Павло Грабовський

КОРОТЕНЬКІ ВІСТКИ З СИБІРІ
(Кореспонденція)

З творів благородного містера Кеннана і деяких інших вісток громада читачів європейських знакома уже трохи з життям та обставинами соціалістів-зісланців, чи, як каже уряд, — «государственных ссыльных», в Сибірі. Ми не будемо чіпати ні того життя, ні тих обставин взагалі. Досить лишень поглянути на землеписну карту та одшукати такі пункти, як-от Верхоянськ, Середній Колимськ або Сахалін, щоб і без опису збагнути, що заслання у ті країни — не великий смак.
Але, крім умовин щиро-урядових, зісланець не забезпечений навіть і від розбишацького нападу міських хижаків, як те не раз уже бувало. 16-го августа минулого 1891 року в Батуруському улусі, за 200 верст від Якутська, убито зісланця, робучого-ткача, Петра Олексієва. Це той самий Петро Олексіїв (Петр Алексеев), що судився в московському процесі 50-и соціалістів-пропагандистів і сказав свою знамениту річ, за котру одержав славу видатного красномовця і пішов на 10 років каторжних робіт.

Петр Алексеев
Відбувши каторгу (спочатку в Харківській центр[альній] каторжній тюрмі, а потім на Карі, Забайкальського краю), Олексіїв був поселений 1885 року в Якутському окрузі, на грунті, не здатному до хліборобства; зате в улусі, де він оселився, якути кохалися в худобі. Олексіїв, велетень складом, придбав сіножатку і вспівав накошувать до 700 копиць, виручаючи за них 50—100 карбованців річно. Ведучи помірне життя, скорочаючи до можності свої власні потреби, Олексіїв не терпів нужди, мав корів, коня, а іноді то й позичав якутам по карбованцю-два грошей, позичав, звичайно, на превелике диво хижакам, без аніякісіньких надсотків. Потроху складається казка, буцім Олексіїв — багатир і має 2000 карбованців кошту (далі цієї цифри не йде уява якута). І от улусний старшина, картник і п’яниця, ловлений на кражах, змовляється зі своїм передмісником, старим старшиною, чоловіком не кращої вдачі, як сам, убить Олексієва, покористуватись його коштом і поділити спіл. 16-го августа Олексіїв зібрався їхати в город; старий старшина намігся провожать; в лісі їх перестрів другий старшина, повітався, злізли з коней, сіли додолу, побалакали. Пора й рушати. Старшина взяв коня за узду, а Олексіїв почав ладнати черезсіделень; в ту ж хвилину старий старшина ударив його ножем у спину. Олексіїв вирвавсь і побіг, скидаючи з себе одежу, але якут гнався слідом і бив ножем у спину. Через 60 сажнів Олексіїв упав у знесиллі; якут сів йому на груди, б’ючи по-прежньому ножем. Прибіг новий старшина і собі вдарив двічі. «Боже, боже мій!» — простогнав Олексіїв і скінчився.
Стояла саме косовиця; товариші покійного запрацювались якось; найближчий жив за 20 верст і знав, що Олексіїв мусив їхати в город; тим-то ніхто й не хопився завчасу. Коли це, в сентябрі уже, приїздить козак, що повіря зісланців; подивився; пита у товаришів: «Де Олексіїв?» Кажуть: «У городі». — «Ні, в городі немає». Почали шукать. Старшини запевняють, що Олексіїв утік; розгляд юрти (хата) овсі не свідчить об тому: нема коня, літньої одежі, а все останнє, як було, так і є; на ліжку — окуляри й часопись. Дізнались, що старшини тратилися не по кишені, присікались до них, найшли окровлені вірьовки, рукавиці й сорочку. Старшина признався й все розказав; потім признався і другий.
Грошей у вбитого взяли 107 карбованців — заробіток покійного, мізерна сума, вважаючи на міську дорожнечу. Трупа убійники кинули в яму, запхавши її хмизом та мохом. Тута ж недалечко найшли й убитого коня, — самі кістки, м’ясо якути поїли. Слідство відкрило, що про вбивство знала безліч якутів; всі вони жили в ладу з Олексієвим, а декотрі були навіть його приятелями; хижацька вдача, проте, виявилася. Це не перший випадок. Спочатку 1890 року недалеко Якутська убито Павла Орлова, чоловіка видатного і звісного середи зісланців. Павло Орлов (в товаристві — Павлюк) судився 1879 року в Києві за гуртове оружне супротивлення урядові, відбув каторгу і жив поселенцем в Якутському окрузі, займаючись письменництвом; його перші літературні твори,  надруковані  в  російських  часописях,  свідчили певному дарі їх автора і прорікали дотепного белетриста-письменника; на превеликий жаль, розбишацька рука невідшуканих злодіїв загубила молоду силу з її таланом і надіями.

* * *
8-го ноября 1891 року іркутський губернський суд розглядав справу зісланців: підпоручика Віктора Краніхфельда, сина псаломщика Павла Грабовського, дворянина Миколи Ожигова, дворянки Евеліни Улановської, міщанки Софії Новаковської, сина урядника Володимира Іванова і сина урядника ж Михайла Ромася. Як відомо уже з друку, в городі Якутську 22 марта 1889 року скоїлась страшна різанина: міський уряд викликав з боку зісланців оружне супротивлення, під час котрого було убито 6 чоловік зісланців, масу ранено, і врешті 29 надано до вояцько-полевого суду; суд повісив ще трьох, 20-х заслав у каторгу, а останніх на поселення. Вищменовані зісланці виголосили, за власним підписом, гектографований протест проти отієї різанини, за віщо і були арештовані 6-го августа того ж 1889 року. Прокурор обвинувачував на підставі 251-го артикулу Уложення о карах (заклик громади до бунту проти влади державної) та 318-го (склад протидержавного товариства). Шестеро (6) підсудних: Краніхфельд, Грабовський, Улановська, Ожигов, Новаковська й Ромась засуджені в каторжні роботи строком на чотири (4) роки кожен; Іванов умер до суду. Засуд одіслано до сенату, на останній розгляд, як того змагають умови сибірської судосправи.

Январь [18]92 року

Текст подається за виданням:
Грабовський П. Вибрані твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1985. – Т. 2.