Monthly Archives: Вересень 2014

Професор Іваницький Борис Георгійович

Leave a reply

OLYMPUS DIGITAL CAMERAПрофесор Іваницький Борис Георгійович

Ще з незапам’ятних часів людина обирала собі нове місце проживання за двома ознаками – наявності поблизу річки і щоб поруч зеленів великий ліс. Річка потрібна для рибальства, як транспортна артерія, на її берегових луках випасають домашніх тварин та птицю. А без лісу не обійтися, бо він дає дрова, будівельний матеріал, мисливство. В решті решт – сховатися від ворога добряче тільки в лісі й можна. А ще ліс – це куточок незайманої природи, де людина відпочиває душею, замислюючись над плином часу та сенсом життя…

Борис Георгійович Іваницький народився 8-го березня 1878-го року в сім’ї губернського секретаря слободи Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Його батько, Георгій Федорович, був за фахом агрономом; мати, Людмила Нарцизівна Ковальська – українізована полька з Полтавщини; дід – малопомісний самотоївський поміщик, невеликий маєток якого знаходився на Западні, – колишній офіцер митної служби на австрійському кордоні. Мій прадід був у цього пана робітником. Залишилися спогади, що Іваницький дуже полюбляв котів, які навіть обідати заплигували до пана на стіл і їли одну з ним їжу. У 20-х роках ХХ-го століття маєток перейшов до ще одного його робітника – Серьги Сергія Пилиповича, який став знатним куркулем. У 30-ті роки, після розкуркулення та голодомору, будинок перетворився на патронат, де утримувались діти-сироти. Зараз у Самотоївці на цьому місці пустка. Continue reading →

АПОСТОЛ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Leave a reply

0924_MoschenkoАПОСТОЛ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Так можна назвати професора Костя Васильовича Мощенка, чільного мистецтвознавця і музеолога, архітектора та художника, відомого у свій час, але призабутого діяча у галузі українського народного мистецтва, сподвижника академіка Миколи Біляшівського та професора Василя Кричевського.

Кость Васильович Мощенко народився 19 травня 1876 року в Сумах*. Його батько був урядовцем, служив начальником міської пошти. Мати – донька священика з роду Мировицьких. Обоє були людьми високо інтелігентними. В родині панувала щира українська атмосфера, сповнена любові до рідної культури та свого народу. Цю інтелігентність та любов до всього українського батьки прищепили своєму синову, подбали про його вищу освіту.

* Згідно з даними Національного архіву Республіки Татарстан (м.Казань, Росія) народився у містечку Миропіллі Курської губернії (нині с.Миропілля, Краснопільського району, Сумської області України). Підстава: фонд 564, опис 1, справа 109 аркуш 16
Continue reading →

Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР

Leave a reply

Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР

Безумовно, історія будь-якого населеного пункту не буде повноцінною без біографій людей, які своєю діяльністю прославили його на весь світ. Зазвичай, мова ведеться про відомих письменників, Героїв Радянського Союзу, працівників-«ударників» соціалістичної доби. Та в нашій історії були й часи, самі відомості про які свідомо «опускалися» тодішньою політикою. Довгий час навряд чи хто з самотоївців міг би похвалитися, що йому відомо хоча б про саме існування Івана Івановича Мірного, який належав до кола активних діячів національно-визвольного руху початку XX-го століття, Української революції 1917-1921-х років та української еміграції міжвоєнного періоду. У радянські часи, завдяки потугам комуністичної ідеології, його ім’я було намірено забуто. Перша сучасна згадка про Мірного з’явилась на початку XXI-го століття у перевиданій Енциклопедії Українознавства. Відзначалося, що на сторінках паризького «Тризуба» у 1937-му році публікувався некролог, в якому, зокрема, вказувалося, що місцем народження І.І.Мірного є «одне з сіл Сумського повіту Харківської губернії». Завдяки ж новим, сучасним дослідженням ми тепер знаємо, де його справжня, достовірна батьківщина.

0923_Mirny_Ivan_1
Іван Іванович Мірний. Фото початку 30-х років.

Мірний Іван Іванович народився 30-го серпня 1872-го року в слободі Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Вищу освіту Іван Іванович здобув у Петербурзькому університеті, закінчивши 1898-го року юридичний факультет. Спочатку працював у місцевих установах Міністерства фінансів – податковим інспектором в Умані, очолив у 1910-му році відділ Київської фінансової палати.  Був членом українських студентських, громадських і політичних організацій у Києві – товариство «Просвіта», Український клуб, осередок Товариства українських поступовців. Під час Першої світової війни брав участь в акціях «Общества помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий», допомагав біженцям з Галичини, був співробітником Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Належав до Української радикально-демократичної партії, яка згодом була перейменована на Українську партію соціалістів-федералістів. У квітні 1917-го року Всеукраїнським національним конгресом був обраний до Української Центральної Ради від просвітницьких організацій міста Києва. Continue reading →

Дещо до свідомості громадської (ІІ)

Leave a reply

0922_Hrabosky_2_1Павло Грабовський
Дещо до свідомості громадської (ІІ)
(Закінчення. Початок див. https://krasnopillia.info/2014/09/22/descho-do-svidomosti-hromadskoji-i/)

