ДОЛЯ
Один із героїв «Майстра корабля» Яновського каже: «На світі завше більше поганого, ніж доброго. Той, хто вірить у долю, може собі записати, що в долі напівчорне обличчя». Не знаю. Це кому як. Я, наприклад, вірю в долю, але волію бачити її прекрасною незнайомкою. Може, саме тому моя життєва стежина від колиски й до сьогодні всіяна трояндами… Continue reading
ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ.
(Дещо про його житє і дїяльність).*
(закінчення)
…
Посилаючи свій перший збірник поезий, „Пролїсок” видавцеви Костеви Паньківському до друку, Грабовський писав: „Убогенький мій Пролїсок, але від щирого серця… Не шукайте в нїм солодких пахощів, тай не барвистий він до того; звичайно, як усякий пролїсок, що ледви-ледви пробив ся зпід снїгу на мир… Тож вибачте! Заманулось до божого сьвітла — от і склалась збірочка. Вже чого варта, так нехай і витають. Зміщує вона переважну частину моїх самостійних творів; відкинув я поеми, просторі річи епічні та дещо змісту особистого, не рушивши і перекладів, котрі згодом гадаю видати окремою книжечкою. Все, що в Пролїску, написане мною, починаючи з 1890 року; віршів два-три хиба складені ранїйше, але потім перероблені — остав ся один зміст“. Continue reading
ШКОЛЯР
Однією з найважливіших прикмет моєї доброї старої України була повага до школи. І таку любу Шевченкові Гетьманщину, і мій рідний Слобідський край вкривала свого часу густа мережа шкіл.
Принаймні на початку XVIII століття їх тут було куди більше, ніж на початку ХХ. Школи мали і полкові міста, і сотенні містечка, і козацькі слободи, і села. У них дяки-«бакаляри» вчили дітей граматики, Псалтиря й Часослова, письма, «осьмогласного співу» та навіть мистецтва складати вірші. І кожен хазяїн вважав святим обов’язком віддати своїх дітей до школи. Continue reading
Коли заочна дружба із нашою землячкою, уродженкою Наумівки, а нині громадянкою Латвії Тетяною Лаздою (Говорухіною) та Конгресом Українців Латвії тільки зав’язувалась, коли її результатом став матеріал у районній газеті “Перемога”, навіть гадки не мали, що історія єднання земляків, взаємодопомоги отримає таке незвичне, зворушливе продовження.
ШЛЯХ, ДОВЖИНОЮ В 40 РОКІВ
Після виходу у серпні в районці матеріалу “Тетяна ЛАЗДА: “ДАВНО НЕ БУЛА ВДОМА” (http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/tetjana_lazda_davno_ne_bula_vdoma/1-1-0-744), до редакції завітав наш добрий знайомий Олександр Олексійович Акименко і своєю розповіддю підтвердив істину – наскільки тісною є земна куля.
…Тікаючи у 1933-му з голодної Сумщини, Настя і Олексій Акименки опинились під Ленінградом. Там працювали, народили сина. Там застала війна. Виживали з малою дитиною в окупації, як всі. В 44-му німецький ешелон з остарбайтерами, в якому були і Акименки, розбомбили, тікали куди очі бачили, поки не зупинились на латиському хуторі недалеко від станції Мейтене. Прижились. Там народились ще два сина. Працювали в колгоспі, ростили дітей, раділи життю, співали українських пісень і разом з латишами святкували Ліго. А потім тяжка хвороба Олексія. І в 56-му, поховавши чоловіка на сільському цвинтарі під Елеєю, зібравши свій нехитрий скарб та трьох синів, Настя повернулась в Україну.
…Я повертаюсь серцем молодим
До витоків через літа й облуду
Й доки живу, пишатись буду тим,
Що я з села, що я з простого люду!
(Петро Ротач, збірка «Що збулось, що не збулося…»)
Між Мезенівкою і Жигайлівкою, Лозовим та Семереньками в долині річки Дернова у всій своїй красі розкинулось наше рідне село Бранцівка. Уже понад 360 років живе, працює і відпочиває, радіє і сумує, народжується і відходить у потойбіччя бранцівський люд. Чого тільки не випадало на долю наших односельчан, адже ми всі і є невід’ємною складовою історії нашої України.
Дуже непросто жилося нашим дідам-прадідам. В пам’яті нащадків залишилися їх оповіді. На їх долю випала повсякденна боротьба за право мати свою ниву та мирно працювати на ній. Велике бажання змінити своє життя на краще, відмінивши кріпосне право. Пізніше – прогнати пана Пилипця і розподілити його землі. Далі ще складніше – громадянська війна, примусова колективізація, укрупнення колективних господарств з переселенням хуторів Заярний, Степ, Коханий. І найжорстокіше – голодомор 1933 року.
Щемить душа за своїх рідних, які опухлими від голоду ногами йшли працювати, щоб вижити. Але знесилені падали, як зорі, і гасли. А у рідних і сусідів не вистачало сил, щоб захоронити по-християнськи. Тому поховання часто велися прямо на обійстях. Так моя прабабуся Параскева в 33-му році спочила прямо за глухою стіною своєї хати. До неї підхоронили сусідську дитину. А прадіда Григорія спровадили відпочивати до загальної могили ще живого, але вже безнадійного. Гробарі економили сили, щоб зайвий раз не їхати.
Continue reading
