Tag Archives: Бранцівка

Вторая Весна!

160608_Brantsivka1Краснополье! Бранцовка! Много слов нужно сказать теплых, светлых, слов благодарности, которые идут с твоих сердца и сознания, что бы выразить людям, которые не остаются в стороне: простым сельским труженикам, которые отнеслись с пониманием и сочувствием к нашей семье – переселенцев с Луганщины.

В первую очередь хочется низко поклониться, выразить благодарность за предоставленное жилье Карпенко Ивану Николаевичу и Катерине Ивановне, за возможность пользования огородом, мебелью, посудой, постелью, в подсказке ведения домашнего хозяйства. Благодаря этому мы были обеспечены на целый год овощами, обзавелись птицей, которая выращена без потерь. А вторая весна пришла уже, есть приобретённый опыт.
Continue reading

Велосипеди для соціальних працівників

160606_bikes1Соціальні працівники Краснопільщини, які обслуговують одиноких людей старшого віку в селах району, отримали в подарунок 9 новеньких велосипедів. Запевняють, що з новим транспортом працюватиметься краще. Обійти тих, хто потребує їх допомоги, нелегко, а велосипедом буде швидше. Тому подарунком задоволені. Такий сюрприз піднесли своїм соціальним працівникам п’ять сільських рад. Так Ряснянська сільська рада придбала три веломашини, по дві – Мезенівська і Грабовська, по одній – Бранцівська і Чернеччинська сільські ради.

Вручення велосипедів відбулося біля приміщення територіального центру соціального обслуговування. Привітати колектив соціальних працівників хай з невеликою, але приємною подією завітали голова райдержадміністрації Ю.А. Яремчук та його заступник І.В. Юхта, голова районної ради В.О. Савоненко, Ряснянський і Мезенівський сільські голови В.І. Кащенко та М.В. Гавенко, вітав гостей на правах господаря директор терцентру О.Ф. Демченко.
Continue reading

Школо, рідна моя

160316_Brantsivka_school
Село Бранцівка, рідна сторона,
Краю барвінковий, батьківська земля.
Тут я народилась, тут я і зросла
І від нього в світі кращого нема.

Життя кожної людини пов’язане зі школою. Вона є центром життя у кожному селі. Хочу розповісти про нашу школу – найновішу у районі.

Пам’ятаю її ще з 1950 року, коли я стала першокласницею. Навчались ми в старих будівлях і називали їх – церковна (побудована на кошти церкви у 1893 році), земська школа у 1903 році (побудована на кошти земства), а ще було збудовано одне приміщення на кошти колгоспу.
Continue reading

Маленька розповідь про велику Людину

160301_Kateryna_Zabara
Життєва дорога – це тернистий шлях, обпалений гарячим сонцем та обвіяний колючим вітром, але вона й різнобарвна, як весна. Хочу розповісти про людину, яка за покликом серця та за професією своє життя присвятила людям. Я вдячна долі за те, що людину знала особисто.

Так от, 15 жовтня 1918 року в сім’ї Забари Кирила Кириловича та Віри Іванівни народилась донечка Катруся. Проживала сім’я в мальовничому селі Бранцівка по вулиці з милозвучною назвою Краснянка. Хатина стояла у вуличці, де вниз, край городу, був невеличкий ставок, навкруги якого поросли очерет з рогозою. Достатки в сім’ї були невеликі, але жила вона в любові та злагоді.

Досягнувши шкільного віку, Катруся піша до першого класу Бранцівської семирічки. Закінчивши школу та отримавши атестат, разом з татом їде вступати до технікуму. Діставшись із Бранцівки до Тростянця на підводі, дівчинка ніби потрапила у зовсім інший світ. На пероні вокзалу метушились люди, всі кудись поспішали, а на рейках стояли величезні паровози з вагонами. В один з таких і Катруся з татом. То був звичайний товарний вагон, у якому із захопленням і тривогою в серці поїхала Катруся в нове, незвідане життя. Continue reading

«Пускаємо собак перед собою, вони доріжку натопчуть, а ми вже по їх сліду йдемо…»

160124_VydnivkaПо хрустящему морозу поспешим на край земли, и среди сугробов дымных затеряемся вдали…Саме ця крилата фраза спадає на думку в контексті боротьби зі снігом, який – підлий – взяв, та й випав серед зими. Навіть зведення із зони АТО відійшли на другий план – вся увага громади прикута до боротьби із стихією. «Зими вже не ті, а от раніше…», – плакались деякі. Хтось скаржився, а розгрібай тепер всім, навіть голова Сумської ОДА з рятувальниками Краснопільщину відвідав.

