Category Archives: Люди нашого краю

Ювілей на одному диханні

За лаштунками сцени улюблениця краснопільської публіки енергійна, лірична і мрійлива, трохи збентежена Лариса Давиденко.

– Як настрій, Ларисо Анатоліївно?

– Нормально, переживаю.

– Вдачі на сцені!

Звучать святкові позивні і ведуча Оксана Дрозд запрошує на сцену яскраву, ніжну ювілярку, лунає перша пісня у її виконанні. Гучними оплесками і букетами квітів зустрічають її шанувальники, яких в той вечір зібралося не мало.

Підтримати її прийшли і найрідніші люди: мама Таїсія Федосіївна, донька Таїсія, онуки Давид і Діана. Привітати Ларису Анатоліївну завітали Анжела Назаренко, начальник відділу культури і туризму РДА; Ірина Юхта, секретар Краснопільської селищної ради об’єднаної територіальної громади. Continue reading

З добром у серці легше в світі жить

Подивись і здивуйся, яка гарна осінь. В цій порі року зійшлися весна і літо, але господарка все ж таки осінь, бо у неї є всі кольори природи життя. У ці жовтневі дні народилися наші ювіляри Бондарєва Лідія Олексіївна – 7 жовтня 1962 року, та її чоловік Бондарєв Володимир Вікторович – 28 числа цього ж місяця і року. У сумі їхні ювілеї становлять 110 років, як не подивися – а ювілей!

Сім’я Бондарєвих проживає в Угроїдах з 1984 року. Молоді, енергійні, завзяті і активні спеціалісти приїхали в Угроїдський радгосп за направленням після закінчення Сумського сільськогосподарського інституту працювати агрономами. У людини у житті є два шанси на удачу – сліпий випадок і вибір. Хоча яким би не був випадок, перемога завжди на боці вибору. Люди обирають добро і зло, світло чи темряву, працю чи неробство. У кожного свій вибір по життю. Тож у нашої подружньої пари теж були щасливий випадок і вибір залишитися у нашому селищі, чи виїхати десь. Володимира призвали у армію, а Ліда з сином Юрчиком залишилися чекати його у селищі. Листувалися майже кожного дня, дочекалася молода дружина і мама коханого чоловіка, а Юрчик татка. Continue reading

…Ось я і прийшов до тебе, батьку

Коли заочна дружба із нашою землячкою, уродженкою Наумівки, а нині громадянкою Латвії Тетяною Лаздою (Говорухіною) та Конгресом Українців Латвії тільки зав’язувалась, коли її результатом став матеріал у районній газеті “Перемога”, навіть гадки не мали, що історія єднання земляків, взаємодопомоги отримає таке незвичне, зворушливе продовження.

ШЛЯХ, ДОВЖИНОЮ В 40 РОКІВ

Після виходу у серпні в районці матеріалу “Тетяна ЛАЗДА: “ДАВНО НЕ БУЛА ВДОМА” (http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/tetjana_lazda_davno_ne_bula_vdoma/1-1-0-744), до редакції завітав наш добрий знайомий Олександр Олексійович Акименко і своєю розповіддю підтвердив істину – наскільки тісною є земна куля.

…Тікаючи у 1933-му з голодної Сумщини, Настя і Олексій Акименки опинились під Ленінградом. Там працювали, народили сина. Там застала війна. Виживали з малою дитиною в окупації, як всі. В 44-му німецький ешелон з остарбайтерами, в якому були і Акименки, розбомбили, тікали куди очі бачили, поки не зупинились на латиському хуторі недалеко від станції Мейтене. Прижились. Там народились ще два сина. Працювали в колгоспі, ростили дітей, раділи життю, співали українських пісень і разом з латишами святкували Ліго. А потім тяжка хвороба Олексія. І в 56-му, поховавши чоловіка на сільському цвинтарі під Елеєю, зібравши свій нехитрий скарб та трьох синів, Настя повернулась в Україну.

