Павло Грабовський
Дещо до свідомості громадської (ІІ)
(Закінчення. Початок див. https://krasnopillia.info/2014/09/22/descho-do-svidomosti-hromadskoji-i/)

Сибірські часописі подають безліч звісток про те, як міські жмикрути та дурисвіти гріють руки коло переселенців; мов чорна прожерлива галич на падлючину, так вони накидуються на ті беззахисні жертви. «Все продається переселенцям втроє дорожче,— каже кореспондент «Вост. обозр.» (н-р 92), — і все — найпоганіше». В Томську проявилася навіть окрема галузь виробництва, призначеного спеціально для переселенців, — вози, посуда, збруя тощо… а також окремий «переселенський торг», вражаючий своїми «безсоромними» цінами. Кінь, що коштує 10 карбованців, ходить по 50 і більш; інші предмети не менш дорогі; з цього погляду панує мовчазна змова межи дурисвітами, і один не перебаранчає другому — «ошукувати хохла». Чимало зайвих грошей лишають переселенці в Томську; а коні, що купують,— самісінький брак, дохнуть дорогою і не здужають везти. По селах ще гірш.

Волосне начальство, звичайно, покладає докупи з ошуканцями, так тут уже бідолаха-переселенець ніякого заступництва для себе не знайде, а хіба глузування та насильство (таке принаймні начитуємо по часописях). Ті факти підтверджує і дописувач «Сибирского листка» (н-р 48) із города Кургана Тобольської губернії. Насунуло переселенців і зразу ж повинні були заплатити данину ненажерливості курганців. Залізниця скінчилась, — тож треба коней, возів, всякої всячини. Знавіснів Курган, каже дописувач, дух надбання охопив усіх, скоївся несподіваний ярмарок; ціни безбожні… та що робити? Ждати ще гірш; платили горопахи, що заправлено, а гирували* вже чисто не по-людськи; плакали, а платили, не ставало навіть коней; все дощенту попродали. На улицях появилися в кінці кінців велосипеди; бабусі хрестились, думаючи, що світ піде перекида… і так без краю, все в тому ж роді.

Навіть на баржах та пароходах користуються темнотою та скрутним станом переселенців. Один самовидець, що їхав з  ними десь по Волзі, розказує («Русская жизнь», н-р 188) сумні події. Нещасні годувались черствими сухарями і нічим більше; на пароході, проте, мався спеціальний казан з кип’ячем для переселенців; переселенці нічогісінько такого, однак, не знали, ніхто їм не сказав нічого, а пароходна прислуга брала по 5 копійок за чайник води. «Де їх наберешся, тих п’ятаків?» — казали переселенці і вдовольнялися сухарями.

Часом переселенцям доводиться годуватись милостинею, простягати руки, та не всюди подають і Христа ради. «Нас вважають заміжними, — жалуються містами переселенці… — кажуть, буцім від казни запомога йде… а нам, проте, нема ніякої запомоги… плуганимось ласкою божою… Самою водицею живіт споліскуємо… хліба бачимо, що випросимо… а запомоги ніякої…» (Вост. обозр.). З наведеного вище прикладу ми знаємо, в якій мірі дається запомога переселенцям (135 руб. на 86 родин); хоча в Сибіру й є кілька переселенських комітетів, та вони, після «Сибирского листка» (н-р 55), не здужають нічого поробити з безперестанним напливом нужденних та неімучих.

Але межи переселенцями трапляються часом, хоч дуже рідко, і багатирі; то звичайно людці, що визискували нещасне бідарство у себе, на місці, та загнались думкою ще дуж натлити пельку; проте вони не знають, що сибірський грунт вимагає великого труду і коштів, тому-то мало хто остається на нових землях, а мандрує назад. Яко конкуренти в пошуках вільних місць, такі добродії теж чимало шкодять переселенській бідноті котру жене з рідного краю справжня нужда та безвикрутність.

Добачаємо таким робом, що наш люд, кидаючи батьківщину, не тільки не находить собі нічого кращого, а збуває та розтірює й останні злидні, зводиться з боку матеріального нінащо. Зайвих земель мало скрізь, а коли де й є, так вони або дуже вже далеко, або вимагають таких коштів, на які мандруючому бідареві ввік не скластись. Не диво, що сибіряки стрічають переселенців надто ворожо; чужа людина зразу мусить стати в неприємні відносини до тутешньої; а щоб бути принятим до якої міської громади, треба і чимало скоштитись, вкінці заняти підлегле становище у тій самій громаді.

