Tag Archives: Харків

Шамрай Агапій Пилипович – корифей українського літературознавства

До 125-річчя від дня народження Агапія Пилиповича Шамрая

Агапій Пилипович Шамрай – надзвичайно талановитий український літературознавець, історик літератури, професор світового рівня, ім’я якого відоме далеко за межами нашої країни. Його перу належить багато наукових праць, розвідок та досліджень у царині літературознавства, які займають почесне місце у скарбниці наукових досягнень України та її обдарованих синів.

Народився А. Шамрай на Сумщині в м. Миропілля 3 жовтня 1896 р. у заможній селянській родині. Дитинство пройшло на рідній стороні, серед мальовничої української природи, та було досить звичайним. Закінчивши середню школу, хлопець у 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, оскільки з дитинства захоплювався літературою та мав неабиякий хист до вивчення мов (відомо, що він володів вісьмома мовами: англійською, латинською, німецькою, французькою, білоруською, польською, українською та російською). Через два роки Агапій у зв’язку з певними життєвими обставинами перевівся до Харківського університету, який закінчив у 1921 р. Під час навчання юнак заробляв на життя, викладаючи у школах і технікумах українську мову та літературу, отже, початком професійної діяльності майбутнього літературознавця можна вважати студентські роки. Continue reading

Осип Маковей: Павло Грабовський (Дещо про його життя і діяльність) (I)

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ.
(Дещо про його житє і дїяльність).*

В р. 1897-ім усї наші часописи повторили за „Житєм і Словом” сумну вістку, що десь там далеко на півночи в Сибірі пропадає щирий і талановитий поет-Українець Павло Граб, котрого росийські власти за молодечі ідеали, за самі пориви молодечого серця, бо він ще не мав нї часу нї нагоди нї сили їх виконати, запроторили в північні болота та лїси на довголїтню самоту та муку душі і тіла. І ся сумна вістка звучала нам так, як гомін колишніх мук українських патріотів з минувших століть і сего столїтя, — Павло Граб здавав ся нам епіґоном тих мучеників, котрих на-силу забирали з України і велїли їм коротати гірке житє в чужинї і в неволї. Continue reading

Павло Грабовський. Автобіографія

Автобіоґрафія Павла Грабовського*

Родив ся я 1864 року в Охтирському повітї, Харківської губернїї. Батько мій був паламарем у слободї, занедужав на сухоти і помер у молодому віцї, лишивши пятеро дїтий ; так жили вбого, а тепер стало іще гірше. Менї було всього віcїм лїт і я ходив до школи; вчив дякон і вчив погано. По десятому роцї мати віддала мене до охтирської бурси, де я перебув пять лїт і з початку не мав великого нахилу до науки, бо вчитель-піп відбивав усяку охоту вчитись: він приїхав з якоїсь великоруської ґубернїї, нї слова не розумів по нашому, сьміяв ся з нас, як Українцїв, і всїх подїлив на два табори — коханців, з котрими поводив ся ласкаво, і нелюбих, до котрих був суворий і несправедливий ; я належав до останнїх і був певний, що після еґзамену мене виженуть. Одначе якимсь чудом мене не вигнали; я почав учитись і в 1879 р. перейшов до харківської семінарії. Continue reading

Василь Іванович Ткаченко – полковник, кандидат військових наук, начальник кафедри славнозвісного КВІРТУ

Ткаченко Василь Іванович народився 14 січня 1929 року в с. Миропілля Сумської області. 1949 року закінчив Харківський технікум промислового транспорту, і в тому ж році був призваний на військову службу. З 1949 по 1952 роки навчався в Гомельському радіотехнічному училищі ППО країни.

Після закінчення училища проходив службу в Білоруському військовому окрузі на посадах командира взводу, начальника радіолокаційного комплексу П-20, командира радіолокаційної роти.

У 1956 році вступив до Харківської артилерійської радіотехнічної академії на командний факультет, з 1958 року – продовжив навчання у Військовій командній академії ППО (м. Калінін), яку у 1960 році закінчив із золотою медаллю. Continue reading

Про рід і родинні зв’язки Хоружинських

КАТЕРИНОСЛАВСЬКІ РОДИЧІ ІВАНА ФРАНКА

4 травня 1886 р. у храмі св. Павла колегії Павла Галагана у Києві Іван Франко взяв шлюб із донькою дворянина Харківської губернії, на той час вже покійного титулярного радника Федора Васильовича Хоружинського Ольгою [1].

Ольга Хоружинська та Іван Франко у день весілля. Київ, 1886 р.

