Павло Грабовський. 1888 р.
(фото із зібрання Музею «Каторга и Ссылка» (Ленінград, 1926-1935 рр.))

Павло Грабовський

НЕВІДОМІ ТВОРЦІ

Історія кожної літератури являється покажчиком творчості виголошеної і не може бути іншої; коли ми що знаємо про словесність усну, то лиш наскільки вона стала здобутком книжним,— не більше. Отже, є твори, а переважно у нас, на Україні, ні історикам літератури, ні громаді читачів невідомі, як рівно і самі творці. З усіх верств нашої зубоженої суспільності виринають якимсь характерським побутом оті творці бідолашні, виринають часто без найменшого стороннього впливу чи приводу, спонукані єдино потребою власного одареного духа; гірка доля звичайно подибує їх в житті: вони гинуть, за небагацькими випадками, у поглинаючій прірві безвідрадних обставин, не мавши куди ткнутись, не потрапивши на щасливий шлях природного призначення. В подаваній замітці маю спогадати дещо про таких творців з власного досвіду, уривочні спогади мої викличуть, може, з боку читачів оповідання більш докладні та цікавіші.

Перший, про кого я хочу зняти мову, був селянином Охтирського повіту, Харківської губернії,— чоловік вельми химерної вдачі: до праці не дуже-то беркий, по господарству не кукібний[1], все, було, сновигає, мов який благий марівник, та про віщось думає — бог його святий знає й про що. Устряне до роботи: де б там косою до гурту гнати чи помахувать до ладу ціпком, нікого не забаряючи,— він тобі саме під гарячу руч і втне: «А тривайте, хлопці, що я згадав…» — ціп йому виприсне з рук, очі затопить куди набік і таке втне, що всі за животи хапаються,— шкода чисто. Мав жінку й дітей, а вдачі все якось не кидався. Отож його обрали громадським старостою.

Часу дозвільного старості чимало: хоч — малюй паличкою ґанок у розправі та базікай, коли хто навернеться; або вештайся та жартуй по слободі; або сядь коло шинку на призобці та дивись, що навкруги тебе діється. І частесенько було сидить він на отій призобці посеред базару (вживав-таки потроху горілочки) та прикладує мення чи визванки всякому, тільки кого очима накинув. Приїде становий, наробить колоту на всю слободу,— а він і тут гигашки справляє з-поза спини та до жартів береться, що інший раз і в холодній вичухуватись доводилось. Була в слободі баба,— Оленою звали,— мале й старе знало, що то за лиха та злиденна баба була,— от на зразок тієї, котрій буцім би то на махових вилах чоботи віддавано. Пропали в Олени кожухи з комори,— якого ж то клекоту накоїла, коли б ви знали! До старости, а староста, замість того щоб іти зробить труску та мерщій розшукати пропажу, ходить собі та кепкує і зложив, кепкуючи, цілу віршовану поему про оту пригоду; в поемі тій, повній безпосереднього гумору, легко і плавно утвореній (в пам’яті, а не на папері), розказувалось про те, як у баби Олени «під самого Митра» покрадено кожухи «з-хитра». Дуже сподобалася селянам ота дотепна вигадка; де, було, зберуться,— давай прохати, щоб вичитав; і добродушний автор вволяв цікаві бажання громади — вдатніш і з легшою охотою, як приписи станового чи справника. Поема почала навіть ходити з уст в уста; нарешті почув її і я; вражіння було досить гарне: безперечно, виявлялася природна талановитість творця, котрий ледве вміє читати і ніколи не писав того, що складав, а складав підхожі речі не при одній такій нагоді. Вельми потішало селян також віршоване гумористичне оповідання, до котрого причинком було дещо з місцевих справ: від скрутного життя сільські бідарі почали мандрувати на нові землі прикавказькі; услід за ними почав зрякуватись і дехто з дуків-глитаїв, щоб іще дужче розбагатіти; от одного такого загнибіду, що помандрував до Катеринодару з усім добром, а вернувся з одним батіжком, і змалював та осмішив у своїй вірші-сатирі наш поет-староста. Довелося мені прослухати і сей твір — живий, дотепний, уложений, як і перший, щиро-народною мовою,— але який жаль бере, що тим разом саме я не списав його, а оставив на інший раз. Бувати в тому кутку мені вже не лучалося, яка доля спіткала химерного поета-старосту з його несподіваними творами — не знаю.

