Category Archives: Державні діячі

Поклик рідної землі

150717_A_Yaroshenko1s
Життєві дороги покликали його свого часу до Сибіру – романтика, молодечий запал зіграли тоді вирішальну роль у становленні нашого земляка, випускника Краснопільської середньої школи Анатолія Ярошенка. Коли закінчував Охтирське училище зв’язку, їх групу запросили радіофікувати і телефонізувати сільську місцевість Красноярського краю. Працював нарівні з усіма, а згодом рідні дізналися, що він уже студент сільськогосподарського інституту.

Отримавши фах інженера-механіка, залишився у Канському районі на все життя. Довірили роботу за фахом, потім керував виробничим підрозділом – до виконання службових обов’язків ставився з душею, отож молодого спеціаліста помітили, відзначили творчий підхід і вже невдовзі Анатолія Івановича призначають директором новоствореного радгоспу у с. Велика Уря. Саме на цій посаді (а директором А.Ярошенко трудився більше 20 років) зарекомендував себе сучасним керівником, умілим господарником, таким, що для нього не було перепон для вирішення тієї чи іншої проблеми.
150717_A_Yaroshenko_pict
Радгосп за короткий строк вийшов на рівень передових у Сибіру, а це завдяки тому, що рослинницька і тваринницька галузі розвивалися інтенсивними методами, велика увага приділялася створенню для робітників належних соціально-побутових умов. За роки роботи нашого земляка тут побудовано сто двоквартирних будинків, Палац культури, музична школа, дитсадок, картинна галерея, торговельний центр, майстерні та інші об’єкти. Про А.Ярошенка схвально відгукувалися місцева і центральна преса. Керівника нагородили орденами Знак Пошани, Трудового Червоного Прапора, медалями, йому пропонували нові посади, але він не полишив радгоспу. Це було його дітище, він до нього прикипів, зійшовся з сільчанами.
150717_A_Yaroshenko_sing
А ще Анатолій Іванович причарував людей своїм співом. Він майстерно виконував пісні різного плану, його голосом заслуховувалися на концертах, які відбувалися на сценах різного рівня.

Розкрилася тут і ще одна грань таланту А.Ярошенка – він у селі організував самодіяльний хор, який згодом став народним, а Анатолій солістом, першою скрипкою. Його помітили не лише у регіоні, а й у Москві, розпочали запрошувати виступати перед вишуканою аудиторією. Та хіба ж не замилуєшся, коли він виконував на високому рівні “Когда я на почте служил ямщиком”, “Вот мчится тройка почтовая” та чи не найвіртуозніше співав ті, що супроводжували його з дитинства – українські народні пісні “Дивлюсь я на небо”, “Казав мені батько”, “Їхав козак за Дунай”.
Continue reading

ПЕРЕМОЖЕЦЬ ЕПІДЕМІЇ

150612_I_Ladnyi_1Змінюється життя і ми змінюємося разом з ним. В кращий чи гірший бік – покаже історія, адже кожен з нас є її частинкою. Про когось згадуватимуть мільйони, про когось тисячі, сотні, про когось одиниці, з тією лише різницею, яка це буде пам’ять: хороша, гідна чи така, що обмежуватиметься зневажливою посмішкою. «Все вокруг чужое – у тебя только имя свое. Единственное, настоящее, подлинное, истинное имя твое», – сказав поет і музикант Єгор Лєтов. Справді, як же важко його не втратити, не зганьбити, не зрадити це єдине справжнє власне ім’я, коли навколо скільки брехні, зневіри. На щастя не треба сьогодні підніматися в атаку, кидатися під танки з гранатами, щоб його обезсмертити. Змінюється життя і ми змінюємося разом з ним.

Та що вартує сьогодні це життя, коли реклама одного з телеканалів пропонує нам з вами прислати відео з якоїсь автокатастрофи, і якщо це відео виявиться видовищним, можна отримати подарунок – цілу каністру бензину. Міняється життя, з’являються нові герої. «Вылазят боги из заветного дупла. Растут герои, как лавина, как ботва», і нам ця «ботва» подобається, на неї ми рівняємося, бо інших нам і не пропонують. Між тим були і є справжні взірці для наслідування, вірю, що будуть вони і надалі.