Переселенство до того дуже стиснуто урядом, бо заборонено посідати кабінетські землі, а також селитись по Західному Сибіру. Тому-то така сила люду подається в Амурщину, котру переповнюють також різні вихідці з монгольської границі. Амурці самі починають відчувати як свідчать сибірські часописі (Дальний Восток, Владивосток, Сибирский листок), брак землі, чи певніше — стиски, і переселятись на другі місця, утікаючи від непроханих приплентачів. Заходами уряду в Сибіру під останній час почалось до того насаджування крупного дворянського володіння землею; засада панської переваги над мужицтвом, що визначує собою нині всі урядові підприємства, прострунула** вже, бачте, й сюди, щоб вкінець підтяти людський добробут, як підтяла по інших країнах, обезземелити та погнати світ за очі і сибірського селянина, як погнала на Сибір полтавця; в Росії їй, здається, уже нема чого робити.

«Святіший синод» розсудив, що найкращими осадчими для Сибіру були б ченці; тож після звістки «Москов. ведомостей» рішив будувати на далекому всході монастирі для ширення православ’я. Ієромонах Олексій Осколков дістав наказ покласти підвалини першому монастиреві. Чимало у нас було легкобитів***, а тепер буде таким робом ще більше.

Послідки тих заходів уже починають виявлятись в Сибіру: народ цілими селами мандрує з місця на місце, та тільки от питання: куди мандрувати? бо скоро буде вже нікуди.

Казенні землі розпродуються в почастну власність; підтинається дрібне рільництво та порядки гуртові (общинні), де вони є, що далі, то більш. Уповати на щось путнє, як бачите, нема чого; тому-то не вадило б спинити блягузкання**** про зайві та вільні землі, не вадило б заціпити тим добродіям, що торочать нісенітниці простому людові, не знаючи, про віщо плетуть. Не раз нам доводилось читати, що селяни перед тим, як переселятись, розпитувались у тямущих людців, та ті їм натуркували з дурної голови про молочні ріки та кисільні береги; межи такими добродіями вказує люд і на земських начальників; один доводив, що в Сибіру йде нарізка переселенцям по 15 десятин на душу.

Справді нічого такого немає; то краще було б таким людцям працювати коло свого народу на місці, поліпшуючи добробут, хто як може та здужає, в його рідній батьківщині, усуваючи геть ті лихі обставини, що женуть його — «із края в край тімаху»*****.

«Землі немає; жити ні на чому; лягай та мри…» — так звичайно відповідають переселенці на запит про причини посвітних мандрувань. Землі немає — ото головна причина всього… «Немає», бо тому доля запродала од краю до краю, а сьому тільки те — де його поховають; отой остатній бідолаха і є, на превеликий жаль, наш простий, нужденний, окривджений долею люд. У його, власно, бачте, немає землі, а так-то її чимало — божого простору не осягти. «Немає землі», а тим часом «Южный край» подає таку цікаву вістку: в Богодухівському повіті, Харківської губернії, продано під буряки маєток Гебертштрайна, більше п’яти тисяч десятин землі з віковим лісом та заводами, сахарникові Кенігу. По безмежності це просто герцогство. За саму купчу виплачено нотареві 44 тисячі рублів та гербовий папер ускочив у чотири тисячі… Мимоволі станеш після отаких подій шукати щастя по всіх світах та поневірятись!

Буряки (для виробу сахару) — то лютий бич України; площа сівби більшає з-кожним роком, захоплюючи лани з-під хліба. 1893 року, після звістки «Киевского слова», буряки займали в Київщині 73 681 десятин оранки, а в квітні сього року, коли сівба не була ще кінчена, площа доросла вже до 82 847 десятин. Далі йдуть губернії: Подольська — під буряками в сьому році 64 586 десятин; Харківська — 35 927 десятин; Курська — 30 198 десятин; Чернігівська — 10 530 десятин і Полтавська — 2377 десятин.

