Павло Грабовський

ДЕЩО В СПРАВІ ЖІНОЧИХ ТИПІВ

Я не знаю добре, що становить собою освітня женщина в Галичині. Тип панночки Ядзі, змальований Наталею Кобринською, вважається дуже блідним і для нашого часу забареним. Танцюрки «на добродійні цілі» не варті серйозної згадки. А такі явища, як підношення золотих чаш високим особам або оздоба будинків, що поклало собі на меті Товариство руських дам, — тхнуть на мене якимсь анахронізмом чи середнєвіччиною. Подібну «діяльність» з’являли колись в Росії, завдяки кріпацькій праці, бабусі-поміщиці, що почивають нині серед кладовищ, — пером земля над ними!

Наталія Кобринська
Інше вражіння, правда, справляє заснований в лютому сього року «Клуб русинок», але й йому хибує ще багацько дечого. Коли пані Франкова зробила внесення про допускання в члени товариства польок та жидівок, — «Клуб» на те не згодився… Чому? Дивна річ. Нехай поляки ворогують проти русинів; нехай жиди кривдять селянство руське… що ж витікає? Тим дуж треба прямувати до взаїмного порозуміння межи інтелігенцією ворогуючих народностей. Така традиційна нетерпучість — і лиха, і невиправдана… переважно, що тичиться жидівок.

Жидівська народність дуже кебетлива та обдарована і чимало причинилася до піднесення загальнолюдського. Не маючи власного притулку, жиди, звичайно, робляться патріотами тієї країни, в котрій зросли; то ж не диво, що межи ними є прихильники України, як і Польщі, навіть Москви, чи певніше — люду московського, того самого люду, що не раз побивав їх каменюками в справжньому значенні слова. Інтелігентна жидівська молодіж, наскільки те мені відомо з власного досвіду, не має нічого спільного з поглядами та змаганнями своїх крамарів-батьків, а це річ гідна уваги.

Задачі русинок взагалі, як вони ставляться в товариствах, здаються мені дуже первісними поки що. Росія перебула той час, — і жіноцтву галицькому є чого повчитись у російського. Якими б не були там умови державні, а передова частина громади стоїть вельми високо і досить твердо. Тоді як в Русі Австрійській немає навіть ні одної гімназії дівчачої, а жіноче питання почало прокидатись ось тільки тепер, — в Росії освіта жіноча грає не останню роль, а женщина з давнього-давна, от хоча б з княгині Воронцової-Дашкової (1743—1810 рр.), бере живу участь у письменстві та науці. Під кінець шістдесятих, а переважно з сімдесятих років женщина виступає вже і яко громадянка в різних появах поступового руху суспільного. У всіх на очах відбувався хрестовий похід в народ, всі знають і ту сумну долю, ті жертви, які принесла до вівтаря батьківщини женщина.

Мужицьке руб’я вдягши замість «плаття»,
Роззувши геть злочинно «башмаки»,
Я йшла туди, де стогнуть наші браття,
Де вічно труд, а бідняки…—

казала перед судом ота подвижниця устами сучасного поета… На тому шляху вона появила стільки духових скарбів та високої величі, що віки має сяяти перед нами її світлий, обайно прекрасний образ. Починаючи з Пушкінової Тетяни, література змалювала нам чимало чудових, живих, на диво рідких типів женщини російської; найбільшим артизмом відрізнявся Тургенев, котрому переважно мусить бути вдячним жіноцтво. Писателі-народовці показали нам щирі взірці тих типів у нижчих верствах суспільності, не поминувши простого люду. Ті любі, дорогі образи зворушують читача вродою внутрішніх прикмет, зігрівають почування діяльної любові до нужденного  брата.

