«Для нас була страшна не радянська зброя, а радянська пропаганда»

Leave a reply

Сокіл (Харченко) Галина Іванівна – вчителька із селища Угроїди, Краснопільської громади Сумської області, зв’язкова УПА, жертва сталінського терору в Україні. Народилася 18 серпня 1930 року, місто Жовква, Львівська область, — померла 27 липня 2012 року, селище Угроїди, Краснопільський район Сумської області). Була засуджена як діячка ОУН, зв’язкова УПА, жертва сталінського терору в Україні. Потрапила в полон 28 червня 1948 р. Після року допитів, особливою нарадою при МГБ СССР, за статтями 20-54 «а», 54-11 КК УРСР, засуджена на 10 років, які мала відбувати у таборах РСФСР (зокрема на території Республіки Мордовія). В ув’язненні в таборах СССР каралася 6 років 9 місяців.

*** Continue reading →

Новий дім на Київщині: Налагоджуючи життя після втрат

Leave a reply

Про Інну Мигаль із прикордонного селища Михайлівське, Краснопільської громади, що на Сумщині, виходив матеріал у газеті «Перемога» у вересні минулого року. Молода жінка втратила чоловіка Олександра у 2023-му, його серце не витримало переживань за дітей через щоденні обстріли та вибухи. Тікаючи від війни та спогадів, щоб убезпечити донечок Варю та Маринку, Інна переїхала до Сум та винаймала кімнату в гуртожитку. У своєму селищі жінка працювала завідуючою лабораторії на заводі, адже має спеціальність «Виробництво тугоплавких, неметалевих силікатних матеріалів і виробів».

В обласному центрі вона знайшла роботу продавчині. Її дівчатка продовжували дистанційно навчатись у Краснопільському ліцеї №1, оскільки їх мама була задоволена ставленням та знаннями, що давали вчителі цього закладу освіти. Молоду жінку дуже підтримували родичі, куми та нові сусіди по гуртожитку, які іноді приглядали за Варею та Маринкою. Сім’я жила на соціальні виплати, зарплату Інни та продукти, що передавала її мама, яка лишалася жити у Михайлівському. У Сумах і тоді лунали повітряні тривоги, аби убезпечити доньок, часто доводилося сходити на перший поверх або лишатися на ніч у родичів. Вона говорила: «Заради дітей тримаюся, буде гучніше – будемо тікати подалі…». Continue reading →

Кіт, фотографії й записник: що з собою забрала пенсіонерка з Краснопілля?

Leave a reply

Стукаю в кімнати гуртожитку до переселенців у пошуках охочих поговорити з журналістами. На контакт ідуть не всі. Хтось прямо відмовляється спілкуватися чи вигадує більш оригінальний спосіб – ховається за дверима в кімнаті. А одна жінка похилого віку радо погоджується на розмову. Ще й запрошує поїсти щойно зварених вареників з вишнями. Це 77-річна Надія, ВПО з Краснопілля. Вона розказує, що має два імені. У паспорті – Анастасія, а в житті всі називають Надією. Запитую, як мені написати в тексті, й зупиняємося на другому варіанті, більш відомому серед друзів і родини. Continue reading →

Життя у прикордонному Краснопіллі: турбота про чотирилапих та любов до свого селища

Leave a reply

На вихідних вкотре побувала у рідному Краснопіллі. Метою поїздки була доставка свіжого номера газети «Перемога» нашим відданим передплатникам. Доводилося діяти по-різному: декому передавала видання через знайомих і сусідів, а тим, хто мешкає за залізничним переїздом – у Кленках та Михнівці – залишила у магазині «Слов’янка» для того, щоб люди змогли забрати черговий номер «районки».

Коли потрапляю в цей дорогий серцю куточок малої батьківщини, відчуваю цілу палітру емоцій. Тут гарно і затишно, але водночас моторошно та сумно. Прифронтове селище живе під постійною загрозою. Continue reading →

Життя для родини і за Батьківщину: Пам’яті Героя Олександра Хаматуліна

Leave a reply

Обірване життя світлої людини

Життєвий шлях Хаматуліна Олександра Олександровича, світлої та доброзичливої людини, обірвався у 26 років. Він назавжди залишиться в пам’яті та в наших серцях – таким, яким був: життєрадісним, надійним і безмежно відданим своїй родині та Батьківщині.

Олександр Хаматулін народився 5 грудня 1998 року у селищі Краснопілля. Закінчив 9 класів Краснопільської ЗОШ у 2014 році, у 2017-му отримав професію будівельника у ДПТНЗ «Краснопільське ПТУ» та продовжив навчання у Сумському будівельному коледжі. Continue reading →

Юрій Царик про поезію Миколи Данька

Leave a reply

24 травня (вперше допис опублікований 25.05.2011 – Краснопілля Інфо) виповнилося 85 років з дня народження відомого українського поета, нашого земляка Миколи Данька (1926–1993). Не побоюся сказати, що це найвідоміший сумський поет. Він прожив важке життя, що тотожне, мабуть, іншому вислову: він прожив справжнє життя поета. І як Поет з великої літери, що жив у часи авторитарного Совєтського Союзу він не міг не протистояти державі, компартії, КГБ. Мабуть тому, що поет за природою своєю інакодумець. Проблеми для Данька розпочалися після виходу у світ другої книги його поезій «Червоне соло» (1967 рік). Книга була гостро розкритикована за невідповідність основним ідеологічним догмам комуністичної доктрини, а частина її накладу – знищена.

