Tag Archives: Сумщина

В боях за висоту 199,7… (ч.2)

Подвиг Героя Радянського Союзу Івана Вдовитченка
(закінчення, початок див. http://krasnopillia.info/2015/05/05/v-boyah-za-vysotu-199-7-ch-1/)
***
Таким чином, що ж ми маємо? Те, що, згідно хроніки бойових дій, боїв поблизу Думівки не могло бути 14-го серпня, висоти 199,7 поблизу Думівки теж немає. Де і що шукати? Очевидно, відповідь могла б дати безпосередньо сама фронтова карта-кілометрівка або ж ще більш детальніша мапа РККА довоєнного друку – та, по якій і воювали червоні командири. Довгий час такі карти були засекречені і доступні вузькому колу дослідників. На щастя, в Росії була розроблена програма, присвячена 70-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, дякуючи якій багато раніше недоступної інформації про цю війну було розсекречено і перейшло у вільний обіг для дослідження істориками та краєзнавцями. Підтвердились і факти, що бій за висоту 199,7 відбувся 13-го серпня, а Вдовитченко помер 14-го серпня. І, нарешті, була знайдена карта-кілометрівка РККА з чітко позначеною висотою 199,7. Ось тепер я можу винести на суд громадськості свою детальну реконструкцію подій 12-14-го серпня, під час яких і звершив свій подвиг Герой Радянського Союзу Вдовитченко І.Г.
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
2011-й рік. Надія Григорівна Герасікова (Вдовитченко), красноярузські ветерани та школярі, самотоївські школярі в краєзнавчому музеї “Пам’ять” Самотоївської ЗОШ. Засновник та керівник музею  – Вдовіченко Євгенія Анатоліївна (друга зліва).
Continue reading

В боях за висоту 199,7… (ч.1)

Подвиг Героя Радянського Союзу Івана Вдовитченка

Ось вже близько 70-ти років пройшло з часів, коли на українській землі останній раз гриміли бої. Та й у наші дні, дякуючи розсекреченим архівам, виявляються все нові й нові подробиці хроніки тих часів, розрізнені дані сплітаються в один логічно довершений ланцюжок, розвінчуються застарілі міфи. Про виявлення історичної правди обставин одного з таких епізодів – подвигу Героя Радянського Союзу Івана Григоровича Вдовитченка, який тісно пов’язав між собою Самотоївку та Красну Яругу, – я й розповім вам у цьому нарисі.

Іван Григорович Вдовитченко народився 22-го квітня 1924-го року в селищі Красна Яруга Бєлгородської області Росії. У своїх батьків – Григорія Степановича та Дар’ї Іванівни, він був восьмим з одинадцяти дітей. Сім’я була середнього достатку, мала кріпке господарство, та все ж, як і було заведено в ті часи, дитинство закінчувалося швидко і діти йшли працювати з юних літ. От і Іван, після закінчення семи класів, у 1940-му році, влаштувався електриком до місцевого цукрового заводу. Ще зі шкільних років він захоплювався технікою – постійно щось майстрував, умів навіть шити взуття, добре грав на струнних музичних інструментах. Іван був відкритою для спілкування людиною, з широким колом друзів, та найкращим його товаришем був Микола Бондарєв.
150506_I_Vdovytchenko1

 
Сім’я Вдовитченків (Іван вгорі).

 

Continue reading

Подвиг Героя Радянського Союзу Івана Вдовитченка

150505_I_Vdovytchenko1
Вдовитченко Іван Григорович

Народився Іван Григорович Вдовитченко 24 квітня 1924 року в с. Красна Яруга Ракитянського району Бєлгородської області в сім’ї робітника. Закінчив 7 класів. Працював електриком місцевого цукрового заводу. В лютому 1943 року був призваний до лав Червоної Армії. Воював на Воронезькому фронті.

Бої йшли на території Сумської області. Підрозділи 764-го стрілецького полку, долаючи впертий опір противника, вийшли до населеного пункту Думівка. Дальшому просуванню наших військ заважала висота 199,7 між Великим Бобриком і Верхньою Сироваткою. Ця висота була перетворена німцями в опорний пункт.

