Павло Грабовський

Лист до молоді української

Не на підставі історичних прав «славетного» прошлого, а в ім’я насущних потреб сучасності та ліпшого будучого повертаюсь до вас: працюймо! Націоналізм чи космополітство? Залишімо слова, що досі паморочили нам голови! Європейство на ґpyнтi українському, – то нехай буде написано на нашому стягові. Кожна народність має дорости до загальнопросвітнього рівня або загинути безслідно. Вибираймо одно! Хочете жити, то не згнивайте самохіть! Перейміться вищими ідеалами часу i несіть їх до люду, ocвiтiть його розум, підніміть його добробут, прямуйте до вироблення волі!

Яко українці ви повинні працювати коло народу українського, – то перша умова поступу; але пам’ятайте: зміст вашої пpaцi мусе бути загальнолюдським, бо iнaк – смерть вам, яко нації. Державна відрубність (т. зв. сепаратизм) – то мрія, для здійснення котрої у нас немає нi сил, нi навіть далекої надії… Крайова незалежність у вcix проявах життя – то нашi реальні вимоги. Ми вipyємо в можливість чи, краще сказати, конечність, тiєї незалежності, аби вона стала свідомим приводом громади i… народу в його принаймні передовому осередку. Виробити такий осередок – то первісна задача наша! Ocвiтa, вільна від туману релігійного й шовіністичного, – то наш шлях. Хай питома народність осягне ступня інших народностей, остаючись тим часом народністю українською. Як усяка друга, вона не зречеться самої себе, а значить – i мови рідної, – то piч безперечна. Але поліпшення нашої долі можливе лишень яко послідок зміни тяжких обставин світових чи зокрема державних, – тож треба працювати в напрямку знищення отих загальних обставин; в тому напрямку закликаємо до участі вcix i кожного.

В своїй пpaцi ми виходимо з думок радикалізму європейського, яко здоровіших нині засадів громадянських. Чимало людців не поділяє тих думок нi в Галичині, нi на Україні; другі, признаючи їх прекрасними в icтотi, вважають утопічними з погляду здійснення; треті – просто пустими чи шкідливими; четверті – навіть безбожними i т. д. Запримітимо одно: що це думки легально-поступової частини громади російської i можуть залякати тільки ретроградне подіння [1]. Закони еволюційного розвитку тіл соціальних породили цi думки i дали їм вагу.

3 поля теорії та розумінь абстрактних ступимо до ґрунту дійсності: які ж мають бути конкретні прояви нашої діяльності? А то, кажучи коротко:

1) ширення  вciмa можливими способами ідeй радикалізму межи українцями (звичайно, ця точка не виключає конечності відповідного працювання i межи іншими народностями);

2) зав’язання гуртів та товариств, що постановили б на меті оте ширення, – як прилюдних, в межах дозволу, так i приватних;

3) заснування якомога більше бібліотек, постійних і рухомих, для розповсюджування вартих книжок українських, – рухомих найпаче: ми знаємо чимало прикладів, що в Росії арештували людей за книжкові склади з 200, 500 примірників по наукам історичним та соціальним, за твори, додамо, найлегальніші, котрі відбирано і не вертано назад жандармами, гинули і книжки, і люди; рухомі бібліотеки, окрім того, пособляють живішій обміні думок, особливо поміж селянами;

4) можливо ширша літературна праця на рідній мові в напрямі пропаганди радикалізму європейського, а також виробу самосвідомості народноукраїнської – легальна і вільна, як рівно популяризація руху українського в мовах інших;

5) заснування фондів грошових для видавництв українських в Росії і Цісарщині [2], а також ширення тих видавництв межи робітництвом та селянами;

6) літературні збори, бесіди та вечорниці як в цілях агітаційних, так і інших: взаїмного познакомлення, відшуку матеріальних засобів тощо.

Такими, на нашу думку, будуть конкретні прояви діяльності; значна частина їх – літературного характеру; мусять бути і другі – характеру суспільного… Але мова наша стосується головно до України російської, де громада не грає майже ніякої ролі, а вдруге: нам, далекому фактично від лану активної діяльності, трудно балакати про її можливі прояви. Що ж до праці словесної, то ми додамо ще деякі уваги. Насамперед нам бракує популярних, але науково та критично оброблених, дешево виданих, таких книжок, як «Історія Руси–України», «Історія  письменства русько-українського», «Стан селянства русько-українського», «Стан робітників русько-українських», «Загальні умови життя російського», «Справжні причини бідування людського і як йому зарадити», «Про сектантство українське, його причини й послідки, його певні і хибні боки», «Земельні відносини на Русі–Україні і якими вони повинні бути» (земля – громадська власність) і пр.

Добре, коли б конкретна діяльність українолюбців виявилась на перший раз хоть в такій праці. Другим виявом хай буде широка запомога часописів галицьких – радикальних та народовських, переважно «Зорі» та «Народа»; ніяк, отже, ми не можемо згодитися з думкою шановного нашого публіциста, п. Драгоманова, котрий, як начитали, закликав українців не писати до часописів народовських. Не цуратись, а поліпшати власною участю, – отака наша думка. «Зоря» у нас одинока виключно літературна часопись; спільними силами не шкодило б поставити її хоч трошки вище, коли вже трудно, напр., підняти разом до російської «Русской мысли» або «Вестника Европы».

