Tag Archives: голодомор

Людина з моєї вулиці

Раніше, коли ще я була школяркою, тітка мого батька, бабуся Даша, проживала у нашій сім’ї. Вона часто вечорами згадувала про своє життя, голод, війну. Я тоді не дуже прислухалася до її розповідей, адже нас вчили у школі, що ніякого голоду не було, просто сталася велика засуха, неврожай, і деякі люди від цього постраждали. Бабуся на мої доводи тільки хитала головою і сумно повторювала: – Дитино, дитино… Як же тепер жалкую про те, що не дослухала, не запам’ятала, не перепитала. Вже давно немає її на цьому світі, Царство їй небесне. Тільки з роками починаєш розуміти, як багато втрачаєш від того, що мало спілкуєшся з близькими людьми. Сьогоднішнє інтерв’ю про людину з моєї вулиці, яку я часто зустрічала, з якою віталася, сусідку Євдокію Йосипівну Сіру.

– Євдокіє Йосипівно, розкажіть будь-ласка, про свою родину, де Ви народилися?

– Народилася 8 березня 1927 року у Краснопіллі. Жили на вулиці, що за кладовищем, не знаю як раніше називалася, поряд з Ткачівкою. Матір звали Настею, батька Йосипом. Ще у мене були сестра Шура і брат Іван.

– У роки голоду Вам було 5-6 років, що пам’ятаєте з того часу?
Continue reading

Ми хочемо жити у ріднім селі!..

150615_Brantsivka1
…Я повертаюсь серцем молодим
До витоків через літа й облуду
Й доки живу, пишатись буду тим,
Що я з села, що я з простого люду!
(Петро Ротач, збірка «Що збулось, що не збулося…»)

Між Мезенівкою і Жигайлівкою, Лозовим та Семереньками в долині річки Дернова у всій своїй красі розкинулось наше рідне село Бранцівка. Уже понад 360 років живе, працює і відпочиває, радіє і сумує, народжується і відходить у потойбіччя бранцівський люд. Чого тільки не випадало на долю наших односельчан, адже ми всі і є невід’ємною складовою історії нашої України.

Дуже непросто жилося нашим дідам-прадідам. В пам’яті нащадків залишилися їх оповіді. На їх долю випала повсякденна боротьба за право мати свою ниву та мирно працювати на ній. Велике бажання змінити своє життя на краще, відмінивши кріпосне право. Пізніше – прогнати пана Пилипця і розподілити його землі. Далі ще складніше – громадянська війна, примусова колективізація, укрупнення колективних господарств з переселенням хуторів Заярний, Степ, Коханий. І найжорстокіше – голодомор 1933 року.

Щемить душа за своїх рідних, які опухлими від голоду ногами йшли працювати, щоб вижити. Але знесилені падали, як зорі, і гасли. А у рідних і сусідів не вистачало сил, щоб захоронити по-християнськи. Тому поховання часто велися прямо на обійстях. Так моя прабабуся Параскева в 33-му році спочила прямо за глухою стіною своєї хати. До неї підхоронили сусідську дитину. А прадіда Григорія спровадили відпочивати до загальної могили ще живого, але вже безнадійного. Гробарі економили сили, щоб зайвий раз не їхати.
Continue reading

Голодомор в селі Сінному

1126_Sinne1Після Громадянської війни і проголошення торжества Радянської влади на території колишньої Російської імперії тодішнім урядом на чолі з Йосифом Віссаріоновичем Сталіним була поставлена мета якнайшвидшої побудови комуністичного суспільства спочатку на території Радянського Союзу, а потім – на всіх континентах земної кулі. Для вирішення цієї мети сталінський уряд з багатьох методів цивілізованого правління народом обрав “найцивілізованіший” – диктатури пролетаріату, а точніше – середньоазіатського терору.

Тобто такого управління народом, коли правлячу верхівку проголошують на рівні з богами, а у народу відбирають всі земні блага: відбирають особисту власність, свободу вибору способу життя, свободу слова, свободу віросповідування, свободу совісті та ін.
Continue reading

Іван Остащенко: Дзеркало доби

1124_Ivan_Ostaschenko
Іван Остащенко народився і помер на Сумщині, проте кілька років (1954 – 1958 роки) провів у Дружківці. Він стояв біля витоків першого літературного об’єднання, відкритого при газеті «Дружковский рабочий» 26 листопада 1954 року; у нашому місті залишилися його родичі; всім, що відбувалося у Дружківці, він жваво цікавився до самої смерті.

В кінці 90-х років, дізнавшись про вихід журналу «Неизвестная Дружковка», Іван Маркович передав на мою адресу листа, де просив надсилати йому кожен новий номер журналу, що я й робив, додаючи різні видання місцевих авторів. У відповідь він став надсилати свої невеликі книжки, що носили автобіографічний характер, які друкував на власні гроші, працюючи мало не до останніх днів консультантом з бджільництва на Сумській обласній дослідній станції, яку у 2002 році перетворили в Інститут агропромислового виробництва.
Continue reading

Про трагедію в Сінному свідчить поет

1124_Ivan_Ostaschenko
Іван Маркович Остащенко народився в селі Сінному Краснопільського району Сумської області 18.01.1927 року. Ще з раннього дитинства він проявив потяг до віршування. Цей потяг він ревно беріг все своє життя – і все своє життя писав поезії та прозу. Доля не дала йому високого літературного вчення. Все життя він був початківцем, але попри цього він, де б не був, що б не робив – а завжди думав і мріяв про Сінне.

В 1997 році, коли підступна хвороба серця розпочинає дуже тривожити, Іван Маркович вирішує всі свої поетичні та прозові надбання опублікувати і роздати-роздарувати своїм друзям, близьким та рідним для того, щоб його праця жила серед людей. Ось тому з 1998 року розпочинають виходити одна за одною його прозові та поетичні книги “Лебединая песня”, “Просто бабуся Мавра”, “В Сінному на Сумщині”, “Дзеркало доби”, “Берег долі”, “Далёкое – близко”, “Империя зла”, “Вишенка”, “Шура”, “У жёлтого моря” та інші.

А в 2002 році Івана Марковича не стало. Залишились лише книги, подаровані ним, в котрих в кожному рядочку він говорить про Сінне. Велике зацікавлення для сіннян справили поетичні книги “Просто бабуся Мавра”, “В Сінному на Сумщині”, “Дзеркало доби”, “Берег долі”, які склали єдину поему про життя села Сінного з кінця 19-го століття по 1947 рік – рік третього голоду на Україні.

Друга книга цієї поеми про Сінне – “В Сінному на Сумщині” дуже яскраво і оригінально розповідає про роки колективізації та голоду в селі в 1932-1933 роки. Давайте заглянемо на сторінки книги та трішки прокоментуємо їх. Continue reading