Женщина-українка йшла поруч з московкою, бо історія зв’язала їх докупи у тому рухові, і з цього погляду ми не добачаємо ніякої ріжниці між тією і другою. Інше треба сказати про Польщу, що більш або менш відокремлювалась у своїх змаганнях суспільних; женщина стоїть там на далеко нижчому ступені просвітному, як і громадському; женщина-полька, здається, не забула ще, що вона насамперед пані чи панночка, а вже потім і одиниця великого гурту людності. На те, звичайно, мались свої причини, — даремно було б чіпати питання про «вину»; та й як розібратись у тому історичному виру, що поглинув у своїй безодні стільки людських мрій, стільки часом доброго та прекрасного! Що б там коли не відбувалося, внаслідок минувшини виробилася женщина трьох типів, трьох вдач, трьох різних ступенів жизності; то суть: росіянка (українка, як і московка, рівно), русинка (женщина Русі Австрійської) і полька (місцеві відтінки останнього типу, звичайно, маються). Найвище треба поставити тип перший, як женщини найдуж рухливої, освітньої та поступової; вона давно покінчила з такими питаннями, як «вільна любов», про котру сього року здіймала мову русинка Кобринська в листі до проф. О. Огоновського («Зоря», ч. 4, ст. 77); женщина-росіянка в нашому часі стає до грунту насущних потреб життєвих та практичної послуги народові, бере шляхи, які перш над усе кличуть її до себе. З-посеред того гурту безвісних трудівниць я подам кілька взірців женщини-українки, користуючись переважно цінною статтею С. Кривенка «Культурные одиночки в деревне» («Русское богатство», 1893 р., книжки V та VI).

Але перше я звернусь до іншого джерела. Ось що писав Микола Михайловський, писатель видатний та вшанований громадою, в своїх очерках «Литература и жизнь» (Русская мысль, 1892 р., книжка VI). «Торішньою весною (1891), бувши поза Петербургом, відібрав я лист від слухачки Рождественських лікарських курсів Нагірської. Вона писала з приводу одного прикрого випадку, що тоді саме трапився зі мною[1], висловлювала своє співчуття, а до того, всякі питання та сумніви. Не викликала, отже, сумніву з боку авторки листу її будуча безпосередня послуга народові тими свідомостями, які вона придбала на курсах; але спеціальними свідомостями вона не обмежувалась, а бажала перш над усе виучити той осередок, в якому доведеться працювати, виучити в найширшому смислі слова: фактичний стан, можливе будуче, схожі явища життя європейського. Її, власно, тягло по скінченні курсів оснуватись де-небудь на фабриці, але якісь знакомі чи товариші доводили, що їй треба йти не на фабрику, а на село. Від порішення того питання залежав для моєї дописувательки характер попередніх занять поза школою, а крім того, нав’язувалось ще й друге, не один раз обговорюване теоретичне питання «про долю капіталізму в Росії». Лист зачіпав ще чимало іншого, у всьому тому було багацько молодої наївності, багацько хоробливої нервовості, але була і глибока щирість, було палке змагання розплутатись в річах та ідеях, що клопотали молоду дівчину. З різних уваг я ухилився переписки, але скоро вернувся до Петербурга, покликав до себе Нагірську. Прийшла соромлива, схудла, бліднувата дівчина з надзвичайно слабим голосом, нервовою похіпливостю балачки і в додаток разючою українською вимовою, — все докупи вимагало з особливою увагою прислухуватись до того, що вона говорить. То була втілена жага свідомої діяльності, робітниця по вдачі, але робітниця, потрібуюча теоретичного освітлення кожного свого ступня. На жаль, та дорогоцінна духова міць замикалася в дуже хирному, ненадійному тілові. Не дивно, отже, що лихе почуття промайнуло в мене, коли несподівано Нагірська прийшла прощатись: з великим для себе нарадженням, поминувши  деякі  перешкоди  формального  характера, вона їхала в Самарську губернію на підмогу голодуючим. Не пройшло, мабуть, і місяця, як я одержав звістку, що вона заразилася тифом і бідує серед великих злиднів, а ще через коротший час я був на панахиді по схудлій дівчині з слабим голосом і похіпливою балачкою…

 
К. Трутовський. Приїзд вчительки.

