Tag Archives: 1933

Михайло Ларін – поет, воїн, журналіст

Життя Михайла Петровича Ларіна, який народився 10 січня 1924 року в селі Осоївка Краснопільського району, було з раннього дитинства і тяжким, і одночасно легендарним. Той, хто глибоко вдумається у зміст довгого наступного речення, сам переконається у цьому.

Батька хлопчик не знав, мати не витримала голоду й померла в жахливому 1933-му, і він став круглим сиротою. Аби отримати якусь крихту гіркого хліба, водив дворами одинокого сліпого кобзаря, потім працював у млині, пас чужих корів і коней, а їсти доводилось то калачики, то духмяний цвіт акації, а іноді й перепадало яблуко дички.

З 1935-го виховувався у Сумському, Юнаківському дитбудинках та в Охтирському дитячому містечку. Як трохи звівся на ноги, вивчав слюсарну справу у фабрично-заводському училищі, що на Криворіжжі, був токарем по металу й по дереву на Харківському канатному заводі, осягав навики помічника паровозного кочегара, а вже 1940 року освоював професію модельника в Київському ремісничому училищі. Continue reading

Людина з моєї вулиці

Раніше, коли ще я була школяркою, тітка мого батька, бабуся Даша, проживала у нашій сім’ї. Вона часто вечорами згадувала про своє життя, голод, війну. Я тоді не дуже прислухалася до її розповідей, адже нас вчили у школі, що ніякого голоду не було, просто сталася велика засуха, неврожай, і деякі люди від цього постраждали. Бабуся на мої доводи тільки хитала головою і сумно повторювала: – Дитино, дитино… Як же тепер жалкую про те, що не дослухала, не запам’ятала, не перепитала. Вже давно немає її на цьому світі, Царство їй небесне. Тільки з роками починаєш розуміти, як багато втрачаєш від того, що мало спілкуєшся з близькими людьми. Сьогоднішнє інтерв’ю про людину з моєї вулиці, яку я часто зустрічала, з якою віталася, сусідку Євдокію Йосипівну Сіру.

– Євдокіє Йосипівно, розкажіть будь-ласка, про свою родину, де Ви народилися?

– Народилася 8 березня 1927 року у Краснопіллі. Жили на вулиці, що за кладовищем, не знаю як раніше називалася, поряд з Ткачівкою. Матір звали Настею, батька Йосипом. Ще у мене були сестра Шура і брат Іван.

– У роки голоду Вам було 5-6 років, що пам’ятаєте з того часу?
Continue reading

Голодомор в селі Сінному

1126_Sinne1Після Громадянської війни і проголошення торжества Радянської влади на території колишньої Російської імперії тодішнім урядом на чолі з Йосифом Віссаріоновичем Сталіним була поставлена мета якнайшвидшої побудови комуністичного суспільства спочатку на території Радянського Союзу, а потім – на всіх континентах земної кулі. Для вирішення цієї мети сталінський уряд з багатьох методів цивілізованого правління народом обрав “найцивілізованіший” – диктатури пролетаріату, а точніше – середньоазіатського терору.

Тобто такого управління народом, коли правлячу верхівку проголошують на рівні з богами, а у народу відбирають всі земні блага: відбирають особисту власність, свободу вибору способу життя, свободу слова, свободу віросповідування, свободу совісті та ін.
Continue reading

Іван Остащенко: Дзеркало доби

1124_Ivan_Ostaschenko
Іван Остащенко народився і помер на Сумщині, проте кілька років (1954 – 1958 роки) провів у Дружківці. Він стояв біля витоків першого літературного об’єднання, відкритого при газеті «Дружковский рабочий» 26 листопада 1954 року; у нашому місті залишилися його родичі; всім, що відбувалося у Дружківці, він жваво цікавився до самої смерті.

В кінці 90-х років, дізнавшись про вихід журналу «Неизвестная Дружковка», Іван Маркович передав на мою адресу листа, де просив надсилати йому кожен новий номер журналу, що я й робив, додаючи різні видання місцевих авторів. У відповідь він став надсилати свої невеликі книжки, що носили автобіографічний характер, які друкував на власні гроші, працюючи мало не до останніх днів консультантом з бджільництва на Сумській обласній дослідній станції, яку у 2002 році перетворили в Інститут агропромислового виробництва.
Continue reading

Про трагедію в Сінному свідчить поет

1124_Ivan_Ostaschenko
Іван Маркович Остащенко народився в селі Сінному Краснопільського району Сумської області 18.01.1927 року. Ще з раннього дитинства він проявив потяг до віршування. Цей потяг він ревно беріг все своє життя – і все своє життя писав поезії та прозу. Доля не дала йому високого літературного вчення. Все життя він був початківцем, але попри цього він, де б не був, що б не робив – а завжди думав і мріяв про Сінне.

В 1997 році, коли підступна хвороба серця розпочинає дуже тривожити, Іван Маркович вирішує всі свої поетичні та прозові надбання опублікувати і роздати-роздарувати своїм друзям, близьким та рідним для того, щоб його праця жила серед людей. Ось тому з 1998 року розпочинають виходити одна за одною його прозові та поетичні книги “Лебединая песня”, “Просто бабуся Мавра”, “В Сінному на Сумщині”, “Дзеркало доби”, “Берег долі”, “Далёкое – близко”, “Империя зла”, “Вишенка”, “Шура”, “У жёлтого моря” та інші.

А в 2002 році Івана Марковича не стало. Залишились лише книги, подаровані ним, в котрих в кожному рядочку він говорить про Сінне. Велике зацікавлення для сіннян справили поетичні книги “Просто бабуся Мавра”, “В Сінному на Сумщині”, “Дзеркало доби”, “Берег долі”, які склали єдину поему про життя села Сінного з кінця 19-го століття по 1947 рік – рік третього голоду на Україні.

Друга книга цієї поеми про Сінне – “В Сінному на Сумщині” дуже яскраво і оригінально розповідає про роки колективізації та голоду в селі в 1932-1933 роки. Давайте заглянемо на сторінки книги та трішки прокоментуємо їх. Continue reading