Category Archives: Люди нашого краю

Рівно чотири роки тому в біографії Анатолія Горбенка фронтові медики «200» виправили на «300»

Анатолій Горбенко — кавалер орденів «За мужність» і «Народний Герой України» — нині весь у турботах про маленького сина, який нещодавно народився. Він активний і позитивний, є головою ГО «Всеукраїнської організації «Національне об’єднання ветеранів-інвалідів», окрім сина, виховує донечку, щасливий у шлюбі, бере участь у різних акціях, ходить у гори, їздить за кордон…

Та цього всього б не було. Якби рівно чотири роки тому в його біографії цифра «200» не була виправлена на «300». Медицина того дня межувала з фантастикою… Це один з найдивовижніших порятунків аеромедичною евакуацією – тонни пального, десятки фахівців і звичайний солдат Горбенко, заради життя якого запрацював увесь механізм… Continue reading

Історія успіху

Сьогодні День праці. Якщо за великим рахунком, то велелюдні “червонопрапорні” добровільно-примусові демонстрації на 1 травня у радянські часи мали доволі мало спільного власне з вшануванням Праці. Ті демонстрації майже виключно демонстрували відданість (насправді – слухняність) “трудящих мас” рідній партії – “керівній і спрямовуючій силі” всього суспільства…

Але справжня повага і справжня жага праці не потребує “керівної і спрямовуючої”. Сьогодні мова саме про такий приклад. Continue reading

Життя на благо інших

Про Володимира Саєнка — по-справжньому легендарну особистість, без якої неможливо уявити лісотехнічну справу на Сумщині.

Звичайна розповідь про незвичайну людину

Хто любить читати газети, той нині рідко побачить десь розповідь про Людину з великої літери, фахівця своєї справи, котрий присвятив їй усе своє життя та приніс цим величезну користь суспільству. Про таке сьогодні, як правило, не знімають і відеосюжетів. Але спробуймо порівняти: що залишається нащадкам, наприклад, від політика, причетного до десятків нехороших справ, і що — від лісівника, котрий поставив сам собі пам’ятник у вигляді смарагдової діброви? Continue reading

“Волів би забути про все, але не можу…”

Їх залишилося одинадцять обійців з 51 ОМБР на териконі, який постійно обстрілювався ворожою артилерією. Опинившись в оточенні, прикривали підрозділи 72-ї ОМБР, які знаходились у Червонопартизанську, який у 2016 році у зв’язку з декомунізацією було перейменовано на Вознесенівку.

Виснажені, але незламні, втримували державний кордон, відтягуючи на себе сили терористів, стримуючи колони бронетехніки російських найманців та забезпечуючи умови для наступальної операції ЗСУ на інших напрямках. Про них ніхто не згадував. Не зустрічав з радісними вигуками та квітами. Хоча завдяки їм було врятовано чимало людських життів. Цими героями є бійці 4-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї 2-го гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону 51 ОМБР, командир якої — бойовий офіцер, капітан Сергій Чергінець. Continue reading

Капітан Валерій Черненко: “Райвійськкомат сьогодні і зразка 2014 року не піддається жодному порівнянню”

Колектив редакції добре пам’ятає весну 2014 року, коли нашими сусідами по приміщенню стали тоді ще капітан, а нині майор Микола Наріжний і тоді ще старший лейтенант Валерій Черненко, яким належало повернути до життя військкомат, на якому перед тим влада чомусь поставила хрест. Допомагали тоді сусідам і папером, оргтехнікою, одним словом, товаришували.

Час змінився, військкомат розширився так, що, зрештою, вже редакції довелось шукати нове приміщення, але ми не в претензіях, адже розуміли і розуміємо серйозність ситуації. Тож приємною звісткою стало повернення Валерія Черненка до Краснопілля і на репліку, що він “новий” співробітник райвійськкомату, капітан з усмішкою апелює: “Я швидше забутий старий, чим новий”. Але на те й існує “Перемога”, щоб не дати забути “першопрохідців”. Continue reading

Людмила Гуцал: “Тур’я для мене – як селянська хата: охайна, світла, гостинна”

За останні кілька днів випало дві приємні нагоди відвідати чудове, затишне село Тур’я. Спочатку погуляв на Дні села, тоді ж домовився про інтерв’ю з сільським головою Людмилою Миколаївною Гуцал, яка 9 жовтня святкує, за її словами “перший серйозний ювілей”.