Розповів я цю коротеньку історію, — каже д. Михайловський, між іншим, — щоб пом’янути бідну безвісну дівчину, котра так напружено мислила, так глибоко відчувала і так рано вмерла, ледве ступивши на той лан послуги народові, до котрого так свідомно і совісно готовилась. Невеличка то була людина, але не гріх згадати і невеличку людину, коли вона вмирає так, як умерла Юлія Васильовна Нагірська. Не гріх і про живих Нагірських подумати. На щастя, вони є,— їх навіть, може, не мало, дарма, що такі несприяючі умовини. Часто згадую я схудлу дівчину з похіпливою балачкою і слабим голосом… Вона приносила два чи три рукописних покажчики книжок та статей, з котрих один був споруджений, тямлю, десь у Сибірі, очевидно, при дуже сумних обставинах…»

Небагацько сказано, але якою величчю тхне на вас від того світлого чарівного образу; перед вами жива людина, палаюча любов’ю до ближніх, віддаюча їм всі думки, все життя… мимохіть прокидається питання: коли-то і наші панночки Ядзі стануть Нагірськими?

Не зменш принадними здаються нам і ті одинокі трудівниці-українки, про котрих вістки згромадив у своїй статті д. Кривенко, що користувався для того дописами ріжних часописів російських. Ось що читаємо ми про дочку знаного Михайла Максимовича, бувшого ректора Київського університету, ученого та поета українського, О. М. Максимовичеву. Скінчивши Вищі жіночі курси в Києві, вона заняла скромне місце сільської учительки в Переяславському повіті. Діяльність її одразу звернула на себе увагу членів ради шкільної. Глибоко віддана праці, вона вкладувала в неї всю душу. Стоявши повище від усіх інших учителів, з погляду умислового, вона завела нові педагогічні прийоми тощо… але не в цьому її головна заслуга, а в тому, що вона зуміла прихилити до себе дітвору… Пробувши півтора роки в Коваленській школі, вона була переведена в с. Корніївку. Діти нерозважно ридали на прощання, а потім писали до неї найніжніші листи… Те ж саме відбулося і при переїзді її з Корніївки до с. Дем’янців, де вона і скінчилась від чаду, як дослідили лікарі. (Після «Киевского слова», 1893 р., № 1180).

 
М. Кабанов. Сільська вчителька.

А ось, наприклад, пані О-ка, така ж прекрасна істота, трохи в іншому роді: ставши учителькою в с. Гучинах, Чернігівської губернії, вона всі думки свої поклада на те, як би піднести добробут сусідських сіл без зайвих втрат з боку селянства; її заходами заводяться громоодводи, висушуються болота, насаджуються нові рослини, сіються трави і робляться деякі інші пожиткові речі. Ось що писали до сьогорічної «Недели» з «найглухшого кутка» Полтавської губернії:
«Сім літ назад до земської школи була назначена учителькою сирітка, молода дівчина, скінчивша місцеву прогімназію. Тяжкі обставини судилися їй: брак інтелігентної громади, книжок, журналів та газет, глушина страшенна, заробітку 16 карбованців 66 3/4 копійок на місяць. В сих умовинах опинилась сімнадцятилітня дівчина, без власного досвіду, без ніяких проводирів, з одним бажанням: чинить добро темному людові, серед котрого являлась одиноким світлим променем. Одразу молода учителька набула довір’я з боку селянства, ставши кращою порадницею у всяких злигоднях життєвих. Вона мала деякі лікарські свідомості, розгорювала трохи ліків, — і от безліч люду потяглася до неї зі своїми хворобами. Старі пильнували її, як «химерне створіння, котре треба доглядати»; закутували в свої кожухи, коли, було, вона їде куди, «щоб не змерзла». Запопадність тої дівчини дивувала всіх. «І коли ся дитина спить?!» — балакали селяне. Довгими осінніми вечорами вона збирала до себе дітвору і готувала з нею деякі річі до різдвяної «йолки», іноді просиджували за роботою до півночі; починались співи та жарти, ставився самоварчик, і всі гуртом попивали чайок. Дитячим радощам не було краю… З перших літ учителька стала межи кращими в повіті, з погляду на успіхи учнів; з більш спосібними вона займалась наукою й середи літку, не беручи за те ніякої нагороди. Дітьми піклувалася — і не сказати: сиріток наділяла своєю одежею, в морози зодягала у свою жіночу шапку або платок; захворає який учень — зараз кладе у своїй кімнаті і не пусте додому, поки він не одужає. Не лякалася вона ніякої зарази, а хоробро навідувала хворих, лізла на піч, мазала чим треба було, обмивала, запомагала як могла, а до себе вертала зморена та розбита тяжким почуванням неспромоги запомогти одній всім. За те і селяни її шанували, закликали напереривки в гості, звіряли їй сімейні тайни; дівчата вважали за щастя, коли в якої світилкує учителька, котра не відрізняла ні багатирів, ні вбогих. Але от рознеслась чутка, що учителька виходе заміж, — «школярі заридали, батьки зажурились». На знак подяки громада піднесла учительці срібну ікону і відспівала гуртом вінчальну службу, «до хору прилучилася, незважаючи на гарячу робочу добу, вся мужеська частина села». В церкві було повно, мовби весілля було власною справою кожного; «учительку заміж видаємо» — доводили чужинцям. На прощання ридали великі і малі. «До кого вони тепер будуть пригортаться?» — казав один, показуючи на дітей; другий, бувший школяр, а тепер уже жонатий чоловік, казав: «Я вас поважав за рідну матір і завсегда поважатиму». Третій сував учительці цілкового: «Візьміть собі, будьте ласкаві, на нове хазяйство, як ви мого сина до ума довели…», а коли вона не взяла, він почав упрошувати і казав: «Так я вашому чоловікові дам, — йому на хазяйство згодиться…» Коли школярів заставили на екзамені написати про що-небудь, то трохи не всі забалакали про виїзд учительки.