Сибірські часописі подають безліч звісток про те, як міські жмикрути та дурисвіти гріють руки коло переселенців; мов чорна прожерлива галич на падлючину, так вони накидуються на ті беззахисні жертви. «Все продається переселенцям втроє дорожче,— каже кореспондент «Вост. обозр.» (н-р 92), — і все — найпоганіше». В Томську проявилася навіть окрема галузь виробництва, призначеного спеціально для переселенців, — вози, посуда, збруя тощо… а також окремий «переселенський торг», вражаючий своїми «безсоромними» цінами. Кінь, що коштує 10 карбованців, ходить по 50 і більш; інші предмети не менш дорогі; з цього погляду панує мовчазна змова межи дурисвітами, і один не перебаранчає другому — «ошукувати хохла». Чимало зайвих грошей лишають переселенці в Томську; а коні, що купують,— самісінький брак, дохнуть дорогою і не здужають везти. По селах ще гірш.
Continue reading →

Дещо до свідомості громадської (І)

Leave a reply

0922_ZoryaПавло Грабовський

Дещо до свідомості громадської (І)

З невимовним сумом перечитав я оце звістку про заборону «Зорі» та письменства галицько-руського на Україні. Нелюдський нечуваний вчинок! До того, однак, ішло в останні часи, такого саме замаху можливо було сподіватись. Лихі прочування виявлялися подекуди і в часописах, от хоча б у статейці д. Андровича (Народ, 1893, н-р 18). Що ще може надійти з нами російський уряд? Відняти й белетристику? Заборонити «Зорю»? Се вийшло б на користь (смію се сказати) сучасному рухові між українцями, бо писателі, що тепер працюють у «Зорі», або пристали б до радикалів, або самі зорганізувалися в партію з закордонним, незалежним органом. Ге, «нема того злого, щоб на добре не вийшло». Отак казав той палкий, але легкомисний дописувач. Блажен, хто вірує,— тепло йому на світі, та, на превеликий жаль, таке суб’єктивне почуття далеке від справдешності і цілком безосновне. Заціпа не посоромилась зробити своє катівське діло,— що ж дальше — запитаємо? яка ж «користь» з того д. Андровичу? Скажіть нам, будьте ласкаві! Не я перший ставлю це питання,— його ставив уже в «Народі» (1894, н-р 7—8) д. А. Хв., хоч він і не звертався ні до кого почастно. Невеличка рожевість погляду проблискує і в того добродія, коли він допускає, що наказ цензури «окошиться на ній самій».

Чи окошиться, чи ні, — сліпий сказав: побачимо; а от на нас так уже окошився, — безсилий скрик болю рветься із наших грудей, шматує серце, обливаючи його кров’ю. «Чим гірш, тим ліпш», — то знакома пісня, та тільки до українців, якими їх зробили історичні лихоліття, а найпаче кістомахи з панського столу, вона не стосується. Ми так байдужі та безжурні з боку громадянського, що не зрушиш ніякими гарматами; ми перетерпимо ще й не таку наругу, як заборона невинніших прояв рідної мови, — о, в нас шкура товста на це занадто! Нехай забороняють — і нам же на користь! — роздається утішний голос оптимістів: ми заснуємо вільний, незалежний орган; ми — і те і се… Continue reading →

З далекої півночі

Leave a reply

0910_Hrabovsky_Pavlo_1888

Павло Грабовський

З далекої півночі

Чимало довелось мені блукати по світах, чимало лиха, неприязна доля швиряла мене посеред моря життєвого: то й не знаю вже, чи діждуся коли кінця-краю своїм митарствам нескінченним, чи побачу хоч ще раз свою країну рідну з її горем невсипущим та радощами. Та остання думка щохвилі переслідує мене, острим болем впинається до серця, охоплює нерозмайною журбою всього. Дика, сувора, безплодна природа навколо; хмурі люди, мертва жорстока північ поклала свою печать на їх обличчя; тяжкий погін за потрібним шматком насущника скаменив їх серце. Але люди — звичайно люди; вони не знають, не бачили іншого життя, та й те їм миле…

Та як почуватися тому, у кого там, десь далеко, осталося все найрідніше та найдорожче, кому все ще вчувається з-під стогону неперехідних борів чарівний звук питомої мови, доноситься в явовій сновиді дзюрчання сріблястих потоків, а в очах маніє принадна блакить теплого, південного неба? Як, добродії? О, цур йому й питати! Охопиш ручми голову, стиснеш пекучу біль на дні, женеш усяку думку… Так ні… вона, мов той москаль, кажучи словами незабутнього Тараса, так і преться, так і змагається, щоб понівечити остатній проблисок надій невмирущих… Але навпаки — яких швидких та міцних крил прибере разом приглушена надія, які радощі несподівано отеплять твої груди, коли часом до тебе не серед уяви, а справді, дійсно долетить відгук рідної пісні, вчується живий звук любої мови… І таке, хоч зріденька, та прилучається іноді, так коли-інколи… Continue reading →

Лист до молоді української

Leave a reply

140921_Hrabovsky1

Павло Грабовський

Лист до молоді української

Не на підставі історичних прав «славетного» прошлого, а в ім’я насущних потреб сучасності та ліпшого будучого повертаюсь до вас: працюймо! Націоналізм чи космополітство? Залишімо слова, що досі паморочили нам голови! Європейство на ґpyнтi українському, – то нехай буде написано на нашому стягові. Кожна народність має дорости до загальнопросвітнього рівня або загинути безслідно. Вибираймо одно! Хочете жити, то не згнивайте самохіть! Перейміться вищими ідеалами часу i несіть їх до люду, ocвiтiть його розум, підніміть його добробут, прямуйте до вироблення волі!