Приклад цьому – Іван Данилович Ладний – людина, про яку можна зняти захоплюючий фільм, в якому будуть сотні тисяч врятованих життів без жодного пострілу. Збирати інформацію про цю людину було напрочуд цікаво і пізнавально, адже цьому передувала не одна зустріч з його друзями і колегами, теж непересічними особистостями.
Continue reading

Тимофій Богатир: людина і теплохід (ч.ІІ)

1225_Bohatyr11_1
(закінчення, початок див. http://krasnopillia.info/2014/12/25/tymofij-bohatyr-lyudyna-i-teplohid-ch-i/ )

Богатир Т.К. багато зробив для подальшого розвитку Гідрометслужби в Україні. За його ініціативою на початку 50-х років в Україні була організована широка мережа метеорологічних постів в колгоспах і радгоспах. Ця мережа існує до теперішнього часу. Дані спостережень широко використовувалися у сільськогосподарському виробництві. В практику було введено оперативне інформування керівництва усіх регіонів України про метеопрогнози і можливі наслідки для врожаю.

За його ініціативи та при безпосередній участі було підготовлено перше видання «Агрометеорологічного довідника агронома».
Continue reading

Тимофій Богатир: людина і теплохід (ч.І)

1225_Bohatyr1
БОГАТИР ТИМОФІЙ КИРИЛОВИЧ
(1905 – 1977)

КЕРІВНИК ГІДРОМЕТЕОРОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ c 1939 по 1973 рр., постійний представник України у Всесвітній Метеорологічній Організації (ВМО)
Тимофій Кирилович Богатир народився 15 травня 1905 р. в с. Пушкарному (нині с. Грабовське) Краснопільського району Сумської області в сім’ї селянина-бідняка Богатиря Кирила Архиповича (1874 – 1941).

 

1225_Bohatyr2

 

Сестра Анастасія Кирилівна із сином Павлом біля хати, в якій народився Тимофій Богатир

 

Continue reading

Маркін Михайло Семенович – керівник державної статистики України часів господарських реформ 50-60-х років ХХ століття

1110_Markin_MS
Маркін Михайло Семенович

Начальник Статистичного управління УРСР, начальник Центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР (квітень 1955 року – липень 1969 року)

Народився 5 червня 1899 року в с. Великий Бобрик Краснопільської волості Харківської губернії (тепер Краснопільський район Сумської області). Освіта вища: у 1949 році закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПРС, за фахом економіст.

Трудову діяльність розпочав у 1917 році інструктором ремісницької школи сільгоспкредитспілки у рідному селі. До початку Великої Вітчизняної війни майже весь час працював на Сумщині, обіймав різні керівні посади, зокрема заступника голови Білопільського райвиконкому, заступника голови та голови Лебединського райвиконкому, заступника голови Сумського облвиконкому. У короткий період з 1936 по 1937 рік переводився на роботу до м. Харків, де обіймав посаду секретаря Харківського облвиконкому.
Continue reading

Гнат Михайличенко (1892—1919)

1006_Mykhailychenko2Гнат Михайличенко (1892—1919)

Ім’я цього письменника досі можна було зустріти хіба що в окремих, переважно тенденційних курсах історії української радянської літератури. А тим часом у перше пореволюційне десятиліття про твори Г. Михайличенка сперечалася критика: їхнього автора поряд з В. Елланом-Блакитним, В. Чумаком та А. Заливчим називали серед «перших хоробрих», одним із фундаторів нової літератури. Втім, не виключено, що й тоді його сприймали передовсім як активного громадського та політичного діяча напруженої доби на зламі двох історичних епох. Це ставлення позначилося і на численних спогадах його сучасників, зокрема в поезії «Гнатові Михайличенку» П. Тичини, написаній на смерть близького друга:
Не уявляєм, як ти тлієш,
як у землі сирій лежиш, —
бо завше ти живеш, гориш,
бо вічно духом пломенієш…