Continue reading

Берегиня роду свого

Сьогодні розповідь про нашу ювілярку, щиру, дивовижну людину, унікальну, щасливу маму, найкращу дружину, жінку з великим серцем, уродженку смт Угроїди Бондарєву Світлану В’ячеславівну. Їй 3 вересня цього року виповнилось 55. Цій жінці Господь дав доброту і теплоту, які вона дарує тим, хто ніколи їх не відчував, тим, кого вона хоче відігріти. Вона взяла віру і ділиться з кожним, у кого цієї віри немає. Взяла надію, і підтримує нею тих, хто почав її втрачати. Взяла любов і несе цю любов всьому світу. Для Світлани В’ячеславівни любов – це повітря, а без повітря немає дихання, а з цим почуттям у серці дихається легко. Про добрі справи, зроблені цією жінкою окрема розповідь. У народі говорять, що добра людина із скарбниці свого серця добуває добро, а лиха людина із злої скарбниці добуває лихо. Світлана В’ячеславівна – це добра, мудра, гуманна, правдива людина, оптимістка по життю.

Дитинство Світлани проходило у мальовничих Угроїдах. Вже тоді доля посилає випробування – тяжка хвороба на десять років прикувала до ліжка її маму. Всі турботи про найдорожчу людину лягли на дитячі плечі. Але це не зламало тендітну білявочку, а загартувало та додало в її серце милосердя. З дитячого будинку повертає в родину братика Михайлика, стає йому опікуном. Після успішного закінчення школи вступає до Лебединського педагогічного училища на факультет дошкільного виховання. Continue reading

Тетяна Іванівна Вольвач – з любов’ю до роботи, з душею до людей

Відділення поштового зв’язку с.Михайлівське нагадує затишне приватне подвір’я. Гостинно відчинені двері, поруч з ними поштова скринька з написом “Укрпошта” – в очікуванні листів для відправки в будь яку точку світу. За охайно облаштованим бар’єром керівник і листоноша в одній особі – Тетяна Іванівна Вольвач.

По закінченню у 1983 році Сумського технікуму радянської торгівлі за спеціальністю “Технік-технолог приготування їжі”, дівчина розпочала трудову діяльність технологом Краснопільського комбінату громадського харчування, згодом стала касиром. Після декретної відпустки, для зручності за місцем проживання, влаштувалась диспетчером автопарку на Михайлівський завод вогнетривів. І так склалось, що знову стала касиром, потім бухгалтером, головним бухгалтером вже ТОВ “Демпург”. З посади звільнилась за власним бажанням, так як не мала кваліфікації бухгалтера, а відчувала велику відповідальність. Continue reading

Маринчина мрія

Хто з нас хоч коли-небудь не мріяв? Про кохання, про престижну роботу, про успіх у навчанні… Наші мрії підштовхували нас до рішучих дій, ми ставили перед собою мету і наполегливо йшли до неї. Та, як це не дивно, втілення нашого бажання в життя залежить не лише від наших дій на шляху до неї, а й від нашої віри в успіх.

Так ще зовсім дівчинкою мріяла і Маринка Логоша. Мріяла стати дорослою, вивчитись на перукаря, зустріти принца, народити дітей. Першу мрію здійснив час. Другу – наполегливість дівчини. Третю – подарувала доля. Підростає і синочок Ваня.

Тепер вже Марина Бакро поставила собі за мету відкрити власну перукарню. Continue reading

СКЛАДОВІ УСПІХУ: КАПІТАЛ. ІДЕЇ. КОЛЕКТИВ

Батьківщина моїх батьків – село Сміле Роменського району, в давнину гриміло гучними ярмарками, а ще славилось на всю околицю майстрами з пошиття кожухів. На жаль, сьогодні село, яке колись було райцентром, ледь жевріє, але й нині тут вам можуть розповісти чи то легенди, чи то правду, а може те й інше, про майстрів-кожушників, приміром про діда Терегерю, який, за переказами, обшивав не лише райкомівських і обкомівських бонз, а навіть самого Микиту Хрущова. Кажуть, ніби діду передали розміри генсека, за якими він мав пошити кожуха, але той розміри не взяв, а зажадав особисто зняти мірки з Микити Сергійовича. Кажуть, ніби так і було.