 

 
К. Пинєєв. Сільська вчителька. Сумський художній музей

Не правда, читачу, відрадна картинка? І це не з белетристики уривок, а суха, неприкрашена газетна допись. Коли белетристи-народовці почали малювати нам подібні типи, громада вважала їх «побільшуванням дійсності», а публіцисти «Русского вестника» з гуртом забили на сполох про «народовницькі химери», загаласували, що літературу заполонив мужик, що він скоро не дасть їм дихнути, що Островський з послідовцями «провоняв» сцену «кожухом». Що вони тепер скажуть? Але їх нічим не діткнеш, як не діткнув, наприклад, Фета народний голод останнього часу, того самого Фета, що, бувши талановитим поетом, придбав собі сумної слави яко публіцист і до смерті оставався заклятим ворогом мужика. Хай що знають, вигукують проти «послугачів народа» д. д. Фети, — прекрасні образи тих послугачів кажуть самі за себе, не трібуючи зайвої оборони. Образи, подані нами, перейдуть до нащадку в сяючому світлі «справжніх громадян», вказуючи шлях дальшим поколінням.

У згаданій статті д. Кривенка мають ще кілька подібних чарівних образів женщини-діячки, як з-проміж українок, так і московок; але для нас досить обмежитись і попередніми. Щоб певніше оцінювати просвітну діяльність отих осіб в ріжних напрямах, їх послуги народові, треба, каже д. Кривенко, завважити ту цілокупність умов та обставин, серед котрих доводиться працювати; не кажучи вже про матеріальні злидні та бідування, треба ще виносити підозру шкільних доглядачів (інспекції), поліції, місцевих ватажків і всієї повітової громади, залежати часом від нікчемнішої людини, на зразок волосного писаря і пр. і пр. Не покорись тому або іншому тузові — тебе «виживуть» як ледащо, оганьбують, «скоротять» «власними средствами», — скільки щиріших заступників народа отак «скорочено»!