Тут саме мені згадався рідний куток; скрізь “страшенно тяжко та сутужно; землі — хоч плач, теляти вигнати нема куди, — «хрещені душі аж пищать», але що кому до того?

Жив там один поміщик, людина не зла як на поміщика, де в чому навіть добра, дуже «старосвітська», трохи штукарна; володав він землею десятин коло тисячі, коли не більш. Лиха, звичайно, поміщик собі не бажав, та все ж перепадало дещо й околишнім бідарям; брали на одробітки землю під хліб, працювали з мірки або снопа; гірко було, та все ж вряди-годи свій хлібець мався то в того, то в другого. «Коли б не пан, так хоч з торбою йди»,— казав не один (пан не був ніяким добродієм, а просто мав землю і частину здавав селянам — звичайно, не на шкоду собі). Нині мені дописують, що всю чисто землю поміщик здав під буряки Харитоненкові — «на дуже вигідних для себе умовинах» (ще б пак!)… Господи, що ж отой горопашний сіряк робитиме тепер, куди піткнеться? Харитоненкових буряків у нас бувало і без того — досить кругом; далися вони-таки добре узнаки людям; а тут ще на тобі! Як нині тямлю: пристигне час зносити подушне чи там яке, а вже «прикажчики» ганяють по слободах та скликають «на буряки» — бог знає наколи вперед. Скрипки та цимбали, горілка, даровані хустки — все пускається в обертас, аби заманити в лабети люд; це вдається тим легше, що грошей до зарізу треба кожному; про будуще роздумувати ніколи; і от пишуться в розправах розбишацькі «умови» з дивовижними «неустойками»; народ закабаляється вперед по страшенно низькій ціні на весь круглий рік дарма, що зарібна плата підіймається влітку вчетверо-п’ятеро. Мужик добре розуміє, що пани його ошукують, але йому нужда, викруту немає; хоть круть-верть, як та кажуть, хоть верть-круть; до того він уже трохи «окультурений» по-сучасному, тож гадає, як би з свого боку ошукати пана… Завдатки беруться, переходять писареві до рук, а пристигнуть одробітки — поробляться бідораки до палкого часу та й розтікаються — де більш дають, де можна взяти новий завдаток; але все те на мужикові ж окошиться. Починаються позви, цінування останнього бідарського шмаття… О, я дуже добре тямлю ті смутні, краючі серця картини; як живі вони й тепер пересуваються у мене перед очима… Але втеки «з буряків» тим не спиняються, не можуть бути спинені, — треба, щоб усісінькі обставини народного життя наперед перевернулись догори ногами. Стали практикуватись замикання робітників на ніч, і мені відомий факт, що одного разу зробився наглий пожар, згорів «балаган», а в ньому півтораста чоловік сонного люду; може, таких випадків був і не один — не згадаю.

Отак діялося, коли я жив на Україні, та й тепер, певно, не краще; одміна хіба та, що чортова петелька жмикруцтва хижацького захоплює в себе все більш і більш, просторони, хоч бідному мужицтву і так уже дихати нікуди. Винищується хліборобство, земля щодалі, то дужче одходить від мужика, — і це та сама «відзнака часу» або, як кажуть москалі, «знамение времени» та «антихристова печать», що підтинають наш люд, а з ним — і всі суспільності.