Відтак галичанин І. Я. Франко (1856 – 1916), який, як з’ясовується, був шляхетського походження[2], поріднився своячництвом і сватівством із кількома дворянськими родами Слобожанщини та Катеринославщини: Куликовськими, Тамановими, Рубановими, Харченками, Гнидіними та ін. У Катеринославі, зокрема, мешкала сім’я його шурина/швагера (брата дружини) Івана Федоровича Хоружинського. Continue reading

Мощенко Кость Васильович. Життєвий подвиг оборонця української культурної спадщини (ч.1)

МОЩЕНКО
Костянтин Васильович
1876 – 1963

До 145-річчя від дня народження

Кость Васильович Мощенко (19.05.1876, м. Миропілля Суджанського повіту Курської губернії — 16.09.1963, м. Дорнштадт, земля Баден-Вюртемберґ, Німеччина) — український громадський діяч, музейник, етнограф, художник, архітектор, краєзнавець, дослідник українського народного мистецтва. Діяч доби Української Центральної Ради, дійсний член Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні, яке було створено в Києві 12 травня 1917 р., голова Комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині, створеного в Полтаві у червні того ж року.

*** Continue reading

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ. «…Следовательно, все аресты по Краснопольскому району проводились по списку, утвержденному руководством вышеуказанного управления…»

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ

Замість передмови

О.О. Сопільняк, 1903 р.н., уродженець Полтавської області. З 1937 р. по 1941 р. та з листопада 1945 р. по грудень 1949 р. – начальник Краснопільського райвідділення НКВС (НКДБ, МДБ). На час допиту, як свідка, інспектор відділу кадрів і спецроботи Сумської меблевої фабрики.

За поданням Головного військпрокурора УРСР від 8 лютого 1957 р. військколегія Верховного Суду УРСР 23 квітня 1957 р. відзначила, що „со времени совершения Сопильняком преступления прошло свыше 18 лет”, і прийняла рішення про передачу матеріалів щодо фальсифікації ним слідчих справ до партійних органів. (Сопільняк особисто ініціював арешт 17 педагогічних працівників, причому на 11 осіб [5 директорів шкіл і 6 вчителів] очолюване ним райвідділення НКВС не мало будь-яких компрометуючих матеріалів. До всіх заарештованих трійкою при Харківському облуправлінні НКВС була застосована ВМП. [ДАСО, ф.П-1, оп. 1, спр. 324, арк. 237] ). Continue reading

Мигаль Василь Дмитрович – професор з успенської багатодітної сім’ї, в якій виросло два доктори наук

Мигаль Василь Дмитрович (12.09.1937, с. Успенка, нині у складі смт Краснопілля Сумської обл.) – доктор технічних наук (2003), професор (2008). Вищу освіту здобув у Харківському інженерно-економічному інституті (1963). Працював у НДІ ВО «Харківський електромеханічний завод» (1956–93), з 1977 – завідувач віброакустичною лабораторією; у Харківському технічному університеті сільського господарства (1993–2003); у 2003-2018 – професор кафедри технічної експлуатації і сервісу автомобілів Харківського автомобільно-дорожнього університету; з 2018 – професор кафедри тракторів і автомобілів Харківського національного технічного університету сільського господарства ім. Петра Василенка. Основний напрям наукових досліджень – вібраційна надійність і діагностика колісних машин. Continue reading

Alma mater пам’ятає свого видатного вихованця

25 лютого 2019 року передчасно пішов із життя український літературознавець, педагог, письменник, професор Леонід Ушкалов.

Два роки без ученого — це багато й мало. Багато, бо україністика втратила видатного дослідника української словесності, який прикладом свого життя утверджував ідеал сучасного науковця-гуманіста, наставника студентської молоді, багатогранного вченого з його енциклопедичними знаннями, проникливим розумінням літератури, філософії, релігії й широтою наукових пошуків та узагальнень. Мало, бо час осмислити зроблене ученим ще не настав. Continue reading

Олександра УШКАЛОВА: «Запах дощу…» і квіти…

Пошана до життя вимагає
від кожного жертвувати частинкою
власного життя заради інших.
Альберт Швейцер

Тепер я точно знаю, що близькі люди — найдорожчі у світі!

Коли не стало мого дорогого чоловіка, мій світ перекинувся догори дриґом… Буквально за кілька днів після біди я опинилася в чужому місті, у чужій квартирі, з дітьми, але без нього… Я не розуміла, що сталося, що відбувається… Усе є, а його немає… Я хотіла все повернути назад, хотіла хоча б на хвильку опинитися у моєму старому світі. Хотіла, щоб було щось, що хоч якось нагадує про нього, створює відчуття його присутності. Continue reading