Після виходу у світ збірки поезій М. Данька інший сумський інакодумець, Юрій Царик, написав на неї захоплену рецензію. Це тепер Юрій Царик – відомий український письменник, автор вісьми книг прози, а тоді, у 1967 році, він був молодим журналістом, що недавно звільнився після річної відсидки у колонії загального режиму, що знаходилась у селі Перехрестівка неподалік Ромнів. За що сидів, запитаєте? За вільнолюбиві розмови, за «довгий язик», за оригінальні думки. Коротше, за те, що хотів бути просто свободним у несвободній країні. Зрозуміло, що в умовах цькування книги М. Данька рецензія Ю. Царика не могла бути надрукована в принципі. А пізніше якось забулося-загубилося. І ось через 43 роки Юрій Миколайович випадково серед старих паперів розшукав цей текст. То ж прочитаємо рецензію і ще раз згадаємо легендарного сумського поета Миколу Данька. Згадаємо людину, яка, наважимося стверджувати, незважаючи ні на що, все таки була щасливою, щасливою у вищому розумінні цього слова. Continue reading →

Від «Візаві» до «Реалу»: Як Алла Овчар перетворила втрати на паливо для нового старту

Leave a reply

Алла Овчар завжди була втіленням ділової хватки. Її шлях від офіціантки до співвласниці кафе-бару «Візаві» у Краснопіллі, був описаний на сторінках нашої газети. Це було майже рік тому. Всі ми ще були у рідному селищі. Працювали, вірили, жили… Затишний батьківський дім – був місцем сили для Алли, а власний, ретельно вибудуваний бізнес, здавалося, був її долею. Роками вона вкладала в нього не лише гроші, але й душу, даруючи людям свято та підтримуючи у скорботну годину. Свого часу «Візаві» був найпопулярнішим закладом Краснопілля у цій бізнесовій площині. Але 5-го квітня російський КАБ зруйнував родинне гніздечко Овчарів. Втрата бізнесу стала болючим ударом, що геть вибивав ґрунт з-під ніг… Continue reading →

Війна відібрала дім: історія Валерії Бондаренко

Leave a reply

З початку повномасштабного вторгнення Росії понад 4,6 мільйонів українців стали внутрішньо переміщеними особами. Більшість із них досі не має постійного житла та змушена проживати в місцях компактного поселення, які часто не відповідають елементарним нормам. Понад 1,2-1,3 мільйона українських сімей втратили житло через війну — це не лише ВПО, а й мешканці зруйнованих міст і селищ. За оцінками Світового банку, для відновлення зруйнованого та пошкодженого житлового фонду в Україні потрібно щонайменше 86 мільярдів доларів. Через систему «Дія» громадяни подали понад 850 тисяч заявок про пошкодження житла, що складає понад 60 мільйонів квадратних метрів.

Вже більше чотирьох місяців краснопільчанка Валерія Бондаренко працює у територіальному центрі соціального обслуговування Шевченківського району м.Києва, а нещодавно оселилася у гуртожитку для медиків. Continue reading →

У ВОГНІ ВІЙНИ: ІСТОРІЯ БАТЬКА ТА СИНА

Leave a reply

Сивина, зморшки на обличчі, але вогонь у очах – такий він, наш сьогоднішній гість, 65-річний Микола Іванович Пушкалов із Угроїд. Коли у лютому 2022 року російські танки перетнули кордон, він не сховався в підвалі, не склав руки. Він став на захист рідної землі, як зробив його син Андрій, який, на жаль, загинув у бою, захищаючи Україну.

ТИЛ, ЩО ТРИМАЄ ФРОНТ

З перших днів війни він, досвідчений мисливець і знавець лісових стежок, допомагав чим міг: спочатку – партизанськими вилазками, потім – підтримкою Збройних Сил України. Він знає кожен куточок рідного краю, кожну стежку, кожну схованку. І ці знання стали його зброєю у боротьбі з окупантами. Continue reading →

Незламний Айдарівець: Як жив і любив Богдан Рудика

Leave a reply

Ця історія про Любов, Біль і Незламність, сплетена з долі Богдана Рудики — командира розвідувального відділення 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар», який віддав своє життя за Україну 28 квітня 2025 року поблизу села Богатир на Донеччині. А плекали оповідь з посмішками, адже БогданОк полюбляв веселити своїх любих жінок, зі сльозами, адже всі розуміли, що ніколи більше у цьому світі, ані сестричка Руслана, ані кохана дружина Катя, ані на той час ще ненароджена очікувана донечка Богдана, ані люблячі батьки не зустрінуть тих щирих добрих рідних очей…

Неймовірно гарні, зовсім різні і такі схожі, наче рідні, завітали до нашої редакції дві з трьох найближчих жінок загиблого Богдана Рудики. Тендітна, мила сестричка Руслана і чарівна дружина Катя, яка з неймовірною грацією та гордістю несла свого округлого животика… За тиждень Вона мала стати мамою. Continue reading →