Tag Archives: душа

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. КІНЕЦЬ

КІНЕЦЬ

Улітку 1853 року Шевченко заходився вивчати гальванопластику, тобто техніку електролітичного копіювання. І от у зв’язку із цим 11 червня в листі до Семена Гулака-Артемовського він робить одне іронічне й прецікаве зауваження щодо самого себе: «Не думаю, щоб із цього щось вийшло, тому що я від природи вийшов якийсь незакінчений: учився живопису й недовчився, пробував писати — і вийшов з мене солдат, та ще який солдат!» Що може означати оце «незакінчений»? Очевидно, усе залежить від того, як розуміти, що таке «кінець». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. МИТЬ

МИТЬ

У Святослава Гординського є такі чудесні рядки:

«Де — межі моря і людських хотінь?
Ось промайнула чайка по блакиті:
Прижмуриш вії — і не зловиш миті,
Несхопної, як перелітна тінь»…

Мить — річ, на перший погляд, зовсім проста. Хто ж не знає, що це такий собі антонім тривання, якийсь найкоротший відтинок буття, сказати б, «буттєва неподілка», «атом тривалості» чи що. Та, з другого боку, це щось напрочуд багатогранне й таке невловиме, що його суть легко-легко, ніби граючись, тікає від твого розуму. Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ВЕСНА

ВЕСНА

Весну кожен уявляє по-своєму. Мені, наприклад, страшенно подобається, як змальовував її Аркадій Любченко. Весна, — писав він у «Вертепі», — це коли «нарешті з далеких країн повернули дні, коли жовтожарий павучок, примоцувавши вгорі павутинку, наважився спускатися нижче й нижче. Коли забриніли в повітрі злотаві шуми, коли запахли перші несміливі трави й перша несмілива брость, а скрізь зацвіла одвертіша усмішка, а тіло почало набрякати збудним напоєм, а кров почала непокоїтись подихом повстань…».

Це — весна в уяві письменника Українського Ренесансу 1920-х років. А перша весняна замальовка з’явилась у нашій літературі ще у ХІІ столітті, коли знаменитий проповідник Кирило Турівський написав ось таке: «Сьогодні весна красується, оживляючи земну природу, буйні вітри, тихо повіваючи, плоди плекають, а земля, годуючи насіння, зелену траву рождає». Правда, це не пейзаж, а алегорія приходу Христової віри — середньовічна література взагалі не знає, що таке «чистий» пейзаж. Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ВІЧНІСТЬ

ВІЧНІСТЬ

Ніхто зі смертних не годен збагнути, що таке вічність бодай тому, що живе у світі зникомих речей. А надто — коли твоя душа цілком занурена в дрібні марнотні справи. Згадаймо саркастичні рядки Маланюка з його послання Юрієві Дараганові. «Лиш десять літ — і вже по всім. / Серця сліпі! Серця калічні! / Коротка ця хахлацька вічність, / Непевна і гірка, як дим»

Т. Г. Шевченко. Автопортрет. 1861.

У Любченковому «Вертепі» двоє чоловіків розмовляють про те, яке все перемінне в нашому житті. «Слухайте, але є ж у світі щось вічне?» — вигукує один. «Ні, — спокійно відповідає на те інший. — Нема нічого вічного». «Як? — не здається перший. — А людина? Сама людина з її пристрастями?»… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СПОВІДЬ

СПОВІДЬ

Ясна річ, Шевченко з дитинства знав, що сповідь — то церковне таїнство оприявлення, чи, коли хочете, викриття своїх гріхів з надією на те, що вони будуть прощені й більше ніколи не повторяться. Церква трактує сповідь як каяття-оновлення, переображення людської душі, те, що по-грецькому споконвіку називалось загадковим словом «метаноя». Це означає народження «внутрішньої людини», про яке так часто писали старі українські філософи й богослови. Перед причастям кожен ретельно перебирає в пам’яті всі свої думки, почуття та дії і, коли відчуває на душі важкість гріха, готується до сповіді. Це дуже відповідальна й непроста справа. Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЧИСТОТА

