Tag Archives: Тарас Шевченко

Re:цензії. Леонід Ушкалов і Тарас Шевченко

Леонід Ушкалов. Моя Шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання (Видання друге. – Київ: Дух і Літера, 2019)

Насправді ця книга – не зовсім енциклопедія, це радше збірка із 272 есеїв про образи та явища Шевченкового світу (від «Автопортрету» до «Янгола»), заверстаних, неначе статті енциклопедії, за абеткою у дві колонки. Суб’єктивність і пристрасність цих есеїв у поєднанні із подиву гідною обізнаністю Леоніда Ушкалова у темі стали тим крейдяним захисним колом, яке убезпечило його книгу від демонів кітчу, публіцистичного пафосу та академічної пихи. Continue reading

Леонід УШКАЛОВ: УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЧАСІВ ШЕВЧЕНКА (II)

(закінчення)

Однією з найприкметніших рис української культури часів Шевченка є те, що на передньому плані перебувають тут поезія, музика, етнографія, історія й театр. Усе інше, зокрема природничі й точні науки, філософія, пластичні мистецтва тощо, відходить на другий план. А в осередді тодішньої української культури опиняється пісня. Зрештою, саме з видання народних пісень і розпочалося слов’янське відродження: в 1814 році у Відні виходить «Мала простонародна славяно-српска пjєснарица» Вука Караджича, у 1823 році Ян Коллар видає першу частину збірки «Písně světské lidu slovenského v Uhřích», у 1825 році Франтішек Ладіслав Челаковський видає другу частину збірки «Slovanské národní písně» (у двох останніх збірках були й українські пісні). Так чи інакше, уже Олексій Павловський у своїй граматиці називав «схильність до музики й співочий талант» прикметною рисою українського національного характеру[190], а Микола Цертелєв, публікуючи українські думи, услід за Йоганном Ґотфрідом Гердером, пробує добачати в них «поетичний геній народу, його дух»[191]. Те саме було й у Галичині. Наприклад, у календарі «Pielgrzym Lwowski – Der Pilger» на 1823 рік Денис Зубрицький закликав галичан наслідувати приклад Гердера, Йоганна Йозефа Ґерреса, Вука Караджича та інших і збирати народні пісні. Continue reading

Леонід УШКАЛОВ: УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЧАСІВ ШЕВЧЕНКА (I)

Доба Шевченка, з одного боку, є часом політичного занепаду України, а з другого – її культурно-національного відродження чи пробудження[159]. І зрозуміти феномен Шевченка можна лише за умови врахування культурного контексту його доби. Звісно, як геніальний митець Шевченко в певному сенсі перебуває «поза часом». За словами Віктора Петрова: «У Шевченка слід шукати не зв’язків з романтиками, не проявів романтизму або реалізму, а шевченкізму, розкриття його власної, своєї літературної доктрини, розробленої ним із сполучення Біблії, фольклору, історизму, революційного пафосу й творчих фантасмагорій поета»[160]. Це безперечно. Але, як підкреслював іще Михайло Драгоманов у рецензії на львівське видання «Кобзаря» 1893 року, Шевченко з’явився «зовсім не без предтеч і, власне, в часи, коли в усій Європі реакція «священного союзу» ослабла, коли і в самій Росії піднялись університети, етнографічна наука, славістика, коли сам уряд почав схилятись до думки про волю кріпаків…; коли виступала на сцену ціла генерація високоталановитих і народолюбивих ровесників Шевченка…»[161]. Continue reading

Абетка світу Тараса Шевченка. Книга Леоніда УШКАЛОВА, яка долає інертність сприйняття

Уже стало доброю традицією, що книжки Леоніда Ушкалова стають відкриттям класиків з нового погляду. Завдяки його монографіям українці краще зрозуміли Григорія Сковороду, Михайла Драгоманова… А завдяки перевиданню праці «Моя Шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» маємо нагоду віднайти нові грані Тараса Шевченка.

