Tag Archives: Пантелеймон Куліш

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ПАМ’ЯТЬ

ПАМ’ЯТЬ

16 липня 1852 року Шевченко писав Андрієві Козачковському з далекого-далекого Новопетровського укріплення в Переяслав: «Живу, можна сказати, одними лиш спогадами, та й хто ними не живе!» Дивна річ, оце життя спогадами. Це так, наче ти помер для біжучої миті, відійшов від життя кудись не знати куди й живеш реальністю, що існує тільки в тобі, тобто сама живе тобою. Щоб жити спогадом, треба померти — інакше нічого не вийде. А коли ти помираєш, тоді одразу опиняєшся в просторі, що реальніший за саму реальність, та водночас — ілюзорний, мов кіно про самого себе. Це може бути якась весела й запальна комедія, може бути щось схоже на детектив, страшилку чи фентезі…

Що завгодно — аж до якогось щемкого-прещемкого жанру, що не має назви. Мабуть, то просто сум за собою, як, наприклад, у Василя Стуса, який у неволі на чужині згадував широкий Дніпро, далекі київські каштани, свободу, обличчя друзів:

«Сосна із ночі випливала, як щогла.
Грудей торкнулась, як вода — весла,
як уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. Внутрішня людина

ВНУТРІШНЯ ЛЮДИНА

Образ «внутрішньої людини» походить із Послання святого апостола Павла до ефесян, де сказано: «Для того схиляю коліна свої перед Отцем, що від Нього має ймення кожен рід на небі й на землі, — щоб Він дав вам за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім…»[1]. По-грецькому це звучить «eis ton eso anthropon», по-латинському — «in interiorem hominem», по-слов’янському — «во внутреннєм человіці»… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ХРИСТОС

ХРИСТОС

Навряд чи помилюся, коли скажу, що моя добра стара Україна дивилась на світ крізь призму Христа — його Різдва, життя, смерті й Воскресіння. Маю на думці не лише цілий букет христологічних мотивів у змалечку знаних Шевченком старовинних набожних піснях або у творчості тих авторів, чиї книжки він читав пізніше, наприклад у Петра Могили, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала.

Ні. Справа тут куди глибша й складніша. Я б сказав, що світло Христа осявало в нашій традиції весь світ. Недаром же філософ Сковорода пробував описати поєднання «видимої» та «невидимої» природ у космосі за допомогою тих понять, що ними богослови споконвіку окреслювали незбагненне для розуму поєднання людської та Божої природ у Христі, — «нерозділимо і незмісимо». А хіба не так трактували історію України кирило-мефодіївські братчики, зокрема й Шевченко? Згадаймо 71-й параграф «Книг битія українського народу»: «І поєдналась Україна з Польщею, як сестра з сестрою, як єдиний люд славянський до другого люду славянського, нерозділимо і незмісимо, на образ іпостасі Божої нерозділимої і незмісимої, як колись поєднаються усі народи славянські поміж собою». Continue reading