Tag Archives: війна

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ. Встановили пам’ятну дошку Герою Олександру ШКУРКУ

160512_Shkurko_memory1Меморіальну дошку загиблому в зоні проведення АТО краснопільчанину Олександру Шкурку відкрили 4 травня на фасаді Краснопільської школи І-ІІІ ступенів. Вшанувати пам’ять бійця прийшли його рідні та друзі, представники районної та селищної влади, педагогічний та учнівський колективи школи, громадські активісти.

Дуже символічним є те, що меморіальна дошка відкрита саме на фасаді цього будинку, адже тут, у цих стінах, були Сашкові перші успіхи і невдачі, перші друзі, тут відбувалося його становлення як громадянина. Традиційно, проводжаючи своїх учнів у життєву дорогу, вчителі настановляють: «Ким би ви не стали в житті, головне щоб ви були людьми». Сашко став людиною. За свої коротке життя він встиг полюбити всіх нас, проявити свою жертовність.
Continue reading

ІМЕНЕМ ГЕРОЯ

160407_A_Kostiuchenko
У Мезенівці одна з вулиць відтепер носить ім’я підполковника Артура Костюченка, який загинув у боротьбі за незалежність України.

Розглянувши подання сільського голови з метою увічнення пам’яті загиблого за свободу, незалежність і суверенітет держави Україна, відповідно до Закону України «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій», керуючись ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сільська рада вирішила змінити назву вулиці Першотравнева на вулицю Артура Костюченка в с.Мезенівка Краснопільського району.

Нагадаємо, загинув Артур Іванович 14 лютого 2015 року в селі Петровське, що за Волновахою Донецької області. Під час руху військової техніки на фугасі підірвався автомобіль, в якому він знаходився. Поховали воїна в рідному селі 17 лютого. Continue reading

Одна з вулиць у Бердянську віднині носить ім’я нашого земляка, уродженця Миропілля Віталія Піддубного

160126_V_Piddubnyi
Одна з вулиць у Бердянську віднині носить ім’я нашого земляка, уродженця Миропілля Віталія Піддубного.

Про це написав у фейсбуці громадський активіст Ігор Касьянов із Бердянська. “Сегодня добились чтобы улицу Куйбышева переименовали в улицу Виталия Поддубного (Сват). Слава Україні! Герої не вмирають! …Огромное спасибо за поддержку при голосовании, и вообще продвижении наших патриотических, украинских названий хочу сказать проф. Лыману И.И. и Зубрицкому И.И. Поверьте там надо было еще повоевать почти за каждое новое название”.

Віталій Піддубний народився 4 жовтня 1977 р. у с. Миропілля. До війни жив у м. Бердянськ, працював будівельником. Був активним учасником самооборони Бердянська. В цьому громадському формуванні про нього звучать найкращі відгуки, зрештою саме із Самооборони Бердянська пішов добровольцем в батальйон “Донбас”, був стрілком, брав участь у багатьох операціях по звільненню України від російських найманців.
Continue reading

СПРАВОЮ ЙОГО ЖИТТЯ БУЛО КРАЄЗНАВСТВО

160121_L_Didorenko1СПРАВОЮ ЙОГО ЖИТТЯ БУЛО КРАЄЗНАВСТВО

На 90-му році пішов із життя відомий краєзнавець, невтомний дослідник історії рідного краю, почесний громадянин Краснопілля Леонід Дмитрович ДІДОРЕНКО. Обірвалася життєва дорога щирої і світлої людини, яскравої і непересічної особистості.

Його юність припала на роки війни. 17-літнім юнаком добровільно пішов на фронт боронити рідну землю від ворога, був мінером, дійшов до Праги. А коли переможні салюти відкликали з військової служби, вдома влився у загін правоохоронців, щоб продовжити справу батька.
Continue reading

Андрій ЦАПЛІЄНКО: «Головне для мене – максимально точна інформація»

150929_A_Tsapliienko
На початку вересня переглядала телепрограму «Сніданок з «1+1», де гостем у студії був відомий український військовий журналіст, ведучий та сценарист Андрій Цаплієнко. Він розповідав про майбутню презентацію своєї нової книги про війну на Донбасі «Книга змін».