Не помилюсь, стверджуючи, що в кожному селі з покоління в покоління передаються розповіді ось про таких людей – майстрів, закоханих хай в нелегку, виснажливу, затратну, але улюблену справу. А коли роботу робиш з любов’ю – результат обов’язково оцінять. Саме з розповіді про таких людей – родину Брижахіних, які кілька років тому на свій страх і ризик не побоялись відкрити власну справу, й починаємо цикл розповідей про підприємців Краснопільщини, які займаються виробництвом власної продукції та наданням послуг населенню. Починали вони з найменшого, сьогодні асортимент їх продукції вражає, а ринки збуту не обмежуються лише районом. Continue reading

Людина з моєї вулиці

Раніше, коли ще я була школяркою, тітка мого батька, бабуся Даша, проживала у нашій сім’ї. Вона часто вечорами згадувала про своє життя, голод, війну. Я тоді не дуже прислухалася до її розповідей, адже нас вчили у школі, що ніякого голоду не було, просто сталася велика засуха, неврожай, і деякі люди від цього постраждали. Бабуся на мої доводи тільки хитала головою і сумно повторювала: – Дитино, дитино… Як же тепер жалкую про те, що не дослухала, не запам’ятала, не перепитала. Вже давно немає її на цьому світі, Царство їй небесне. Тільки з роками починаєш розуміти, як багато втрачаєш від того, що мало спілкуєшся з близькими людьми. Сьогоднішнє інтерв’ю про людину з моєї вулиці, яку я часто зустрічала, з якою віталася, сусідку Євдокію Йосипівну Сіру.

– Євдокіє Йосипівно, розкажіть будь-ласка, про свою родину, де Ви народилися?

– Народилася 8 березня 1927 року у Краснопіллі. Жили на вулиці, що за кладовищем, не знаю як раніше називалася, поряд з Ткачівкою. Матір звали Настею, батька Йосипом. Ще у мене були сестра Шура і брат Іван.

– У роки голоду Вам було 5-6 років, що пам’ятаєте з того часу?
Continue reading

СВІТЛИЙ ПРОМІНЬ У ЖИТТІ

Минають роки, вони непомітно відходять у минуле. Та з часом все частіше вертають спогади про дитинство, згадується шкільне життя. В уяві постають друзі, а найбільше – вчителі, які супроводжували у світ знань, вивели у самостійну дорогу. Про кожного з них можна написати багато добрих слів, присвятити цілі поеми. Особливо дорогі, щирі спомини про вчительку географії, одного з наших класних керівників Галину Олексіївну Єшенко. У Краснопільській загальноосвітній середній школі №1 вона була завжди шанованою серед колег, серед учнів.

Роки спілкування з Г.О. Єшенко незабутні. Вона сумлінно ставилася до вчительської праці, була начитаною, давала відповіді на різні питання. Галина Олексіївна дарувала нам радість пізнання зі світом географії, розширювала кругозір про навколишній світ. Відкриваючи чарівні двері у життя, щедро наповнювала наші душі добром і любов’ю. На уроках географії завжди панувала творча атмосфера, ми залюбки виконували поставлені перед нами завдання.
Continue reading

Наша рятівниця

…Вже котру добу на вулиці господарювала заметіль. Вітер кружляв понад хатами, жбурляв холодним снігом, заглядав у кожну шпаринку, замітав дороги і маленькі стежки, вкриваючи все навкруги білим покривалом. Небо було сіре і похмуре. На землю поволі спускалися сутінки. Тиха, безлюдна вулиця готувалась до сну. Тільки одинока постать кудись поспішала по майже невидимій доріжці. Зупинялась, відвертаючись від пронизливого вітру, а потім знову йшла, важко переступаючи в глибокому снігу.

Чи часто ми замислюємося над тим, для чого прийшли у цей світ? Хтось починає думати про це, проживши половину свого життя, хтось зовсім над цим не замислюється, пливучи за течією життя, а хтось з дитинства впевнено йде до своєї мети, сіючи кругом себе добро, примножуючи любов, щедро даруючи людям тепло свого серця.

Господь створив людину на добро, дав кожній талант, аби вона змогла реалізувати себе в цьому житті. Кожен із нас обирає свій життєвий шлях, і тільки від нас залежить, якими ми будемо – добрими чи поганими, що принесем у це життя, який слід залишимо після себе після завершення нашого земного буття.
Continue reading