На світанку 13 серпня 1943 року фашистська піхота при підтримці трьох важких танків і вогневих засобів, розташованих на висоті, розпочали атаку підрозділів 3-го батальйону стрілецького полку. В жорстокому бою артилеристи із протитанкових гармат підбили дві ворожі машини. Але третьому танку вдалося прорватися до окопів, де оборонялися бійці 8-ї стрілецької роти цього батальйону.
Continue reading

Споконвічні обрії поета

150402_A_Taran1
***
Дивлюсь і вірю в далину.
Нащадки будуть розумніші –
вони самі себе збагнуть,
а не мої простенькі вірші.
Буятиме нове життя.
Нові канони і закони.
Та вічні будуть в почуттях
благословення і прокльони.
І, може, дійде вірш і мій
в годину щастя, в хвилю лиха,
і в українця поміж вій
блисне сльоза чи усміх тихий.

Анатолій Таран
***

«Краснопілля Інфо» починає знайомити читачів з постаттю нашого земляка, уродженця Миропілля, талановитого українського поета Анатолія Тарана. Вашій увазі пропонуємо передмову Петра Осадчука до останньої (вже посмертної) збірки поезій Анатолія Тарана «Бродячий дощ», яка побачила світ у видавництві «Дніпро» у вже доволі далекому 1995 році. Це розповідь про справжнього Поета, який залишив нам у своїх віршах книгу свого життя:

Петро ОСАДЧУК

Споконвічні обрії поета

Вперше я побачив Анатолія Тарана у Львові сонячної літньої днини 1962 року в гурті поетів, що читали вірші перед натовпом біля театру опери та балету. Востаннє мені не випало його побачити, тому що весняної сонячної днини 1995 року, коли ховали поета на Байковій горі, я був у відрядженні далеко за межами Києва.
150402_A_Taran_1963
Під час першої зустрічі Анатолій був біля мікрофона, а я — в натовпі уважних слухачів, шанувальників поезії. Пам’ятаю, ведучий оголосив: «Слово має поет Анатолій Таран». Тоді це ім’я в літературі для мене було невідомим. Вдивляюся, наслухаю. Красень у парадній військовій формі курсанта підійшов до мікрофона: «Неспокій серця не вкласти в єлейну арію. Окрик, мов блискавка, розрізає мої уста…», «Я суворий і гнівний, я не вмію плакати — мої сльози мати виплакала в час війни…». Інтонаційна й стилістична розкутість, навіть зухвалість поета — те, що відразу привернуло увагу й сподобалося.
Continue reading

Українська душа в сірій шинелі

150402_A_Taran

21 березня цього року минуло вже 20 років з часу трагічної загибелі українського журналіста, талановитого українського поета, уродженця Миропілля, Анатолія Васильовича Тарана. Цього року йому виповнилося б лише 75… Пропонуємо увазі читачів «Краснопілля Інфо» статтю-спогад колег-журналістів про Анатолія Тарана, що побачила світ до десятих роковин тієї трагічної події:

Українська душа в сірій шинелі

На меморіальній дошці, що з’явилася на будинку Національної спілки журналістів України уже після загибелі Георгія Ґонґадзе, викарбувано багато прізвищ майстрів пера і мікрофона, які наклали головою за правдиве слово на газетній шпальті, у радіо й телеефірі. А починався цей сумний список на зорі української незалежності. І серед перших загиблих був наш побратим-вечірківець Анатолій Таран, якого знайшли мертвим і обібраним на оболонському пустирі вранці 21 березня 1995 року, а упізнали аж через чотири дні потому. Причину смерті нашого товариша не встановлено й досі, хоча минуло з того сумного дня вже десять років.

«Я єсть народ по імені Таран»

Із поетом Анатолієм Тараном я зустрілася на сторінках столичної «Вечірки». 1975 року газета вмістила добірку віршів з його майбутньої збірки «Аеродром», що вийшла друком уже наступного, 1976-го. Настрій ліричного героя – залюбленого в рідну землю життєрадісного романтика – настільки збігся з моїм, що я не втрималася й спочатку вирізала вірші з газети, а потім купила й збірку поезій. Познайомившись на початку 90-х років минулого століття з автором, щиро зраділа тому, що Анатолій з роками не тільки не втратив щирого, майже дитинного, подивування світом, іскрометної радості, а й став ще палкішим життєлюбом та романтиком і в поезії, і в житті. Цього в завжди усміхненого, дотепного й товариського чоловіка з щирою українською душею не витравили ні військові статути, ні російськомовне оточення. Анатолій понад два десятиліття був військовим журналістом, мав звання підполковника Радянської Армії. Вірші писав лише українською мовою, щиро кохаючись у ній. Недарма ж класик української літератури Олесь Гончар назвав Анатолія Тарана українською душею в сірій шинелі.  Умів Анатолій радіти не тільки й не стільки власним здобуткам, а й найменшим успіхам колег по поетичному цеху.
Continue reading