І урядові заходи, і розбишацькі форми сучасного «капіталізму» в Росії стоять у повній суперечці до життєвого ладу народного та віками вироблених природних звичаїв простого люду, нівечать навіть те, що є доброго та положного в світогляді народному; у нас, на Україні, переважно. Українець споконвіку був хліборобом, рільником, ратаєм, коли не цілком, так головно, в значно більшому ступені, як, наприклад, москаль-великорус. В Московщині є цілі губернії, що годуються з фабрик та промислів, де хліборобство являється чимсь придатковим до всього першого; змалечку москаль трохи не всіх губерній шукає промислових заробітків на чужині, микається по городах, столицях тощо. Не те бачимо у нас. За небагацькими виємками, українець не знав ні фабрик, ні промислів, а коли й ходив на заробітки в Донщину, так і то на певний, стосунково короткий протяг часу, наймавсь лишень на косовицю, молотіння, — словом, завжди оставався селянином-хліборобом, а нічим більш; не пускавсь ні грунту, ні лану, не перекидавсь ні в робітника, ні в промисловця. Такі історично-економічні обставини не могли лишитися без відповідного впливу і на психічний, духовний стан українця: вони зробили з нього палкого окромішника (індивідуаліста), стійного прихильника власної хати, власного господарства, власної ріллі; це останнє, звичайно, мало і свої хиби, і свої добрі прикмети. Хоч межи українцями і виробився через усе оте погляд, що «гуртове — чортове»; хоч факт громадського держання землі («общинного землевладения») на Україні вважається явищем виключним, — проте хлібороб-українець дуже дорожить своєю господарською та особистою незалежністю; він хіба в крайньому разі піде в наймити, коли вже не остається нічого іншого, і то — не з легким серцем піде. Знавав я колись на Україні діда, що сидів у курені та стеріг баштану; частенько, бувало, навідуюсь до його; вельми горював дід, що прийшлось пустити свого господарства, тільки було й розмови; все збиравсь лишити баштан та сяк-так перебиватись на грунті, котрого чомусь у діда не було, та марив придбати. «Здоров, діду!» ти думаєш мені легко слухати? То було кожне, що йде мимо двору, каже: «Здоров, хазяїну!», а тепер — «діду!» — сумував баштанник; той погляд виробився довгим часом тяжкої кривавої праці, він є властивий всьому селянству українському.

Все, однак, прямує нині до того, щоб, з одного боку, — відіпхнути цілком мужика від землі та хліборобства, а з другого — зробити його підневільним наймитом жмикрутства, чи так званого «капіталізму» — значить, зруйнувати ті вікові та природні підвалини нашого життя народного, на яких воно тільки й можливе. Відси для нас стає зрозумілим і та безупинна течія переселенства українського, і те, що наші люди такими гуртами кидають батьківщину. Вони шукають двох речей: землі — раз, вільного, незалежного, власного господарювання — вдруге. Нічого такого, як ми вже бачили, вони ніде не находять, а це — сучасний трагізм життя народного робить ще більш трагічним, ще більш пекучим.

І от, поки ми галасуємо та змагаємось — чим нам; бути: фонетиками чи етимологістами, українцями чи москалями, народовцями чи радикалами,— жорстока та невмолима логіка фактів помимо нас рішає ті не порішені нами задачі, мов той пекельний демон сміється над нашими мріями, знущається нам у вічі, а життя з його несподіваними висновками дійсності лишає нас на боці; поки — кажу — ми ламаємо пера та голови про те, чим бути саме нашому народові,— він, незважаючи на наші опікування, стає і уфимцем, і закаспійцем, і сибіряком, тиняється по всіх світах зі своїми кричучими, насущнішими потребами — землі та незалежності. Марні пошуки.

Що ж йому діяти; куди податись? — 3 цим запитом повертаємось нарешті до загалу українців, предкладаючи до свідомості громадської сумні повисші причинки, всім добре відомі, та не для всіх, на превеликий жаль, цікаві, не для всіх варті серйозної уваги. А таку увагу, аж кричить, треба викликати, — того рішучо вимагає гірка та нещаслива доля нашого рідного краю.

Вересень 1894 року

Примітки:
*        Гирували — правили, заправляли ціну.
**      Прострунула — пройшла, просочилася.
***    Легкобит — людина, що хоче легко жити, нероба.
****   Блягузкання — базікання.
***** Тімаха — спритний, моторний.
…
Дещо до свідомості громадської. Уперше надруковано в ж. «Народ», 1894, № 23-24. Підпис: Панько.

Текст подається за виданням:
Грабовський П.А. Вибрані твори: В 2-х т. Т. 2. – К.: Дніпро, 1985.

Ілюстрації з:
http://chelindustry.ru/info.php?tt=19&ids=9&rr=5
http://forum.vgd.ru/165/14411/0.htm
http://dkphoto.livejournal.com/167450.html
http://vborke.ucoz.ru/index/0-20

Ця стаття на сайті “Краснопілля. Край Слобожанський”:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/pavlo_grabovskij/deshho_do_svidomosti_gromadskoji_ii/20-1-0-198
23.09.2011