«Мені сподобалося видавати книжки Леоніда Ушкалова, — розповідає головний редактор видавництва «Дух і Літера» і директор Центру юдаїки Леонід ФІНБЕРГ, — і я знав, що є книга «Моя Шевченківська енциклопедія…» Колись професор Ушкалов видав її невеличким накладом — надрукував кількасот примірників і роздав друзям». Так зародилася ідея, щоб перевидати книжку, яка й була втілена. І тепер праця стала доступною для всіх охочих глибше пізнати творчість Тараса Шевченка. Continue reading

Леонід Ушкалов. «Ми не лукавили з тобою»: щоденник Тараса Шевченка (II)

(закінчення)

Але щоденник на те й щоденник, щоб фіксувати передовсім ті події, що відбуваються тут-і-тепер. На першому плані тут усілякі жанрові сценки, образи численних людей – і симпатичних, і не дуже, – враження від побаченого, почутого, прочитаного. Та, може, найкращими в Шевченковому щоденнику є пейзажі. Зрештою, воно й не дивно, бо це щоденник чудового художника-пейзажиста, який за життя намалював сотні пейзажів. Ось хоч би щоденникова нотатка за 17 червня 1857 року: «Ранок був тихий, прекрасний. Тільки іволги й ластівки часом порушували сонну й солодку ранкову тишу. З певного часу… я надзвичайно полюбив усамітнення. Миле усамітнення! Нічого в житті не може бути солодше, чарівніше за усамітнення, а надто – перед лицем усміхненої, квітучої красуні матері-Природи. Під її солодкими, чудесними чарами людина мимохіть занурюється сама в себе і, як каже поет, бачить Бога на землі. Я й раніше не любив галасливої діяльності, чи, краще сказати, галасливого неробства. А після десятилітнього казарменого життя усамітнення здається мені справжнім раєм». Згаданий тут поет – не хто інший, як Лермонтов. Шевченко неточно цитує заключний рядок його поезії «Когда волнуется желтеющая нива…»: «И в небесах я вижу Бога…» Continue reading

Леонід Ушкалов. «Ми не лукавили з тобою»: щоденник Тараса Шевченка (I)

12 червня 1857 року. Надворі спекотне азійське літо. Новопетровський форт, немов ластівчине гніздо, приліпився на стрімчастому північному березі Каспійського моря. Цього дня великий український поет і художник Тарас Шевченко, на ту пору рядовий 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, який із нетерпінням чекав на наказ про звільнення зі служби, дістав у ротного писаря шість аркушів сіруватого паперу й рушив у свою улюблену альтанку на комендантський город. Там він зшив собі зошит, акуратно обрізав його – правда, не без пригод, бо зламав просто безцінний у цій пустелі кишеньковий ножик, – і почав вести щоденник. Перша записана подія – саме про те, як він зламав ножик… Continue reading

Леонід Ушкалов: «Щоб зрозуміти Шевченка-людину, треба читати його «Щоденник»

У другий день Книжкового Арсеналу відомий професор-літературознавець Леонід Ушкалов прочитав лекцію «Поет про самого себе: Шевченко і його щоденник». Подія відбулася з нагоди виходу у світ артбуку «Шевченко від А до Я», тож відкрила лекцію головна редакторка «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка. До вашої уваги – короткий витяг з лекції професора Ушкалова.

«Арт-бук «Шевченко від А до Я» розповідає про Шевченка і як про великого поета, і як про громадського діяча, і як про видатного художника, та головне – як про людину. Мені здається, щоб зрозуміти Шевченка-поета, треба читати «Кобзар», щоб зрозуміти Шевченка-художника, треба дивитися його численні малярські композиції, а щоб зрозуміти Шевченка-людину, треба читати його «Щоденник». Тож дозвольте мені сказати кілька слів саме про «Щоденник» Тараса Шевченка». Continue reading

Павло Грабовський і питання національно-духовного відродження України

До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського

Автор статті доводить, що питання національно-культурного відродження України було для П. Грабовського визначальним, а радянське літературознавство свідомо виводило на передній план питання революційності й інтернаціоналізму письменника.

У недалекому минулому дослідники життя і творчості П. Грабовського зазвичай наголошували на революційності й інтернаціоналізмі письменника. Наприклад, О. Мазуркевич та М. Якименко один із параграфів свого посібника[2] назвали «Інтернаціоналізм революційного патріота», брошуру В. Панченка затитуловано «Поет революційного гарту»[3]. Насправді ж Павло Арсенович уважав себе передусім патріотом, причому не абстрактної держави, а України. У листі до відомого громадського діяча й журналіста, редактора журналу «Зоря» Василя Лукича (В. Левицького) писав: «В мені завжди жив перш над усе українець; прихильність до рідного слова та люду перевертала все інше…» [1, с. 293]. Continue reading