Поспілкуватись в День села було неможливо, бо для когось це свято, а для неї – суцільне хвилювання: чи скінчиться дощ, щоб для дітей атракціони влаштувати, чи всі запрошені гості приїхали і так далі. День села минув, а Людмила Миколаївна знову “на голках” – щойно вантажівки привезли щебінь для сільських вулиць, а тут дощ. Вибачаюсь, що, можливо, не вчасно прибув, але Людмила Миколаївна з усмішкою заспокоює: “А вільного дня, як такого, все рівно у мене немає. Якщо чесно, то останньою повноцінною відпусткою у мене була декретна. Тож не переймайтеся, ласкаво прошу до кабінету, разом згадаємо моє життя”. Continue reading

Вчителька з ім’ям королеви квітів

“Зараз дуже часто можна почути від людей: “Та нам би якось вижити у цей непростий час”, – а я хочу доповнити їхню думку словами: “І не втратити людську гідність
Роза Іванівна Пірожнікова

Один з мальовничих куточків нашого селища. Тут поруч колишуть головами високі сосни, а повітря насичене п’янким ароматом хвої. Родове гніздо Пірожнікових, уквітчане чорнобривцями, сальвіями та зірочками, розташоване на затишному пагорбі, якому передує чудовий сад, колись закладений молодим подружжям.

– Це садиба моїх батьків. У цих ярках пройшло моє дитинство, а потім я повернулась сюди вже зі своєю родиною, – милуючись рідним краєвидом починає розповідь вчителька з ім’ям чудової квітки, – будинок зводили вже власними руками засипали ярки, садили сад. Continue reading

Світле ім’я її – Світлана

Чи ж є ніжніший, веселіший, радісніший і дорожчий звук для вчительського серця, ніж оцей малиновий дзвін звичайного шкільного дзвіночка? В ньому все моє життя, радість праці, любов до дітей, особисте щастя. Школо моя! Радість моя! Ти живеш в моїй пам’яті такою, якою я побачила тебе в перші роки навчання і коли вже свідомо ступила на твій поріг молодою та зеленою вчителькою. Ти залишаєшся в моїй пам’яті назавжди, як свідок моєї неповторної юності.

Світлана Снісаренко

Народилась Світланка у листопаді 1943 року. Родина вчителів вже мала двох синочків. Так склалась доля, що з шестимісячного віку дівчинку та її братів виховувала молода дружина батька, яку вони звали мамою. На той час подружжя Покидченків Юрія Лавроновича – хіміка-біолога за фахом, та Марії Іванівни – вчительки початкових класів, проживало у селі Парне Сумського району. Continue reading

Ювілей на одному диханні

За лаштунками сцени улюблениця краснопільської публіки енергійна, лірична і мрійлива, трохи збентежена Лариса Давиденко.

– Як настрій, Ларисо Анатоліївно?

– Нормально, переживаю.

– Вдачі на сцені!

Звучать святкові позивні і ведуча Оксана Дрозд запрошує на сцену яскраву, ніжну ювілярку, лунає перша пісня у її виконанні. Гучними оплесками і букетами квітів зустрічають її шанувальники, яких в той вечір зібралося не мало.

Підтримати її прийшли і найрідніші люди: мама Таїсія Федосіївна, донька Таїсія, онуки Давид і Діана. Привітати Ларису Анатоліївну завітали Анжела Назаренко, начальник відділу культури і туризму РДА; Ірина Юхта, секретар Краснопільської селищної ради об’єднаної територіальної громади. Continue reading

З добром у серці легше в світі жить

Подивись і здивуйся, яка гарна осінь. В цій порі року зійшлися весна і літо, але господарка все ж таки осінь, бо у неї є всі кольори природи життя. У ці жовтневі дні народилися наші ювіляри Бондарєва Лідія Олексіївна – 7 жовтня 1962 року, та її чоловік Бондарєв Володимир Вікторович – 28 числа цього ж місяця і року. У сумі їхні ювілеї становлять 110 років, як не подивися – а ювілей!

Сім’я Бондарєвих проживає в Угроїдах з 1984 року. Молоді, енергійні, завзяті і активні спеціалісти приїхали в Угроїдський радгосп за направленням після закінчення Сумського сільськогосподарського інституту працювати агрономами. У людини у житті є два шанси на удачу – сліпий випадок і вибір. Хоча яким би не був випадок, перемога завжди на боці вибору. Люди обирають добро і зло, світло чи темряву, працю чи неробство. У кожного свій вибір по життю. Тож у нашої подружньої пари теж були щасливий випадок і вибір залишитися у нашому селищі, чи виїхати десь. Володимира призвали у армію, а Ліда з сином Юрчиком залишилися чекати його у селищі. Листувалися майже кожного дня, дочекалася молода дружина і мама коханого чоловіка, а Юрчик татка. Continue reading