У 2010 році він уже бував на Краснопільщині у Миропіллі та Рясному, тоді представляв загалу роман «Екватор. Чорний колір & Білий колір». Подумалося, добре було б аби він знову завітав на Краснопільщину, познайомив би зі своєю новою книгою жителів нашого району. І вже незабаром до моїх рук потрапляє номер телефону Андрія Юрійовича, також інформація, що він зараз на сході України в АТО, і порада – не запитувати у нього про політику. Сумнівалася чи зможу поговорити з людиною, яка стільки всього побачила, досягла і зараз вражає своїми репортажами з зони бойових дій, та все ж зважилася. Що з цього вийшло, читайте.

– Доброго вечора Андрію. Я працюю в райгазеті «Перемога» знайомого Вам Краснопільського району. Чи можна задати Вам декілька питань?

– Добрий, звісно, запитуйте.

– Андрію, а чому саме військовий журналіст?

– Як такої у мене мети не було, це сталося випадково. Років 15 тому запропонували поїхати у відрядження, я погодився, сподобалося і з того так все і почалося.

– Нещодавно у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшла «Книга змін», автором якої Ви є. Чи не зможете презентувати її на Краснопільщині?
Continue reading

Ми хочемо жити у ріднім селі!..

150615_Brantsivka1
…Я повертаюсь серцем молодим
До витоків через літа й облуду
Й доки живу, пишатись буду тим,
Що я з села, що я з простого люду!
(Петро Ротач, збірка «Що збулось, що не збулося…»)

Між Мезенівкою і Жигайлівкою, Лозовим та Семереньками в долині річки Дернова у всій своїй красі розкинулось наше рідне село Бранцівка. Уже понад 360 років живе, працює і відпочиває, радіє і сумує, народжується і відходить у потойбіччя бранцівський люд. Чого тільки не випадало на долю наших односельчан, адже ми всі і є невід’ємною складовою історії нашої України.

Дуже непросто жилося нашим дідам-прадідам. В пам’яті нащадків залишилися їх оповіді. На їх долю випала повсякденна боротьба за право мати свою ниву та мирно працювати на ній. Велике бажання змінити своє життя на краще, відмінивши кріпосне право. Пізніше – прогнати пана Пилипця і розподілити його землі. Далі ще складніше – громадянська війна, примусова колективізація, укрупнення колективних господарств з переселенням хуторів Заярний, Степ, Коханий. І найжорстокіше – голодомор 1933 року.

Щемить душа за своїх рідних, які опухлими від голоду ногами йшли працювати, щоб вижити. Але знесилені падали, як зорі, і гасли. А у рідних і сусідів не вистачало сил, щоб захоронити по-християнськи. Тому поховання часто велися прямо на обійстях. Так моя прабабуся Параскева в 33-му році спочила прямо за глухою стіною своєї хати. До неї підхоронили сусідську дитину. А прадіда Григорія спровадили відпочивати до загальної могили ще живого, але вже безнадійного. Гробарі економили сили, щоб зайвий раз не їхати.
Continue reading

Леонід Дмитрович Дідоренко – фронтовик, правоохоронець, краєзнавець

150602_L_Didorenko1
Леонід Дмитрович і не відчув, як у вікно його світлиці постукала золота осінь, почала розмальовувати різнобарвними пастелями навколишній простір, стала настійливо заглядатися вечірньої пори на поодинокі зорі, що з висоти бліднувато осявають засинаючу землю. І від того щемно й бентежно на душі ветерана. А вона, ця осінь, у його житті вже 85-а, ювілейна, і, звісно, підводить підсумки пройдених життєвих доріг. Чесно складено екзамен на вірність Вітчизні, коли його юнацьке серце покликало захищати країну від ворога, мужньо стояв на герць із тими, хто порушував правопорядок, а вийшовши на заслужений відпочинок, також не сидить без діла – до останку віддає себе улюбленому краєзнавству, вивченню історії рідного краю.