Гліб Успенський та Щедрін досить просторо та докладно виявили нам в літературному зображенні ті «власні средства», якими орудує наше жмикруцтво по селах. Недалеко ходить: в тій-таки ж статті д. Кривенка, а також у «хроніці внутрішнього життя» на сторонах «Русского богатства» за сей 1893-й рік, книжка VI находимо таку звістку: в одно українське село приїжджає скромна, трудяща учителька панна Симонова і небавом стає любимицею всього селянства. Живе вона самотою, до глитаїв на ралець не ходе, а знається тільки з ріднею двох батюшок та бідарями. П. Симонова — дівчина гарної вроди, — то до неї починає залицятись писар. А коли вона вицупкала сільського лева, він прибирає усяких способів пімсти і хвалиться, що «виживе» з села. «Способи» оказалися «звичайними»; писар з урядником послали до жандармерії донос на Симонову про «політичну непевність». Почалися труси, допити. Виявилася нахабна клевета донощиків писара Халаптура та урядника Ємельченка, котрі були за те надані до суду в гор. Новомосковському, — суд вирік обом по 8 місяців арештантських рот. Це ще щасливий випадок; донощики здебільша остаються непокараними, а беззахисні Симонови втрачують місця і поки  життя  робляться  «політично ненадійними», а це річ немалої ваги в долі таких «ненадійників». Халаптур та Ємельченко — ну то нехай люди темні, грубі, запеклі, хоча про себе і розумні занадто. А що сказати про ворожі або глузливі відносини до сільських трудівників та трудівниць так званої «освіченої громади» повітової? Такі відносини справді існують по всьому обширі держави Російської. Донька одного почесного смоленського поміщика, панна К-ва, читаємо ми у д. Кривенка, одержала хорошу освіту і мала повну спроможність забезпечити собі безжурне життя, вийти заміж тощо; отже, вона розсудила інак: поскидала з себе дорогі шати і пішла в село учити дітей грамоти… Живе вона в «чорній» хаті (себто — без верха), годується звичайною селянською їжею, не раз доводилось їй учадіти, немало витерпіла вона усяких пригод, а все через те, щоб внести світло знання та правди між темний сільський люд. Дітей вона уче за «один шматок хліба». Чимало «освічених осіб» по околиці вважають діяльність тієї панночки «моральним юродством», а мужицтво навпаки каже: «Пошли їй, боже, здоров’я!» Серед таких-то тяжких обставин життя, усяких перешкод та прихильності або й ворожості, доводиться скромним сільським трудівникам прокладувати шлях до кращої будучини рідного краю.

 
О. Степанов. Приїзд вчительки.

Хистке лицарство на годину — викликує з нашого боку загальний хор похвал; чому ж ми не добачаємо тієї тихої, скромної, безвісної праці? Чи не пора лиш і на неї звернути увагу? Не виблискує на очі та діяльність, але вона є найпершим існим[2] подвигом, геройством не на мить, годину, день, навіть рік, а ціле життя. Ми показали поодинокі образи безвісних героїнь, не зв’язаних ні в яке «товариство» чи «клуб», а розкиданих по всіх закутках селянства, а проте: не правда — якою живою, дивною цілокупністю вражіння тхне на вас від отих порізнених образів? Одні думки, одна мета, одні змагання, одні навіть риси духовної величі та обайності! Мовби вони діти однієї духовної неньки… ба, і справді так… Тією ненькою являються наслідки загальнолюдського руху просвітного, яких тільки встигло поки що набути сучасне чоловіцтво. Прекрасні істоти, чудові типи! Чи є вони в Галичині — повторяю — не знаю добре; коли є — тим краще. Все ж жіноцтву галицькому чимало чого знайдеться повчитись у російського, — от хоча б тієї щирої прихильності до простого люду, того розуміння насущних потреб його, того боління народним горем, тієї героїчної мужності в прямуванні до повзятої мети, всього того, словом, що виявили так ярко вищеменовані трудівниці. Відгомони подібних змагань дочуваємо ми і між галицьких русинок; дай же, боже, щоб ті відгомони вилились в один широкий а живий рух на користь Русі-України, на поліпшення тяжкого горя, в якому перебуває наш темний, нужденний люд, — дай боже!

Падолист 1893 року,
Вілюйський округ, Якутської області

1   Мова ведеться, мабуть, про висилку М[ихайловського] з П[етербур]га, що бувало не раз. (Приміт. П. Грабовського).
2   Існий — справжній, дійсний.

…
Текст подається за виданням:
Грабовський П. Вибрані твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1985. – Т. 2.