Академік Борис Лазарєв: Науковий пошук — це крок у невідоме. Як Харків став світовою столицею… холоду

Leave a reply

До 120-річчя академіка НАН України Бориса Георгійовича Лазарєва

Продовжуємо знайомити читачів сайту з науковою спадщиною нашого земляка, уродженця Миропілля (у ті часи ще чималого міста, відомого своїми промислами і талановитими мешканцями), академіка Бориса Лазарєва.

У статті наукової журналістки Олени Зеленіної – про видатну подію 95-річної давнини – початок дослідного виробництва рідкого водню, а через рік і рідкого гелію, у кріогенній лабораторії Українського фізико-технічного інституту під керівництвом 25-річного талановитого фізика Бориса Лазарєва, яка стала проривом не лише у науковому житті Харкова і України, але й світової фізики. Адже в стінах цієї лабораторії невдовзі буде зроблено чимало наукових відкриттів світового рівня… Continue reading →

До 120-річчя академіка НАН України Бориса Георгійовича Лазарєва

Leave a reply

У серпні цього року виповнилося 120 років від дня народження нашого земляка, уродженця Миропілля, академіка Бориса Георгійовича Лазарєва – видатного радянського і українського фізика, одного з фундаторів фізики низьких температур в Україні і СРСР, першовідкривача ядерного парамагнетизму твердого водню, який першим у світі виміряв магнітний момент протона, а також відкрив і дослідив низку фізичних явищ і властивостей речовини у галузі фізики твердого тіла, фізики низьких температур, надпровідності, кріогенної та вакуумної техніки.

Пропонуємо читачам ювілейну статтю про постать академіка Бориса Лазарєва (до 110-річчя від дня його народження), яка побачила світ 2016 року у науково-популярному журналі Національної академії наук України та Головної астрономічної обсерваторії НАН України «Світогляд» (2016, № 5).

*** Continue reading →

Родина Степаненків: від квітучого прикордоння до втраченого дому

Leave a reply

Дитинство, Друга світова війна та повоєнні роки

Ніна Олександрівна Степаненко народилася 1 січня 1936 року в мальовничому селі Рясне на Сумщині. Її дитинство припало на складні довоєнні та воєнні часи.

«Моя мама народилася 1910 року у багатодітній родині, де було дев’ять дітей, але четверо з них померли ще маленькими. Нас у батьків було четверо — дві дівчинки і два хлопці. Я серед дітей найстарша, і так склалася доля, що на сьогодні з нас чотирьох лишилася тільки я», — ділиться спогадами Ніна Олександрівна. Continue reading →

«Навіть війна не забрала у нас можливості мріяти». Як подружжя з Краснопілля відкрило у Сумах власну кав’ярню

Leave a reply

Ще кілька днів тому Віта Проценко щоранку прокидалася з думкою про те, скільки ще потрібно встигнути: знайти приміщення, домовитися про ремонт, закупити обладнання, вкластися у строки грантової програми. І головне — не підвести чоловіка та не втратити віру, що все вийде.

Тепер вона стоїть за стійкою власної кав’ярні «Лев кава», усміхається відвідувачам і вже впізнає тих, хто став постійним гостем. Continue reading →

Пам’ять, що перетворилася на солодку мрію: як родина загиблого захисника заснувала бренд «КуМед»

Leave a reply

Втрата близької людини під час війни — це біль, який важко вгамувати, але пам’ять про полеглих героїв може ставати джерелом світла, сили та натхнення для тих, хто залишився. Через рік після загибелі воїна Романа Лисенка його сестра Лілія започаткувала медове виробництво під назвою «КуМед». Ця назва — ніжне відсилання до військового позивного Романа («Кум»). Для сім’ї створення власної справи стало не лише способом вшанувати пам’ять про захисника, а й можливістю віднайти сенс та наснагу рухатися далі після найважчого року у житті. Continue reading →

Пам’ять, що оживає в доньці: біля озера Чеха з’явився острівець на честь полеглого Героя Богдана Рудики «Бурого»

Leave a reply

У травні 2026 року біля озера Чеха у Сумах з’явився ще один затишний і водночас скорботно-пам’ятний острівець. Здійснилася мрія родини загиблого Героя з Краснопілля Богдана Рудики (позивний «Бурий»). Мужній сержант-штурмовик загинув 28 квітня 2025 року. У той час молоде подружжя саме планувало дізнатися на УЗД стать дитини, на яку так чекало… На жаль, Катерина Рудика цю новину дізналася вже сама. Ще до народження донечці дали ім’я на честь загиблого тата. «Звісно, вона буде Богданою», — в один голос відповіли колись на запитання сестра Руслана та дружина Катя. Continue reading →

Від штанги до «крил»: як спорт і характер колишнього паверліфтера гартують перемогу на Донеччині

Leave a reply

Мирне Краснопілля: спогади про життя, яке у нас відібрали

Колись наше Краснопілля жило зовсім іншим, тихим і водночас бурхливим життям. Селище вирувало подіями, а місцева молодь активно шукала себе в спорті. Футбольні баталії, лижні гонки та, звісно, паверліфтинг, з якого Краснопілля неодноразово приймало змагання різних рівнів. Continue reading →

Музей, який був частиною життя. Історія Надії Скоропад з Грабовського

Leave a reply

Для Надії Скоропад музей Павла Грабовського у селі Грабовське був не просто місцем роботи. Ще п’ятикласницею вона стала екскурсоводкою, а згодом усе трудове життя присвятила бібліотеці й музею. Тут зустрічали гостей з усієї України та з-за кордону, збирали старовинні рушники, поповнювали експозицію новими знахідками, відкривали для відвідувачів життя поета, який народився саме в цьому селі. Continue reading →

Три кохання, син-винахідник і заслання до Сибіру. Розповідаємо про поета із Сумщини Павла Грабовського

Leave a reply

Павло Грабовський із Сумщини був поетом, публіцистом і перекладачем. У пам’ять про нього назвали село, у якому народився, — Грабовським. Коли поету було трохи більш як 20 років, його заарештували, а згодом відправили на заслання. Жити до України він більше не повернувся. Розповідаємо, як поет друкувався у Львові — за тисячі кілометрів від поселень, у яких жив, мав три кохання, а його син став фізиком — і долучився до створення сучасного телебачення. Continue reading →

Ягничка і чотири відра картоплі. Мрія Валентини Ярмош, про день, коли можна буде повернутися в Угроїди

Leave a reply

Валентина Іванівна Ярмош сьогодні мешкає в Сумах. Але сама вона на це лише сумно посміхається.

— Я не міська жителька, — каже жінка. — Мій дім в Угроїдах. Переїзд до міста не був її вибором. За неї це зробила війна.

Вона мешкає у квартирі, яку колись отримав її батько, працівник «Хімпрому», але справжнім домом вважає інше місце — свою садибу в Угроїдах, де пройшло майже все життя, де народилися і виросли діти, де кожне дерево посаджене власними руками і де залишилася частинка її душі.

— Я не розумію, як тут жити, — розводить руками Валентина Іванівна. — Це не життя.

Майже щотижня вона намагається вирватися додому. Туди, де зараз немає нормального життя, де небезпека чатує на кожному кроці. Де немає світла, газу і води. Де постійно чути війну. Але там залишилися її кури, коти, собаки, ягничка з ягнятком і спогади. І все це для неї однаково важливе. Continue reading →