Сивими голубами зринають у пам’яті роки, що вели споришевими стежинами до батьківської вишні, до криниці, біля якої такої пори звисали кетяги червоної калини. А ще тоді снувало павутиння бабиного літа, з нього ткалися вітрила, під якими можна дістатися до омріяного. Хоча родина правоохоронця з Михайлівки Дмитра Тимофійовича Дідоренка на засиджувалася на одному місці – цього вимагала міліцейська служба – Леонід швидко встигав освоюватися у новій школі, заприятелювати з сільськими однолітками.
Continue reading

Доля і недоля Миколи Данька (ч.1)

150522_M_Danko02
Ще в 1988 р., оглядаючи поетичні добірки українських журналів, Ігор Римарук у “Літературній панорамі” писав: “Заповнюючи “білі плями” на літературній карті України, ми чомусь обмежуємося лише 20–30-ми роками. Ті ж не такі вже й далекі 60-і – чи маємо про них повне й об’єктивне уявлення? Постійно повторюємо кілька гучних імен, але так годі відтворити цілісність, безперервність творчого і психологічного процесу [31, 103–104].

Відтоді минуло майже 20 років, але чи змінилася ситуація? А якщо говорити про публіцистику, чи заповнилися “білі плями” на цій карті України? Знову ж таки повторюється кілька гучних імен, а десятки й сотні творців національної журналістики та незалежної української держави й до сьогодні лишаються непошанованими, їхні біографії не вивченими, творчість не проаналізованою. До таких належить і Микола Данько.

Саме його життя та діяльність, доля і творчий шлях, формування громадських і мистецьких поглядів простежуватиметься нижче. Загалом контекст, у якому формувалися світогляд та життєві принципи Миколи Данька, складається із широкої мозаїки мікроконтекстів, які включають як навколишнє середовище, коло спілкування, пережите в дитинстві й юності, так і національні та політичні чинники.

Народився Микола Данько 24 травня 1926 р. на Слобожанщині, у селі з символiчною назвою Славгород (нинi центр сільської ради Краснопiльського району Сумської області) в родинi спадкового коваля.
Continue reading

Микола Данько. Поетична індивідуальність першорядного значення

150522_M_Danko
Про Миколу Данька понині, а це вже кільканадцять років після його відходу в інші світи, сумські літератори відгукуються як про своє суспільне сумління у нелегкі години відлиг і заморозків, незначних послаблень і ще більших утисків слова.

Його “проробляли”, звільняли  з журналістських посад, забороняли публікувати твори, а він попри все залишався самим собою, залишався зразком для молодших, чимось світлим у їхньому житті.

У Львові Миколу Данька пам‘ятають мало, і то лише старші літератори та читачі: його вижили з міста ще півсторіччя тому

Але не забігатимемо наперед. Народився Микола Данько 24 травня 1926 року в селі Славгород Краснопільського району на Сумщині у родині коваля. Тож ще малим йому довелося пережити жахіття Голодомору. У молодості його більше тягнуло не до літературної творчості, а до техніки, тому й подався учитися до Харківської радіошколи. Далі – війна, фронт.  Брав участь у бойових діях в Угорщині, Австрії, закінчив війну 19-річним  солдатом у Чехії. Проте з військовим життям так зразу ж попрощатися не вдалося: ще п’ять років служив в авіаційних полках у Красноярську, Конотопі, на Сахаліні.
Continue reading

Спогади ветерана

150507_Z_Hontar1
Життя минає, швидко плине час.
О ветерани, як Вас мало залишилось серед нас!
Так хочеться про Вас усіх згадати,
Цю пам’ять по частиночкам зібрати,
Бо ми повинні все це пам’ятати
І більш війни в життя не допускати.

Давним-давно зарубцювалися рани війни, але не слабшає біль втрат у багатьох родинах. Вицвіли фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамках і сімейних альбомах, пожовкли аркуші листів, надісланих з фронту, похоронки…

Війна – це подія, про яку можна говорити багато, але її хочеться забути водночас. Війна – це мільйони людських жертв, слізні спогади наших дідів та прадідів, які були свідками тієї жахливої події, коли під уламками гранат та свистом куль захищали свою Батьківщину.
Continue reading