Павло Грабовський. МОСКОВСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ШЕВЧЕНКОВИХ (IIІ)

До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського

Павло Грабовський
МОСКОВСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ШЕВЧЕНКОВИХ (IIІ)

Огляд

(закінчення)

ІІІ

Пощастило мені роздобути ще одну книжку московських перекладів із Шевченка, — щастя, правда, неабияке, але так, бач, говориться. Се — переклади Н. Чмирьова, видані 1874 року у Москві, під заголовком «Кобзарь Т. Г. Шевченка». Містить у собі сей дивовижний «Кобзарь» шість великих поем, саме: 1) «Черниця Мар’яна»; 2) «Неофіти»; 3) «Гайдамаки»; 4) «Невольник»; 5) «Москалева криниця»; 6) «Княжна» і дев’ять коротеньких п’єсок: 1) «Доля»; 2) «Муза»; 3) «І широкую долину…»; 4) «Понад полем іде…»; 5) «Росли укупочці…»; 6) «Барвінок цвів і зеленів»; 7) «Огні горять…»; 8) «Чого мені тяжко, чого мені нудно…»; 9) «Заповіт»*. Переклади Чмирьова належать до того сміття літературного, про яке не слід би й згадувати, коли б над ним, на превеликий жаль, не стояло славнозвісне ім’я Тараса та коли б не наш замір переглянути всі московські переклади його творів. Доводиться зупинитись і над сміттям, а як праця се не дуже приємна, то ми й не будемо багацько балакати. Continue reading

Павло Грабовський. МОСКОВСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ШЕВЧЕНКОВИХ (IІ)

До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського

Павло Грабовський
МОСКОВСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ШЕВЧЕНКОВИХ (IІ)

Огляд

(продовження)

ІІ

Ми розібрали вже збірник московських перекладів, виданий Гербелем, і казали, чого він стоїть, якої пошани заслугує. Тепер ми роздобули дещо з новіших спробунків перекладарських і будемо довжити огляд.

1892-ого року в Києві коштом Іогансона вийшла невеличка книжечка під таким заголовком: «Маленький Кобзарь» из Т. Г. Шевченко. Переводы И. А. Белоусова». Хто такий Білоусов, — ми не знаємо; знаючи, однак, що він працює понайбільше в дітських виданнях, ми сподівалися від його перекладів чогось путящого, бо той, хто пише і складає книжки для дітей, повинен, по нашій Думці, мати неабияку кебету письменницьку. З такими сподіванками і взялись ми за «Маленького Кобзаря». Складається він з двадцяти п’єс Шевченкових (в тім числі однієї ніби Шевченкової), а саме: 1) Минули літа молодії; 2) Не нарікаю я на бога (уривок); 3) Ой гляну я, подивлюся; 4) Вітер в гаї нагинає; 5) Ой одна я, одна; 6) Три шляхи; 7) Посаджу коло хатини; 8) Полюбилися; 9) Не женися на багатій; 10) Ми вкупочці колись росли; 11) Було роблю що чи гуляю; 12) Чи ми ще зійдемося знову; 13) Не питай ти моїх пісень; 14) Минаючи убогі села; 15) Удовиця; 16) Не тополю високую; 17) У неділеньку та ранесенько; 18) Калина; 19) Неначе праведних дітей; 20) На Великдень на соломі. П’єси, як бачите, все дрібненькі, що переважно вимагають укінченого оброблення та форми художньої. Добродій Білоусов, очевидно, з іншими поглядами брався за свою працю, іншим способом розумів свою задачу. Сподіванки наші на щось путяще не то що не справдились, а навіть вразили своєю безпідставністю. Здивувала нас та надзвичайна сміливість, яку в даному разі проявив д. Білоусов супротив читаючої громади, не згадуючи вже про Шевченка. Так-таки «ничтоже сумняшеся», взяв та й надрукував: ось вам, люди добрі, читайте собі на здоров’я та дякуйте за ласку. Читати, може, й читатимуть, але щоб дякувати… навряд чи знайдеться така добра душа. Коли ми дуже мало одшукали поезії в збірнику, злаштованому Гербелем, то що мусимо сказати про збірник д. Білоусова? Він не видержить жодного порівняння навіть з Гербелевим, робить враження останньої мізерії, книжкового сміття — не більше. Continue reading