Улітку 1853 року Шевченко заходився вивчати гальванопластику, тобто техніку електролітичного копіювання. І от у зв’язку із цим 11 червня в листі до Семена Гулака-Артемовського він робить одне іронічне й прецікаве зауваження щодо самого себе: «Не думаю, щоб із цього щось вийшло, тому що я від природи вийшов якийсь незакінчений: учився живопису й недовчився, пробував писати — і вийшов з мене солдат, та ще який солдат!» Що може означати оце «незакінчений»? Очевидно, усе залежить від того, як розуміти, що таке «кінець». Continue reading
Tag Archives: Семен Гулак-Артемовський
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЧАС
Мені здається, Гі Дебор мав рацію, коли казав: «Людина — це час. Осягнення людиною власної природи нерозривно пов’язане з розумінням розвитку всесвіту». Час. Яка проста й водночас незбагненна річ! «Чи не всяк знає ці слова: час, життя, смерть…? — писав колись Сковорода. — Нам здається, що ми їх розуміємо. Та якщо попросимо кого-небудь пояснити, тоді всяк задумається. Хто може пояснити, що означає час, якщо не сягне божественної висоти? Час, життя й усе інше існує в Бозі».
Мабуть, такі думки навіяла нашому старому філософові Августинова «Сповідь»: «Отже, що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю»[1]. Принаймні це місце зі «Сповіді» колись було в нас дуже популярне. Згадаймо хоч би «Фізику» Феофана Прокоповича: «…Усі нібито відчувають час, коли рахують години, дні, роки, коли говорять, що багато або мало часу минуло, чи залишається, проте, якщо б когось тоді запитати, що таке час, то нелегко дати відповідь. І на це вже давно звернув увагу Августин». Continue reading
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. НАДІЯ
Не секрет, що людина живе надією. І кожному з нас відоме це трепетне відчуття. Воно настільки органічне, що ми навіть не задумуємось над тим, що воно таке. Це — як повітря. Поки воно є, його не помічаєш. І тільки коли ти опиняєшся десь на краю життя, десь там, де надія стає зникома, мов полум’я свічки на вітрі, ти раптом питаєш себе: що це за вогник?
Що таке надія? Сон наяву, як казав великий Платон? «Богословська» чеснота, без якої ти ніколи не зможеш урятувати свою безсмертну душу, — як стверджують християнські теологи? Continue reading
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ПАМ’ЯТЬ
16 липня 1852 року Шевченко писав Андрієві Козачковському з далекого-далекого Новопетровського укріплення в Переяслав: «Живу, можна сказати, одними лиш спогадами, та й хто ними не живе!» Дивна річ, оце життя спогадами. Це так, наче ти помер для біжучої миті, відійшов від життя кудись не знати куди й живеш реальністю, що існує тільки в тобі, тобто сама живе тобою. Щоб жити спогадом, треба померти — інакше нічого не вийде. А коли ти помираєш, тоді одразу опиняєшся в просторі, що реальніший за саму реальність, та водночас — ілюзорний, мов кіно про самого себе. Це може бути якась весела й запальна комедія, може бути щось схоже на детектив, страшилку чи фентезі…
Що завгодно — аж до якогось щемкого-прещемкого жанру, що не має назви. Мабуть, то просто сум за собою, як, наприклад, у Василя Стуса, який у неволі на чужині згадував широкий Дніпро, далекі київські каштани, свободу, обличчя друзів:
«Сосна із ночі випливала, як щогла.
Грудей торкнулась, як вода — весла,
як уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла». Continue reading
Леонід УШКАЛОВ: УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЧАСІВ ШЕВЧЕНКА (II)
Однією з найприкметніших рис української культури часів Шевченка є те, що на передньому плані перебувають тут поезія, музика, етнографія, історія й театр. Усе інше, зокрема природничі й точні науки, філософія, пластичні мистецтва тощо, відходить на другий план. А в осередді тодішньої української культури опиняється пісня. Зрештою, саме з видання народних пісень і розпочалося слов’янське відродження: в 1814 році у Відні виходить «Мала простонародна славяно-српска пjєснарица» Вука Караджича, у 1823 році Ян Коллар видає першу частину збірки «Písně světské lidu slovenského v Uhřích», у 1825 році Франтішек Ладіслав Челаковський видає другу частину збірки «Slovanské národní písně» (у двох останніх збірках були й українські пісні). Так чи інакше, уже Олексій Павловський у своїй граматиці називав «схильність до музики й співочий талант» прикметною рисою українського національного характеру[190], а Микола Цертелєв, публікуючи українські думи, услід за Йоганном Ґотфрідом Гердером, пробує добачати в них «поетичний геній народу, його дух»[191]. Те саме було й у Галичині. Наприклад, у календарі «Pielgrzym Lwowski – Der Pilger» на 1823 рік Денис Зубрицький закликав галичан наслідувати приклад Гердера, Йоганна Йозефа Ґерреса, Вука Караджича та інших і збирати народні пісні. Continue reading