ЧИСТОТА

Шевченко дуже любив чистоту. Можливо, він любив її так сильно ще й тому, що в реальному житті її доводилось бачити далеко не завжди. Пам’ятаєте, як він писав про героя повісті «Близнята» Никифора Сокиру? Мовляв, колись той був у Німеччині й мав нагоду пильно придивитися до тамтешнього сільського побуту. І ось тепер, ставши заможним хазяїном, він пробує господарювати на німецький лад. Принаймні на його хуторі панує «німецька чистота й порядок у всьому». А далі одна з героїнь цієї ж таки повісті показує оповідачеві свій квітник. І нехай він не побачив у ньому якихось рідкісних квітів, зате тут «була чистота, якої ви не знайдете навіть у голландського квітникаря». Саме вона й сповнює душу оповідача справжньою насолодою. Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. НАДІЯ

НАДІЯ

Не секрет, що людина живе надією. І кожному з нас відоме це трепетне відчуття. Воно настільки органічне, що ми навіть не задумуємось над тим, що воно таке. Це — як повітря. Поки воно є, його не помічаєш. І тільки коли ти опиняєшся десь на краю життя, десь там, де надія стає зникома, мов полум’я свічки на вітрі, ти раптом питаєш себе: що це за вогник?

Що таке надія? Сон наяву, як казав великий Платон? «Богословська» чеснота, без якої ти ніколи не зможеш урятувати свою безсмертну душу, — як стверджують християнські теологи? Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЛЮБОВ

ЛЮБОВ

Любов — велика таїна. Скільки разів люди хотіли збагнути, що воно таке, а все марно. Мені особисто серед моря думок про любов найбільше імпонує думка про те, що любов — це Божа присутність у світі. Це те, про що писав Сковорода в одному зі своїх листів: «Omnia praetereunt, sed Amor post omnia durat. / Omnia praetereunt, haud Deus, haud et Amor». Я б переклав це по-нашому десь так: «Все мина, лиш любов зостається по всьому, / Все мина, та не Бог, не любов».

А іншого разу той-таки Сковорода співає любові справжню осанну: «Хіба не любов усе поєднує, будує, творить, подібно до того, як ворожнеча руйнує? Хіба не називає Бога любов’ю його найулюбленіший учень Іоан? Хіба не мертва душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть янгольська мова, не є ніщота без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа й омега». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СЕРЦЕ

СЕРЦЕ

Кажуть, що українці живуть серцем. 20 липня 1945 року, розмірковуючи над диптихом Павла Тичини «Війна», Євген Маланюк писав: «Серце — «тільки й є у нас ворог — серце» (Тичина). Це є центр. Ми є кордоцентричний народ (мій термін з року 1943)». Поет трактує Тичинин образ серця як інтуїтивне осягнення самого єства української ментальності: «І тут уся рокованість мого народу — і слабість, і сила його».

Українська «філософія серця» знайшла свій яскравий вияв і в Сковороди, і в Гоголя, зокрема у добре знаних Шевченком «Вибраних місцях з листування з друзями», і в поезії Куліша, і в трактаті Памфіла Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з наукою Слова Божого». Ясна річ, абсолютизувати «українськість» цієї філософії навряд чи варто хоч би тому, що «серце» відіграє важливу роль і в західній культурі. Західна «philosophia et theologia cordis»[1], яка має за джерело Платона й Біблію, іде ще від Августина й середньовічної містики до Данте, Паскаля й далі, аж до «ідеологічного психологізму» Антоніо Розміні. Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЩИРІСТЬ

ЩИРІСТЬ

Шевченко надзвичайно цінував щирість. Недаром слово «щирий» зринає в його творах дуже часто й у найрізноманітніших контекстах. Ось, наприклад, «щира любов», про яку поет говорить уже на початку балади «Причинна»:

«О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?..» Continue reading