«Керівники вже не ті, от раніше від одного погляду першого секретаря біля ніг відповідальних осіб сніг так і тане, так і тане…» – знову хтось порине у спогади. Не треба, візит обласного начальства теж поставив декого у тупик, наприклад жителів Бранцівки, які завдяки обласним ЗМІ раптом дізналися, що відтепер у їх селі розташований психоневрологічний диспансер і туди вже без проблем доставляються продукти. А жителів Новодмитрівки від цього повідомлення кинуло у холодний піт, адже їх надія на те, що до них, а отже і до підопічних інтернату, через намети проб’ється цивілізація, почала танути, як сніг навколо колишніх зляканих чиновників… От і почали надходити до нас тривожні дзвінки щодо цієї ситуації, а ще пропозиції самим, без начальства, спробувати дізнатись, як живуть-виживають найменші села, відрізані від цивілізації.
Continue reading

Юлія ДМИТРИЧЕНКО: Люблю тишу, адже саме в ній знаходяться необхідні, влучні слова.

150925_Y_Dmytrychenko
Вважається, що віршований твір надає автору більше можливостей для вираження почуттів, ніж проза, адже поетичний текст несе в собі ритм і унікальну мелодію, що дозволяє підсилити вплив на читача, і з цим погоджуєшся, коли читаєш вірші нашої сьогоднішньої співрозмовниці Юлії Дмитриченко. Натхнення потрібно у будь-якій справі, а у мистецтві, поезії без нього взагалі ніяк. Сама ж Юлія зізнається, що для неї самої запитання, звідки черпає натхнення, до сих пір залишається без відповіді.

Народилася дівчина в с. Бранцівка, в цьому році закінчила Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка, зараз працює в дитячому садочку в м. Суми. Інтерес до поезії виник ще в 10 років, коли почала на маленьких папірцях писати про все, що її оточувало: про природу рідного села, про рідних, про школу, улюблені предмети, одним словом, те, що Юлія бачила, їй хотілося швидше вмістити на папері.

– А коли цих папірців ставало дедалі більше, батьки купили мені блокнот для моїх віршів. В ньому вміщалися не тільки старанно вписані віршики, але й ілюстрації до них і зміст, щоб я могла швидко знайти й декламувати потрібного віршика, – згадує юна поетеса. – Потім я почала писати віршовані поздоровлення рідним на свята, які особливо запали в душу моїй бабусі, тож вона вивчила їх всі напам’ять і тепер не я, а вона нагадує мені їх.
Continue reading

Ми хочемо жити у ріднім селі!..

150615_Brantsivka1
…Я повертаюсь серцем молодим
До витоків через літа й облуду
Й доки живу, пишатись буду тим,
Що я з села, що я з простого люду!
(Петро Ротач, збірка «Що збулось, що не збулося…»)

Між Мезенівкою і Жигайлівкою, Лозовим та Семереньками в долині річки Дернова у всій своїй красі розкинулось наше рідне село Бранцівка. Уже понад 360 років живе, працює і відпочиває, радіє і сумує, народжується і відходить у потойбіччя бранцівський люд. Чого тільки не випадало на долю наших односельчан, адже ми всі і є невід’ємною складовою історії нашої України.

Дуже непросто жилося нашим дідам-прадідам. В пам’яті нащадків залишилися їх оповіді. На їх долю випала повсякденна боротьба за право мати свою ниву та мирно працювати на ній. Велике бажання змінити своє життя на краще, відмінивши кріпосне право. Пізніше – прогнати пана Пилипця і розподілити його землі. Далі ще складніше – громадянська війна, примусова колективізація, укрупнення колективних господарств з переселенням хуторів Заярний, Степ, Коханий. І найжорстокіше – голодомор 1933 року.

Щемить душа за своїх рідних, які опухлими від голоду ногами йшли працювати, щоб вижити. Але знесилені падали, як зорі, і гасли. А у рідних і сусідів не вистачало сил, щоб захоронити по-християнськи. Тому поховання часто велися прямо на обійстях. Так моя прабабуся Параскева в 33-му році спочила прямо за глухою стіною своєї хати. До неї підхоронили сусідську дитину. А прадіда Григорія спровадили відпочивати до загальної могили ще живого, але вже безнадійного. Гробарі економили сили, щоб зайвий раз не їхати.
Continue reading