Tag Archives: Слобожанщина

Наумов Сергій Олександрович – професор, дослідник історії українського національного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

161031_s_naumovНаумов Сергій Олександрович – український історик, доктор історичних наук, професор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

Сергій Олександрович Наумов народився 19 вересня 1958 року в селі Грабовське Краснопільського району Сумської області. В 1973 р. закінчив Грабовську 8-річну школу Краснопільського району Сумської області. В 1973-1977 рр. навчався в Лебединському педагогічному училищі Сумської області, яке закінчив з відзнакою. В 1977-1982 рр. навчався на історичному факультеті Харківського державного університету (диплом з відзнакою).
Continue reading

ДРУЖИНА ПОЕТА

161023_franko-olga_1886Дружина Івана Франка відіграла важливу роль у житті поета. Вийшовши заміж у 22-літньому віці, вона постійно допомагала Іванові Яковичу у веденні його «творчого господарства», сприяла у виданні творів, та й сама нерідко редагувала тексти, писала літературознавчі розвідки. На кошти дружини Каменяр поїхав до Відня, де працював над дисертацією і захищав її на отримання диплому доктора філософії. Вони виховували чотирьох дітей. Нелегке було їх буття, обоє скаржилися на слабке здоров’я, фінансові статки невтішні, через невиліковну хворобу втратили молодого сина Андрія. Та Ольга віддавалася сповна роботі Каменяра, слугувала справі його життя. Її сестра Антоніна у своїх спогадах писала: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові вдома жилося добре».

Хто вона Ольга Хоружинська?

Ольга Хоружинська проживала у нашому краї, тут набувала знання. У багатьох джерелах згадується про те, що вона у дитячі роки перебувала у селі Тимофіївка, що поблизу Сум. Так, у Тимофіївці, а в якій саме ніхто не стверджував, бо населених пунктів з такою назвою біля нинішнього обласного центру, крім нашої, було кілька. Це і на Лебединщині, і на Буринщині, та й на Харківщині розташувалися села Тимофіївка. Письменник В.Терлецький у книзі «Кохані славетних» запевняв, що Хоружинські мешкали в с. Тимофіївка Лебединського району. Тож яка Тимофіївка стала прихистком для майбутньої дружини письменника? Це особливо важливо, адже свого часу були проблеми навіть з місцем та датою її народження, адже не було знайдено потрібного запису у документах, де народилася вона. Дані, які нині наводяться, взяті із розповідей сина Тараса.
Continue reading

Костянтин Трутовський: «Чиста побілена хата для мене мала велику принадність…»

160520_K_Trutovskyi«Скільки нерозроблених матеріалів дає Україна художникові – і тому, хто малює сцени життя, і пейзажистові! Всі тягнуться в Італію – добре, звичайно, пожити і повчитися там, але не подобає російському художникові обмежуватися італійськими сценами, коли в нас є свої прекрасні види і сцени…».
(з листа К. Трутовського до свого друга М.Рамазанова)

«Село оточене садами, за садами – ставки, за ставками ліс – все потопає в зелені. Біля самого будинку ростуть дерева, і гілки їх лежать на даху, заглядають у вікна. Усі дні бував я з батьком, який займався садами, – сади були його пристрастю. Дуже любив я ходити до селян у гості, де мене завжди лагідно зустрічали. Добрі господарі пригощали і кислим молоком, і паляницями, і медом. Чиста побілена хата для мене мала велику принадність – мені вона подобалася більше нашого будинку. З раннього віку я полюбив українське село з його добрими жителями, з його садами».

Так писав у своїй «Автобіографії» класик українського малярства Костянтин Трутовський (1826–1893). У зрілі роки, проживаючи в Курській губернії, він із сердечною любов’ю згадував і описував село свого дитинства – Попівку-Семенівку Охтирського повіту Харківської губернії (нині в Краснопільському районі Сумської області, на кордоні з РФ). Звідси десятилітній Костик поїхав учитися у пансіон до Харкова, а після його закінчення – до Петербурга. Тут він навчався у двох закладах: у Військовому інженерному училищі та в Академії мистецтв. І де б не бував згодом – у Москві, Києві, Петербурзі, Берліні, Дрездені, Лейпцігу, Кельні, Дюссельдорфі чи в маєтку своєї матері на Курщині, – в його уяві завжди поставали пейзажі рідної Слобожанщини
Continue reading