Яко українці ви повинні працювати коло народу українського, – то перша умова поступу; але пам’ятайте: зміст вашої пpaцi мусе бути загальнолюдським, бо iнaк – смерть вам, яко нації. Державна відрубність (т. зв. сепаратизм) – то мрія, для здійснення котрої у нас немає нi сил, нi навіть далекої надії… Крайова незалежність у вcix проявах життя – то нашi реальні вимоги. Ми вipyємо в можливість чи, краще сказати, конечність, тiєї незалежності, аби вона стала свідомим приводом громади i… народу в його принаймні передовому осередку. Виробити такий осередок – то первісна задача наша! Ocвiтa, вільна від туману релігійного й шовіністичного, – то наш шлях. Хай питома народність осягне ступня інших народностей, остаючись тим часом народністю українською. Як усяка друга, вона не зречеться самої себе, а значить – i мови рідної, – то piч безперечна. Але поліпшення нашої долі можливе лишень яко послідок зміни тяжких обставин світових чи зокрема державних, – тож треба працювати в напрямку знищення отих загальних обставин; в тому напрямку закликаємо до участі вcix i кожного.
Continue reading →

Одним шляхом до волі

Leave a reply

140921_Sokolenko1
Петро Соколенко, автопортрет (з експозиції Сумського краєзнавчого музею)

Долі людські, як шляхи земні: то вони ніде й ніколи не стикаються, то, зіткнувшись одного разу, утворюють цільну спільну сутність

Петро Максимович Соколов (родинне прізвище Соколенко) народився у с.Славгороді колишнього Охтирського повіту (нині Краснопільського району) в родині кріпосного селянина князів Голіциних Максима Соколенка. Батько вже мав двох синів – Федора і Миколу та двох доньок – Одарку і Горпину.

140921_2_Sokolenko3_Kobzar

Життя в кріпосній неволі нікому з них не обіцяло щасливого майбутнього, хлопців часто били різками, скубли за чуба. Федір став кухарем, Микола – служником князя, а Петро – художником, маючи до цього хист. Де навчався тій справі – невідомо. Певно, це була та ж “школа”, яку пройшов у свій час маленький Тарас Шевченко.

 

Continue reading →

ПОЕТ, ХУДОЖНИК З СЛАВГОРОДА

Leave a reply

140921_Sokolenko1

Петро Соколенко, автопортрет (фото з експозиції Сумського краєзнавчого музею)
Про Петра Максимовича Соколова (Соколенка) не знайти в енциклопедичних словниках, рідко можна зустріти в мистецтвознавчій літературі. А він жив, творив, свого часу приятелював з Тарасом Шевченком. Та краще прослідкуймо за шляхом нашого пошуку.

…У нарисі «Невідомі творці», який уперше надруковано 1892 року у львівському журналі «Зоря», Павло Арсенович Грабовський писав: «В Охтирському… повіті стрів я в кінці 70-х років цікаву людину – старого маляра… То був колись кріпак князя Голіцина; з малих літ пан відвіз його до Петербурга, як способного хлопця учитись малярству заради панських потреб… Він був в Академії художеств, водив знайомство з малярами-худогами і знався з нашим славним Шевченком. На спогад тих взаємин у нього осталася навіть парусова жилетка Шевченкова, – я, власне, бачив її, бачив на ній невеличку печатку незабутнього Тараса: червоний обідець, а всередині – ініціали: «Т. Ш.»… А що найцікавіше для нас – він складав українські пісні, під час доволі гарні». Continue reading →

ДИТИНСТВО МИНУЛО В ПРОХОДАХ

Leave a reply

140920_2_Schepkin1
М. Нєврєв. Портрет М.С.Щепкіна. 1862

Легковий автомобіль долає кілометри. І от, нарешті, невеличке село Проходи, яке загубилося серед мальовничих перелісків, неподалік кордону України з Росією. Скільки легенд, скільки подробиць зберігає воно про великого російського актора, основоположника реалізму в російському та українському театральному мистецтві Михайла Семеновича Щепкіна.

Спливають століття, а у Проходів, як і в кожного населеного пункту, є своя особлива зовнішня прикмета, той мазок майстра, що вінчає образ, робить його неповторним, різнобарвним. На зелених пагорбах, поміж безлистих вишняків розсипалися разками намиста біленькі хати хліборобів під шифером і залізом.
Continue reading →