1007_1_Mykhailychenko2Г. Михайличенко народився 27 вересня (за ст.ст., за н.ст. – 9 жовтня, – ред.) 1892 р. в с. Студенок (Миропілля) Курської, а нині Сумської обл., в селянській родині. Батьки як могли дбали про освіту дітей, і здібний хлопець після місцевої двокласної школи вступає до Харківського землеробського училища. Тут захоплюється підпільною літературою, відкрито виявляє свої атеїстичні погляди. Дирекція позбавляється від «бунтівника», він змушений перевестися до Московської сільськогосподарської школи. Але шлях юнака вже окреслився: посилено вивчає суспільні науки, зближується з нелегальними організаціями. Continue reading

Михайло Ковенко – організатор Вільного козацтва

1002_Kovenko1Ковенко Михайло (в центрі), кадр із кінохроніки 1917 року (ЦДАКФАУ)

В 1917 році Київ, як і раніше, був ворожим до української ідеї. Свідомі українці становили у ньому разючу меншість, тож і рахуватися з ними російсько-єврейська більшість не збиралася. І все ж саме в Києві інженер-винахідник Михайло Ковенко сформував курені Вільного козацтва, які стали опорою Центральної Ради.

1917 року Вільне козацтво творилося в багатьох українських губерніях. Але формувати сотні, курені та полки в сільській місцевості, де буяла розбурхана українська стихія, не так вже і важко. Адже козацька ідея тут ніколи не вмирала. Насамперед завдяки дідам, які переказували дітям захоплюючі історії про лицарів-запорожців та їхню подиву гідну боротьбу з татарами і турками. А ще завдяки книгам Андріана Кащенка про козаччину.

У Києві ж 1917 року почути українське слово було в дивовижу. Воно звучало лише на околицях міста, базарах та на заводах, де працювали вчорашні селяни. Саме з робітничої молоді заводів Гретера, “Арсеналу” та залізничників і творив інженер-винахідник Ковенко козацькі сотні. “Курінь вільних козаків, сформований інженером Ковенком у Київі, – писав історик Дмитро Дорошенко, – був одинокою збройною силою, яка виступила в оборону Центральної Ради в перший момент большевицького повстання 15 січня 1918 р. в Київі”. А сам Ковенко в ті дні “виявився по суті єдиним захисником Києва від більшовиків”.
1003_Kovenko2_Doroshenko
Цікава людина був цей Ковенко, – продовжував Д. Дорошенко. – Інженер із фаху і дуже талановитий винахідник, він являв із себе типового представника революційної доби, в якому особиста відвага й рішучість змішувались із певним авантюризмом і неперебірливістю в засобах…”
Continue reading

Михайло Микитович Ковенко – організатор та отаман Вільного козацтва Києва

1002_Kovenko1
Ковенко Михайло (в центрі), кадр із кінохроніки 1917 року (ЦДАКФАУ)*

Особливий комендант (про діяча Української революції Михайла Ковенка)

Краснопілля.Інфо пропонує розповідь про Михайла Микитовича Ковенка, – нашого земляка, інженера-винахідника, палкого патріота рідної землі, знаного діяча Української революції (член Центральної Ради, організатор та отаман Вільного козацтва Києва).

За часів незалежності одним з перших, хто дослідив життєвий шлях цієї видатної людини, став сумський історик Геннадій Іванущенко. Пропонована стаття – це наукова розвідка історика, яка була опублікована на «Сумському історичному порталі» у 2011 році – до 123-ї річниці з дня народження Михайла Ковенка:
http://history.sumynews.com/xx/1918-1920-velika-vitchiznyana-vijna-ukrajinskogo-narodu/item/63-osoblyvyi-komendant-do-123-i-richnytsi-z-dnia-narodzhennia-mykhaila-kovenka.html
Особливий комендант

Він увірвався в Українську революцію яскравою, загадковою постаттю так само несподівано, як і зник. Принаймні, про це говорять відомі на даний час історичні джерела. На відміну від багатьох сучасників, які, вже перебуваючи на високих посадах, продовжували ідеологічні шукання та постійно, безперервно, а деякі й безнадійно «еволюціонували», він, здавалося, не мав такої потреби, адже, надзвичайно органічно поєднаний з народною стихією, ніколи не був «кабінетним» політиком.