130 років тому Іван Франко одружився з нашою землячкою Ольгою Хоружинською

160504_Franko_Olha&Ivan_1886У серпні минає 160-річчя від дня народження українського письменника, поета, публіциста, перекладача, ученого, громадського і політичного діяча Івана Франка. Його життєва, творча діяльність пов’язана і з Краснопільщиною, адже він знався з нашим земляком поетом-революціонером Павлом Грабовським, допомагав йому видавати книги. А ще дружиною Івана Яковича стала Ольга Хоружинська, чиї дитячі роки  минули в с. Тимофіївка, нині с. Осоївка. Цей факт був маловідомий, адже у різних джерелах вказувалося лише те, що майбутня теща І. Франка зі своїми дітьми після смерті чоловіка переїхала з Харківщини, з Красного Кута, як згадувала Ольга, «до бабушки Агафії Семенівни Таманової в село Тимофіївку», що біля Сум.

Однак, на той час неподалік цього міста розташовувалося кілька населених пунктів з такою назвою, тож потрібно було встановити, в якому саме. І ось розгадка знайдена: село Тимофіївка саме нашого району. Про цей пошук детально розповідається у публікації «За той усміх твій…» у газеті «Літературна Україна» за 14 і 21 квітня. Її автор краєзнавець, колишній редактор Краснопільської райгазети «Перемога» Олександр Козир провів дослідження і, використовуючи архівні матеріали, оповів про дитячі роки майбутньої дружини І.Франка. Вони проходили у мальовничому краї, у дівчини залишилися приємні спогади про село, його людей. Continue reading

Руслан Головенко – поет із Запсілля

150923_R_Golovenko
Головенко Руслан Васильович (26.09.1938, с. Томичі Білогорського району Амурської обл., Росія – 25.09.1999, Харків) – поет. Кандидат сільськогосподарських наук (1979). Член Спілки письменників України (1974). Закінчив Харківський зооветеринарний інститут (1962), Вищі літературні курси при Літературному інституті імені Горького у Москві (1979). Працював зоотехніком у Дагестані, Дніпропетровській та Харківській областях. Був директором тресту радгоспів у Харкові та племзаводу «Тростянець» на Чернігівщині. Друкуватися почав у 1957 році. Писав російською мовою. Автор збірок віршів «Лицо земли» (К., 1963), «Левый берег» (Дн., 1967), «Малиновый клевер» (Х., 1972), «Лестница к солнцу» (К., 1977), «Лебеди над степью» (Х., 1979), «Миг возвращения» (Москва, 1981), «Лирический момент» (Х., 1982), «Мирополье» (К., 1986), «Стихотворения» (К., 1988).

Руслан Васильович Головенко народився у 1938 році у селі Томичі Амурської області в Росії. Дитячі і юнацькі літа  майбутнього поета минули вже в Україні — у селі Запсілля Краснопільського району Сумської області. Професійну освіту Руслан Головенко здобув у Курському сільськогосподарському технікумі та Харківському зооветеринарному інституті.

Принагідно варто зазначити, що з цим інститутом пов’язані імена багатьох талановитих українських та російських митців та майстрів слова. Харківський зооветеринарний інститут (зараз – Харківська державна зооветеринарна академія) свій родовід веде від Харківського землеробного училища, заснованого ще в середині ХІХ століття. Випадково чи ні, але саме в Харківському землеробному училищі в кінці XIX — на початку XX ст. навчалось багато у подальшому відомих письменників, поетів і драматургів, видатних вчених. Зокрема, у цьому училищі навчалися видатні українські письменники та поети, уродженці Слобожанщини Олександр Олесь (який у 1902 році закінчив також Харківський ветеринарний інститут), Олекса Слісаренко, Гнат Михайличенко (більше того, відомий український діяч і письменник Гнат Михайличенко народився в слободі Студенок, що зараз є частиною Миропілля, тобто Гнат Михайличенко з Русланом Головенком – близькі земляки). Олександр Олесь в роки свого навчання разом з майбутнім відомим російським письменником Костянтином Треньовим видавав рукописний журнал «Комета». У Харківському зоотехнікумі з 1920 до 1928 р. викладачем української мови та літератури працював відомий український письменник, актор, мистецтвознавець і режисер Гнат Хоткевич (псевдонім Гнат Галайда).
Continue reading

Поклик рідної землі

150717_A_Yaroshenko1s
Життєві дороги покликали його свого часу до Сибіру – романтика, молодечий запал зіграли тоді вирішальну роль у становленні нашого земляка, випускника Краснопільської середньої школи Анатолія Ярошенка. Коли закінчував Охтирське училище зв’язку, їх групу запросили радіофікувати і телефонізувати сільську місцевість Красноярського краю. Працював нарівні з усіма, а згодом рідні дізналися, що він уже студент сільськогосподарського інституту.