От з москвофілами у нас не може і не мусить бути ніяких зв’язків у межах літературних, хоч і може траплятись часом солідарність в справах суспільно–політичних, от як у справі загального голосування, коли деякі москвофіли простягли руку помочі народові; але при тому не треба забувати, що в основі – то вороги нашого народу (свідомі чи несвідомі), а значить – і наші.

Тепер що тичеться до літератури «народної»; на неї треба звернути пильнішу увагу, але коли вона буде такою, як була досі, то може й сміло не появлятися на світ божий. У нас чимало перекладували народні видання Льва Толстого: на мою думку, то марнування i сил, i часу, i коштів; нехай тi видання будуть шедеврами: голодному та холодному байдуже про тi шедеври. Люд наш мучиться питаннями вipи, змагається жити по правді, «по-божому», серед неправих та безбожних сучасних обставин соціальних, змагається виробити coбi розумний світогляд на появи життя, а ми подаємо йому художницькі іграшки, де все пояснюється безпричинною боротьбою чортовини з противними силами, де людина відривається від землі з її соціальними, політичними, економічними i всякими другими умовами, а живе в якійсь неіснуючій області добрих та злих початків духових, в котрих так любується пересичений життям граф. Такі книжки тільки більш затуманюють голови люду, i без того затуманені, – ба й не самому люду: частина інтелігенції російської отарою посунулася за тими книжками та думками; такий вплив ми вважаємо шкідливим з боку громадського i добачаємо в нього знаменник патологічного руху на деякий час; рух той зникне, як усе безжизнене, – «погибе пам’ять його з шумом».

Народна література мусить виробитись на ґpyнтi насущних потреб народних та живої дійсності сучасної, як i вся остання література українська взагалі, тоді її будуть читати не тільки українолюбці, а й іншi гурти: українці-неукраїнолюбці (таких чимало), москалі, поляки i другі з тих, кому не чужі питання громадські.

На самих «українолюбців» плоха надія. От є у мене два товариші: один москаль, ідейний «общерус», другий – «кацапофоб», «українолюбець», – i що ж? Тоді, як «общерус» з цікавістю та задоволенням читає одну з відбираних мною часописів українських i переглядає другі, – «українолюбець» навіть не приторкнеться! Не вадило б мати на увазі подібні речі!..

Ще кілька слів про літературу перекладану; тій літеpaтypi, по моїй думці, бракує у нас певної системності та провідного напрямку, – це перше. Друге: які речі найбільше бажані до перекладу? Такими речами, на мою думку, мусять бути переважно: а) класичні твори поезії та краснописі іносторонньої; б) писання про справи громадські. Taкi твори, як, напр., поезії Байронові, являються й надовго ще являтимуться живим джерелом ідей та завзяття свободолюбного незмірно дужче, ніж yci нашi оригінальні галаси про Запорожжя та козацтво. Повчила б нас дечого, от хоча б прихильності до рідного краю, i поезія слов’янська. Щодо вислідів про справи громадські, то немає, звичайно, нi спромоги, нi необхідності перекладати усякі твори цілком; потрібніша, на мою думку, література біжуча, публіцистична, відповідаюча пекучим злобам години; тому-то краще б подавати завчасу стислі, але докладні огляди та реферати з поля науки громадської, перекладаючи повно тільки капітальнішi peчi. Не зайвим було б звернути більшу увагу i на критику літературну, котра все ще не вийшла у нас якось за межі бібліографії…

Чудним може здатись декому, що я, радикал, ставлю між іншим точку про вироблення народноукраїнської самосвідомості. Але в тому я пересвідчений i не зречусь тiєї точки. Hi конституція, на котру рожево споглядають многi, але до котрої я трохи скептичний, нi навіть революція, коли б така сталась, не покінчать цілком питання українського: революціонери pociйськi в значній часті являються  «общерусами»–«поєдначами», якщо не по програмі, то по духу; між тими «общерусами» подибуються й наші братчики–українці, та ще й «завзятіші» (так опроче завжди буває). Тому-то, поділяючи програму вимогів радикалізму європейського, я закликаю i буду закликать земляків в тому напрямку до пpaцi на ґрунтi українському, коло народу українського, в мoвi yкраїнській.

Від нашої власної рухливості або байдужості залежить ycпix рідної справи, – тож працюймо, поменше скидаючи вину на обставини побічні! Гіркі вони, та ще гірш наша громадська безжурність, – тож до боротьби згідніше, розумніше!

Лютий 1894 р.

Примітки
1  Подіння – очевидно, маються на увазі найвідсталіші елементи.
2  Цісарщина – Австро-Угорщина.

Текст подається за виданням:
Грабовський П.А. Вибрані твори: В 2-х т.  – К.: Дніпро, 1985. – Т. 2.

Ця стаття на сайті “Краснопілля. Край Слобожанський”:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/pavlo_grabovskij/list_do_molodi_ukrajinskoji/20-1-0-117
10.09.2010