Tag Archives: Суми

Михайло Фоменко став Почесним громадянином Сум

160224_M_FomenkoСьогодні, 24 лютого, Сумська міськрада прийняла рішення про присвоєння головному тренеру збірної України з футболу Михайлу ФОМЕНКУ звання Почесний громадянин міста.

Звання присвоєно за видатні особисті досягнення в спорті і плідну тренерську діяльність. За це рішення проголосували 34 з 40 депутатів.
Continue reading

Iз Малої Рибиці — у великий футбол

150925_M_Fomenko1
Михайло Іванович Фоменко (*19 вересня 1948 року, с. Мала Рибиця Краснопільського району Сумської області) — український футболіст, захисник і півзахисник, головний тренер національної збірної України. Відомий за виступами за футбольний клуб «Динамо» (Київ). Гравець збірної СРСР (1972–1977). Майстер спорту міжнародного класу (1975). Заслужений майстер спорту СРСР (1975).

Вихованець сумської футбольної школи «Спартак» (з 1962). Виступав за команди «Спартак» Суми (1965–1969), «Зоря» Ворошиловград (1970–1971). У київське «Динамо» прийшов перед початком сезону 1972 року, в якому «Зоря» стала чемпіоном СРСР, випередивши «Динамо» — срібного призера.
150925_M_Fomenko2
У 1972 році Фоменко дебютував і у збірній СРСР. Це сталося 16 липня на стадіоні фінського міста Вааса. У головній команді країни Михайло брав участь у відбіркових іграх чемпіонатів світу і Європи, Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі. На матчі чемпіонату Європи з національними командами Швейцарії, Чехословаччини, товариську зустріч із збірною Угорщини в Будапешті Михайло Фоменко виводив збірну СРСР в якості капітана. У 1975 році був капітаном і в «Динамо». Всього за збірну СРСР зіграв 24 матчі (в тому числі 5 матчів за олімпійську збірну СРСР).

Після завершення ігрової кар’єри — футбольний тренер. Заслужений тренер України. Заслужений працівник фізичної культури і спорту України.
150925_M_Fomenko3
З грудня 2012 року Михайло Фоменко – головний тренер національної збірної України з футболу.

 
***
Iз Малої Рибиці — у великий футбол

«День» побував на батьківщині Михайла Фоменка, якому ми цього року вручили символічну корону

У нещодавно опублікованому (стаття побачила світ у грудні-2013 – Краснопілля Інфо) рейтингу FIFA національна збірна України з футбол  у зайняла 18-те місце. Таким чином, за 12 місяців нашій команді вдалося додати 312 очок і піднятися на 29 позицій! За це досягнення збірна України отримала від FIFA звання «Прогрес року». Наступного ж дня стало відомо, що ФФУ вирішила продовжити до 2015 року контракт з головним тренером збірної України Михайлом ФОМЕНКОМ. Навряд чи це рішення когось здивувало, адже навіть без офіційного визнання з боку Міжнародної федерації футболу усім було зрозуміло, що саме з цим тренером національній команді вдалося досягнути небувалого прогресу й подарувати нарешті надію вболівальникам.

Тим не менше, якщо про спортивні досягнення Михайла Фоменка можна прочитати в офіційній статистиці, то дізнатися бодай якісь деталі з його нефутбольної біографії досі було вкрай важко: Михайло Іванович —  людина небагатослівна, та й преса до минулорічного призначення на посаду головного тренера збірної не надто цікавилася його особою. З надією трохи підняти цю завісу таємничості й поспілкуватися з людьми, які знають Михайла Фоменка змалку, «День» вирушив на малу батьківщину наставника національної збірної — в село Мала Рибиця Краснопільського району Сумської області.
Continue reading

Краснопільчанки отримали почесні звання

150915_Semerenko_honour
5 вересня на святкуванні Дня міста уродженці Краснопілля Валентина і Віта Семеренко отримали нагороди «Почесний громадянин міста Суми».

З нагоди Дня народження міста, сумчан привітали його Почесні громадяни Анатолій Єпіфанов, Олександр Шапаренко та Олександр Андронов. У цей день до числа Почесних громадян приєдналися сестри Віта і Валя Семеренко та Олена Петрова, яким міський голова, виконуючи рішення сесії Сумської міської ради від 13 серпня, вручив відповідні посвідчення та колари.
Continue reading

Взірець своєї професії

150711_V_SmirnovЗакінчувалася друга зміна, а з нею і трудовий тиждень. Віктор Павлович, витираючи тільки що зроблений ним корпус насоса, прикидав, як краще розпорядитися двома вихідними днями. Роздуми перервав начальник цеху:

– Привезли заготовку!

І Віктор Павлович зрозумів: відпочинок переноситься. Напередодні директор передав йому прохання Костянтина Івановича Брехова, міністра хімічного і нафтового машинобудування: обробити сталевий корпус насоса. Випливало з цього, що від нього, розточувальника Смірнова, вміння залежить, як швидко піде сибірська нафта по новому трубопроводу. Трубопровід вже прокладено.