Отримавши фах інженера-механіка, залишився у Канському районі на все життя. Довірили роботу за фахом, потім керував виробничим підрозділом – до виконання службових обов’язків ставився з душею, отож молодого спеціаліста помітили, відзначили творчий підхід і вже невдовзі Анатолія Івановича призначають директором новоствореного радгоспу у с. Велика Уря. Саме на цій посаді (а директором А.Ярошенко трудився більше 20 років) зарекомендував себе сучасним керівником, умілим господарником, таким, що для нього не було перепон для вирішення тієї чи іншої проблеми.
150717_A_Yaroshenko_pict
Радгосп за короткий строк вийшов на рівень передових у Сибіру, а це завдяки тому, що рослинницька і тваринницька галузі розвивалися інтенсивними методами, велика увага приділялася створенню для робітників належних соціально-побутових умов. За роки роботи нашого земляка тут побудовано сто двоквартирних будинків, Палац культури, музична школа, дитсадок, картинна галерея, торговельний центр, майстерні та інші об’єкти. Про А.Ярошенка схвально відгукувалися місцева і центральна преса. Керівника нагородили орденами Знак Пошани, Трудового Червоного Прапора, медалями, йому пропонували нові посади, але він не полишив радгоспу. Це було його дітище, він до нього прикипів, зійшовся з сільчанами.
150717_A_Yaroshenko_sing
А ще Анатолій Іванович причарував людей своїм співом. Він майстерно виконував пісні різного плану, його голосом заслуховувалися на концертах, які відбувалися на сценах різного рівня.

Розкрилася тут і ще одна грань таланту А.Ярошенка – він у селі організував самодіяльний хор, який згодом став народним, а Анатолій солістом, першою скрипкою. Його помітили не лише у регіоні, а й у Москві, розпочали запрошувати виступати перед вишуканою аудиторією. Та хіба ж не замилуєшся, коли він виконував на високому рівні “Когда я на почте служил ямщиком”, “Вот мчится тройка почтовая” та чи не найвіртуозніше співав ті, що супроводжували його з дитинства – українські народні пісні “Дивлюсь я на небо”, “Казав мені батько”, “Їхав козак за Дунай”.
Continue reading

Педагог і сатирик

150717_L_Zabara1
Частенько після робочого дня у тиші кабінету беру до рук збірки книжок своїх добрих знайомих: письменників, поетів, публіцистів, гумористів і сатириків з їх дарчими записами. Щоразу згадую цих талановитих людей, справжніх трудівників красного письменства, захоплююсь їх талантом, вишуканим стилем, багатством словникового запасу. І щоразу після перегляду їх творів чомусь у них вчуся.

Днями на очі потрапила солідна, добре ілюстрована книга, а головне неперевершена у професійності і майстерності такого сатиричного жанру як афоризми. Це книга «Зооафоризми» педагога від Бога, засновника розлогої вчительської династії, опального сатирика з с.Тур’я Л.Ф.Забари. До речі, такої обширної книги гостросатиричних мікросюжетів одиниці. Майстра-освітянина, на жаль, автора цієї книги, прекрасної людини, неперевершеного сатирика вже немає з нами.

Мені приємно, що довелося часто зустрічатися, тісно спілкуватися з цією неординарною людиною, особливо у останні роки його життя, радіти разом з ним виходу у світ такої жаданої для автора і дорогоцінної книги «Зооафоризми», одним з перших отримати її у подарунок від Леоніда Федоровича з дарчим написом.
150717_L_Zabara_book
Почну розповідь про Л.Ф.Забару з його біографії, життєвого і творчого шляху майстерно і захоплююче викладеними у слові автора, вміщеного в книзі «Зооафоризми».

Леонід Федорович Забара народився на Слобожанщині у теперішній прикордонній зоні на стику трьох областей – Курської, Бєлгородської та Сумської – у с. Демидівка, нині Російської Федерації, 29 серпня 1934 року в селянській родині. Батьки були потомственними трударями-хліборобами з Богом у душі. У його роду було чимало вчителів. Тож як було не прийняти йому доленосну естафету рідних , які поклали своє життя заради щастя майбутніх поколінь?! Вони були для нього прикладом формування світогляду, сили волі, патріотизму.
Continue reading

Великий майстер малого жанру

150717_L_Zabara
Гумор і сатира оточують людину з перших років життя. Влучні дотепи, жарти викликають сміх, підвищують тонус, оптимізм, продуктивність праці. Одним з таких діячів “гарячого цеху” є наш земляк з с. Тур’я Леонід Федорович Забара, який зовсім нещодавно відзначив свій 75-річний ювілей.