Андрій БАГНО: Про те, що я художник, дізнався від дідуся

1223_Bahno1
«Нові імена в палітрі Сумщини» – таку назву мала виставка професійного художника Андрія Багна, яка відбулася днями в Покровці в рамках щорічної обласної виставки творчих робіт з малюнка і живопису, а також робіт майстрів декоративно-прикладної творчості, кандидатів на здобуття звання «Народний майстер Сумщини 2014-2015». Але у самій Покровці з вами можуть посперечатися, що ім’я Андрія «нове» у мистецькому світі області і не лише її, тут щиро пишаються своїм земляком, та й взагалі родина Багно у селі шанована.

Хоч Андрій і народився на Півночі, але дитячі роки пройшли в Покровці, де навчався в місцевій школі. Нині чоловік з родиною мешкає в Сумах, працює комп’ютерним дизайнером, але батьків провідує часто, каже – кращих місць для натхнення годі й шукати. Почувши це, відразу згадалися слова керівника цього проекту Наталії Наумової, що коли пропонувала Андрію обрати місце проведення своєї виставки, він, навіть не дослухавши, впевнено відповів: «Це буде Покровка».
Continue reading

Від декадентства до панегірика

1028_Alymov
Народився Сергій Алимов 5 квітня 1892 у селянській родині в Славгороді Харківської губернії, зараз Сумської області Краснопільського району. Вчився в Харківському комерційному училищі, яке не закінчив, оскільки був арештований за зв’язок з революційною організацією й більше року провів під вартою. У 1911 році засланий на вічне поселення в Єнісейську губернію, звідки через кілька місяців після прибуття утік до Китаю. Подорожував Японією, Кореєю, Австралією, в 1917 році оселився в Харбіні. Навідувався у Владивосток під час перебування там футуристів Д.Бурлюка, Н.Асєєва, С.Третьякова, з якими в нього встановилися приятельські стосунки.
Continue reading

Майстер відкриттів

1017_B_Lazarev01
Борис Георгійович Лазарєв
(06.08.1906 – 20.03.2001)

Народився в с. Миропілля Краснопільського району Сумської області, український фізик-експериментатор, академік Академії наук Української РСР (з 1951). Закінчив Ленінградський політехнічний інститут (1930). Працював у Ленінградському (1930-1936) і в Уральському (1936-1937) фізико-технічних інститутах. З 1937 р. працював у Фізико-технічному інституті Академії наук Української РСР.

Наукові роботи відносяться до фізики твердого тіла і конденсованого стану, вакуумної техніки, зокрема до дослідження властивостей речовини при низьких температурах. Дослідження надпровідних властивостей сплавів лягли в основу розробки та створення надпровідних соленоїдів з потужними магнітними полями до 130 000 Ерстед. Встановив зв’язок надпровідних властивостей металів з особливостями топології поверхні Фермі. Спільно з Л. В. Шубніковим відкрив ядерний парамагнетизм твердого водню (1937), з К. Д. Синельниковим створив високопродуктивні дифузійні і кріогенні насоси (1946-1949). Досліджував властивості зріджених газів, розробив методику створення високих тисків при низьких температурах. Удосконалив низькотемпературний метод поділу ізотопів гелію, відкрив квантові осциляції опору і сприйнятливості у великої групи металів. Застосовував методи фізики низьких температур для вирішення технічних завдань, зокрема для одержання металів високої якості. Сталінська премія СССР (1951), Державна премія УССР (1982). Створив школу фізиків (Б. І. Вєркін, А. А. Галкін, Є. С. Боровик, І. М. Дмитренко, В. І. Хоткевич, І. А. Гіндін, Б Н. Есельсон та ін.)
***
Continue reading