Але виявилося, що насоси з чавуну для Півночі не годяться. Один за одним виходили вони з ладу. Пробували посилити бічні стінки. Не допомогло. Тоді прийняли рішення: замінити їх сталевими. Терміново.
Continue reading

30 годин на неокупованій території (ч.3) «Чай від Миколи Данька»

150525_M_Danko_memory(закінчення, початок див.: 30 годин на неокупованій території (ч.1) «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець»; 30 годин на неокупованій території (ч.2) «А все-таки вона крутиться!»)

Я дарував йому книги, куплені у Москві. Нині пригадую три з них: збірник поезій Осипа Мандельштама, поезію Йосипа Бродського і щоденник Зінаїди Гіппіус. Микола Михайлович завжди запитував мою думку про книги, і я, розповідаючи, за його прикладом, теж цитував авторів. Пізніше, в наступний приїзд, я питав про його враження, і у нас виникала цікава дискусія. Гіппіус Данько називав «розумною жінкою і середнім поетом». В цей час розмови про самостійність України вже ішли вільним текстом. Микола Михайлович вірив у скоре здобуття незалежності, говорив про Рух, придивлявся до секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Він без побоювань розповідав про знайомство з Василем Стусом, поезію якого цінував дуже високо. Взагалі, в цей час наше спілкування стало рівнішим (тобто вийшло із стовідсоткової форми учень-учитель) і переросло у теплу дружбу. Зрозуміло, поет залишився для мене старшим другом і вчителем.

Тоді ж, пригадую, Борис Олійник став одним із замів Михайла Горбачова і надіслав Миколі Михайловичу листа: «Чим можу допомогти?» Данько відповів: «Допоможи видати збірку». Відповіді не надійшло. Цю історію передав мені тато.
Continue reading

30 годин на неокупованій території (ч.2) «А все-таки вона крутиться!»

150522_M_Danko05(продовження, початок див.: 30 годин на неокупованій території (ч.1) «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець»)

Через 20 років я можу згадати лише окремі короткі вислови поета про літературу. Ті, що почув від тата, позначаю в тексті окремо. Про Шевченка. «У Шевченка не всі твори в Кобзарі рівнозначні. Є деякі речі, що йдуть від коломийки. Але поки Шевченко наш прапор, ми будемо видавати Кобзар повністю». Ще про Шевченка: «У Шевченка домінуючою є думка, тому ми не задумуємось над формою, не звертаємо уваги, які слова він римує. Коли я читаю «Мені однаково чи буду…» я не задумуюсь над римами, оскільки мене захоплює колосальність думки автора. В ній справжній магізм Шевченка».   «Люди, що займаються творчістю Шевченка, казали, що вірші Шевченка видали повністю без вилучень». (Останнє почув від тата). Про Олександра Олеся: «Невірно кажуть, що Олесь – це художник, розіп’ятий на хресті політики. Його патріотизм був органічним, тому і патріотична лірика, і його державна служба в УНР були органічним проявом його душі». Про роман Федора Сологуба «Мелкій бес»: «Це біс невеликих містечок». (Почув від тата). Шанував Миколу Нєкрасова і захищав його. «Мені кажуть: Нєкрасов скучний і хрестоматійний. А я відповідаю: а от напиши хоч один вірш, як він». Він порівнював поетів-класиків і Єсєніна: «Михайло Лєрмонтов може сторінками описувати пейзаж, чи людину. Він іде вглиб, вдивляється в деталі. А Єсєнін скаче швидко по поверхні і не надає значення деталям. Зверни увагу на його вірш «Стою одін срєді равніни голой». Там в кожній строфі він описує нове місце, і сам навіть не помічає цього». Про Олександра Пушкіна: «Коли я був молодим мені здавалося, що Лєрмонтов геніальний поет, а Пушкін — добрий поет. Але зараз я вважаю навпаки. Пушкін геній». Про Адама Міцкевіча: «Кажуть, що «Євгеній Онєгін» — енциклопедія «русской жизні». Але коли я прочитав «Пан Тадеуш», то зрозумів, що саме ця поема є енциклопедією, а Онєгін просто гарний твір». Про Марину Цветаєву. «Її твори легко перекладати іноземними мовами. Я читав її переклад німецькою, і він майже ідентичний оригіналу». «Цвєтаєва — поет для поетів. Вона слово гне як підкову». Про Василя Симоненка: «Василь до справжньої мудрості не доріс. Що в його віршах нас приваблює – це його щирість». Про Василя Стуса: «Стус за духом був борцем. Чим більше його тиснула система, тим могутніше розпросторювався його талант». Про Олександра Твардовського: «Після Пушкіна, здавалося, ямб помер. Потрібен був талант Твардовського, щоб в «Васілії Тьоркінє» його відродити знову». Про Йосипа Бродського: «Цей поет зробив багато для форми». (Почув від тата).
Continue reading

30 годин на неокупованій території (ч.1) «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець»

150522_M_Danko01
Нині я не можу пригадати за яких обставин познайомився з Миколою Михайловичем Даньком. У серпні 1980 року наша родина переїхала у рідне місто мого тата Суми, і це знайомство відбулося завдяки татові. Тобто, восени 1980.