Саме відчуття тієї стихії й давало йому право виконувати найскладніші доручення, брати на себе всю відповідальність у найризикованіших ситуаціях. Як потім з’ясовувалося, саме його інтуїція та рішучість не раз рятували українську справу.

Життя героїв часто повито таємницею. Це в повній мірі стосується і Михайла Ковенка. У біографіях про його місце народження зазначалося с. Грязне Охтирського повіту. І лише ознайомлення з особовою справою М.Ковенка у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (далі ЦДАВОВУ) дало можливість зробити деяке уточнення, адже виписка з метрики, видана його батькові, точно повторювала відому дату, проте  місце народження вказувалось інше[1]. Continue reading

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА МІРНОГО З ОЛЕКСАНДРОМ ОЛЕСЕМ

1002_Mirny

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА МІРНОГО З ОЛЕКСАНДРОМ ОЛЕСЕМ

Вперше публікуються листи громадсько-політичного діяча І.Мірного до поета О. Олеся.

Цього року (стаття вийшла 2008 року – Краснопілля.Інфо) виповнюється 130 років від дня народження відомого українського поета, уродженця м.Білопілля (нині – Сумської області) Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби). У 1919 р. він виїхав до Угорщини, потім – Австрії, а 1923 р. переїхав до Чехо-Словацької Республіки, де і закінчився його життєвий шлях.

1002_Mirny_OlesВ еміграції поет підтримував зв’язки зі своїми земляками та тими, хто жив на Сумщині у різний час – Павлом Зайцевим, Іваном Кобизським, Костем Мацієвичем, Іваном Трубою, Василем Филоновичем та інш. З-поміж друзів і колег Олександра Олеся поважне місце належить його земляку, журналісту, юристу, викладачу Івану Івановичу Мірному. Вони більше 20 років підтримували дружні стосунки і співпрацювали у громадських організаціях, дружили сім’ями.

І.І.Мірний належав до кола активних діячів національно-визвольного руху початку ХХ ст., Української революції 1917-1921 рр. та української еміграції міжвоєнного періоду. Проте у радянські часи на батьківщині ім’я друга і колеги Олександра Олеся було майже невідомим. Лише завдяки перевиданню в Україні Енциклопедії Українознавства[1] та появі наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. енциклопедично-довідкових видань[2] можна було ознайомитися з його короткою біографією. При цьому зазначалося, що він народився на Харківщині. У 1937 р. на сторінках паризького “Тризуба” був опублікований некролог, в якому вказувалося, що місцем народження І.І.Мірного було одне із сіл Сумського повіту тогочасної Харківської губернії.
Continue reading

Професор Іваницький Борис Георгійович

OLYMPUS DIGITAL CAMERAПрофесор Іваницький Борис Георгійович

Ще з незапам’ятних часів людина обирала собі нове місце проживання за двома ознаками – наявності поблизу річки і щоб поруч зеленів великий ліс. Річка потрібна для рибальства, як транспортна артерія, на її берегових луках випасають домашніх тварин та птицю. А без лісу не обійтися, бо він дає дрова, будівельний матеріал, мисливство. В решті решт – сховатися від ворога добряче тільки в лісі й можна. А ще ліс – це куточок незайманої природи, де людина відпочиває душею, замислюючись над плином часу та сенсом життя…

Борис Георгійович Іваницький народився 8-го березня 1878-го року в сім’ї губернського секретаря слободи Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Його батько, Георгій Федорович, був за фахом агрономом; мати, Людмила Нарцизівна Ковальська – українізована полька з Полтавщини; дід – малопомісний самотоївський поміщик, невеликий маєток якого знаходився на Западні, – колишній офіцер митної служби на австрійському кордоні. Мій прадід був у цього пана робітником. Залишилися спогади, що Іваницький дуже полюбляв котів, які навіть обідати заплигували до пана на стіл і їли одну з ним їжу. У 20-х роках ХХ-го століття маєток перейшов до ще одного його робітника – Серьги Сергія Пилиповича, який став знатним куркулем. У 30-ті роки, після розкуркулення та голодомору, будинок перетворився на патронат, де утримувались діти-сироти. Зараз у Самотоївці на цьому місці пустка. Continue reading