– Мене, – як курінного, – згадує в альманасі “Весела січ” відомий гуморист Г. Єлишевич, – дуже тішить, що не забарився зі своїми “нащетининими” думками класик сучасного українського афоризму Леонід Забара. Лише перелік видань, що оприлюднюють думки сільського вчителя, зайняв би мінімум півсторінки. Малий жанр, на якому спеціалізується сатирик, не завадив йому увійти у широку пресу. Афоризми Леоніда Забари друкувалися у стількох республіканських та ще тоді всесоюзних часописах, що, мабуть, легше було б перелічити, де не друкувалися. Особливо він полюбляє зооафоризми, що для вчителя біології цілком закономірно. Втім, багато років тому він і гадки не мав, що стане вчителем, а тим паче – сатириком.
Continue reading

Михайло Осадчий: «Дорогий Миколо! …Мені хотілося читати й читати листа, праглося, щоб цьому листові не було ані краю, ні почину…»

150522_M_Danko05

 
Для багатограннішого знайомства з постаттю нашого земляка, уродженця Славгорода, самобутнього поета Миколи Михайловича Данька пропонуємо фрагменти його листування з дисидентом-літератором, земляком Михайлом Осадчим. Листування друзів-письменників було опубліковано на «Сумському історичному порталі» (http://history.sumynews.com/).
Вертій Олексій
Листи дисидента Михайла Осадчого до поета Миколи Данька
(фрагменти)


18 лютого 80 р., Милва

Дорогий Миколо!

Щойно отримав листа, надісланого тобою 11.ІІ.80 р. Сердечно дякую. Вочевидь, що моя поштівка затрималась значною мірою через помилку в адресі, в кожному разі гарний мотив затримати. Добре, що хоча втрапила.

Уже я поволеньки викарабкуюсь з глибокої депресії, в котрій перебував з жовтня. І неврозу також. Так бажано відпочити по 9 літах поневірянь, але наразі не вдається. Ледве викарабкався од чергової  в’язниці  після того, як на моєму чергуванні згоріла фанерна будочка. Завершилася кримінальна справа супроти мене 7.ІІ.80 сплатою значної суми,   котру начислили за пожежу оної будочки, хоча я в пожежі не винен. Але що значить найти тепер лжесвідка? В лагері за пачку чаю, тут запросто за пузир –  “пузир” за тутешньою термінологію “півлітра”.

Дорогий Миколо, другий раз подав заяву на відпустку, ще нема відповіді. Як дадуть, побуду зо 2-3 дні на Сумщині, треба домовитися з  кузенами, щоб продали хату. Постараюся зазирнути і до Робінзона. Пак, допомогли мені сплатити начислину тисчонку нині горьківська Даная[1] зі  своїм Зевсом у золотих променях.  І не знаю, як і коли я оддам.
Continue reading

30 годин на неокупованій території (ч.3) «Чай від Миколи Данька»

150525_M_Danko_memory(закінчення, початок див.: 30 годин на неокупованій території (ч.1) «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець»; 30 годин на неокупованій території (ч.2) «А все-таки вона крутиться!»)

Я дарував йому книги, куплені у Москві. Нині пригадую три з них: збірник поезій Осипа Мандельштама, поезію Йосипа Бродського і щоденник Зінаїди Гіппіус. Микола Михайлович завжди запитував мою думку про книги, і я, розповідаючи, за його прикладом, теж цитував авторів. Пізніше, в наступний приїзд, я питав про його враження, і у нас виникала цікава дискусія. Гіппіус Данько називав «розумною жінкою і середнім поетом». В цей час розмови про самостійність України вже ішли вільним текстом. Микола Михайлович вірив у скоре здобуття незалежності, говорив про Рух, придивлявся до секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Він без побоювань розповідав про знайомство з Василем Стусом, поезію якого цінував дуже високо. Взагалі, в цей час наше спілкування стало рівнішим (тобто вийшло із стовідсоткової форми учень-учитель) і переросло у теплу дружбу. Зрозуміло, поет залишився для мене старшим другом і вчителем.

Тоді ж, пригадую, Борис Олійник став одним із замів Михайла Горбачова і надіслав Миколі Михайловичу листа: «Чим можу допомогти?» Данько відповів: «Допоможи видати збірку». Відповіді не надійшло. Цю історію передав мені тато.
Continue reading