Микола Михайлович жив на вулиці Малиновського у „хрущовці”, що поруч зі школою N2. Квартира знаходилася на другому поверсі і виходила вікнами на стадіон школи.

На час нашої зустрічі мені було 15 років, а Миколі Михайловичу — 56. Я був спортивної статури, багато чим цікавився (закінчив музичну школу, ходив у фотостудію, постійно читав і завдяки сімейній традиції об’їздив безліч цікавих місць Союзу від Москви до Карпат і Кавказу). В тому віці, в якому зазвичай формується світогляд і його етична компонента, я потребував сильного свідомого вчителя. Такого у провінційній Сквирі Київської області важко було знайти. А Микола Михайлович вже перебував на пенсії і відчував явний брак «суспільного навантаження», будучи відлученим існуючою системою від роботи в редакції і навіть від більшості колишніх друзів. Тобто, як мені видається, ми вдало доповнювали один одного: учень–шукач і недонавантажений вчитель–поет і досвідчений гуру, відірваний владою від суспільства. Об’єднувало нас і те, що ми розмовляли українською (у тогочасних Сумах це було рідкістю).
Continue reading

Доля і недоля Миколи Данька (ч.2)

150522_M_Danko05
(закінчення, початок див. http://krasnopillia.info/2015/05/24/dolya-i-nedolya-mykoly-danka-ch-1/)

Хто ж після виходу встиг хоч проглянути книжку, швидко з’ясував, що назва “Червоне соло” – це зовсім не кон’юнктурний спів червонозоряного сурмача, а поетичний образ сходу Сонця над полем України. В пору повальної русифікації Данько засвідчив свою любов до рідного слова: “Ні, ти давня, як море і кров, наша мово, нескорене диво!..” [11, 23]. В іншому вірші поет ототожнював Україну з тополею, яку нищить імперський суховій і двоголовий орел: “Ми не дамо вершечку всохнуть, ми тіло щепимо своє… / (Тополю, синю і високу, дводзьобий птах вночі клює)” [11, 6]. Справжній гнів посилав митець на доморощених яничар, які не те що не відганяють, а навіть принаджують цього птаха: “За що люблю? За що страждаю? Я так ненавиджу гнучких, хто язика свого взуває в чужі та звичні личаки!” [11, 6]. А герой поеми “Перед боєм” Олекса Довбуш заповідає своєму синові:
       Нам рабувати, синку, неподоба,
       За інші скарби треба купно дбати
       Та вивести з неволі Україну,
       Щоб не глумились добрії сусіди… [11, 78–79] Continue reading

Микола Данько. Поетична індивідуальність першорядного значення

150522_M_Danko
Про Миколу Данька понині, а це вже кільканадцять років після його відходу в інші світи, сумські літератори відгукуються як про своє суспільне сумління у нелегкі години відлиг і заморозків, незначних послаблень і ще більших утисків слова.

Його “проробляли”, звільняли  з журналістських посад, забороняли публікувати твори, а він попри все залишався самим собою, залишався зразком для молодших, чимось світлим у їхньому житті.

У Львові Миколу Данька пам‘ятають мало, і то лише старші літератори та читачі: його вижили з міста ще півсторіччя тому

Але не забігатимемо наперед. Народився Микола Данько 24 травня 1926 року в селі Славгород Краснопільського району на Сумщині у родині коваля. Тож ще малим йому довелося пережити жахіття Голодомору. У молодості його більше тягнуло не до літературної творчості, а до техніки, тому й подався учитися до Харківської радіошколи. Далі – війна, фронт.  Брав участь у бойових діях в Угорщині, Австрії, закінчив війну 19-річним  солдатом у Чехії. Проте з військовим життям так зразу ж попрощатися не вдалося: ще п’ять років служив в авіаційних полках у Красноярську, Конотопі, на Сахаліні.
Continue reading

Творець краси

150519_2_A_Deineka_1Мне осень пасмурным крылом стучит в окно.
Всё, что тревожило в былом, разрешено.
Всему пришла своя пора и свой черед.
Уж «завтра» меньше, чем «вчера», короче год.
Короче миг, короче день, короче путь,
Лишь только удлиняет тень закатный луч.
Закономерность бытия – круговорот,
Не сожалея, не скорбя смотрю вперед.
Течет размеренно река – громада лет.
Исчезли в прошлом берега, к ним брода нет.
Не воскресить затёртых строк, не повторить.
К закату движется поток – уж так и быть.
Все то, что было решено, ушло, как дым.
А то, что будет – всё равно… решать другим.
А. Дейнека

Анатолій Іванович Дейнека – відомий в Україні містобудівник. Багато років він працював головним архітектором міста Суми, а потім і Сумської області. Але не всі знають про різноманітність таланту заслуженого архітектора України. Він – оригінальний літератор, художник, фотомайстер, гітарист, філософ.
Continue reading