За сим пригадується мені 17—18-літній хлопець, син титаря Богодухівського повіту, Харківської ж губернії. Змалку ходив він до сільської школи, вивчився сяк-так читати та писати,— на тім і покінчилася наука. Але він не кидав книжки, перечитував кожну стрічку, де тільки траплялось, записував собі до зшитку всяку цікаву річ, а найбільше про письменство українське (списав, наприклад, відкись біографію Квітки з розповідком про його твори); читання віршів навинуло йому думку і самому взятись до пера. І от він, нікуди з села не виїжджавши, ні з ким з освічених людей не бачачись, самостійно почав складувати вірші — напівукраїнською, напівцерковною мовою (читав, бач, переважно книжки церковні, то й гадав, буцім мова книжна мусить бути відмінною від простої); я бачив згадані спробунки; трудно сказати, що б вийшло з отого незвичайного хлопця… дальша доля його мені невідома.

В Охтирському уп’ять-таки повіті стрів я в кінці 70-х років цікавішу людину — старого маляра*. Чоловік той разом звертав на себе спільну увагу своєю постаттю, природним гумором, що пробивався в кожному реченні, широкою веселістю і враз якимсь затаєним сумом; свою мову (балакав тільки по-українськи) пересипав безупинними жартами та віршами,— де вони, боже ти мій, у нього й брались завсігди,— під час то були його власні вірші, експромтом виголошені, струмочком дзюркотячі; скрізь його знали як душу громади, незрівнянного бесідника. То був колись кріпак князя Голіцина; з малих літ пан відвіз його до Петербурга, як спосібного хлопця, учитись малярству заради панських потреб. Подробиці петербурзького життя мені не відомі; знаю тільки, що він бував в Академії художництв, водив знакомство з малярами-худогами і знався з нашим славним Шевченком. На спогад тих взаємин у нього осталась навіть парусова жилетка Шевченкова,— я, власне, бачив її, бачив на ній невеличку печатку незабутнього Тараса: червоний обідець, а всередині — ініціали: «Т. Ш.». Він займався по селах малюванням іконостасів та образів і з того жив. А що найцікавіше для нас — він складав українські пісні, під час доволі гарні. Декотрі з тих пісень співаються дівчатами й хлопцями середніх верств по селах Охтирського та Богодухівського повітів. Найбільше розпросторонена його пісня «Прощання», почата такими словами:

Прощай, Славгород[2] рідненький,
Прощай, дівчинонько.
Прощай, сад мій зелененький,
Прощай, голубонько!..—

і невідомо — ким (мабуть, самими дівчатами, коли не автором) переложена на музичний лад. Ні однієї з своїх пісень старий маляр, скільки тямлю, до печаті не подавав.

Петро Соколенко
Примітка від Краснопілля.Інфо:
*   Очевидно, що «старим маляром», про якого розповів Павло Грабовський у цій статті, був наш земляк, уродженець Славгорода, художник Петро Соколенко.
Про Петра Соколенка читайте на сайті krasnews:
http://krasnews.at.ua/publ/poet_khudozhnik_z_slavgoroda/2-1-0-337
http://krasnews.at.ua/publ/odnim_shljakhom_do_voli/2-1-0-414

1880—81-го року один з товаришів-семінаристів дав мені прочитати рукописний збірник українських творів, споруджений його батьком, сільським священиком. Там були — пам’ятаю — вірші ліричні, байки та поеми з хуторського життя,— все те становило тільки часть написаного автором. Збірник здався мені вельми коштовним: я читав його з великою відрадою; мова — щиро народна українська; стих — плавний, гнучкий як лізка; притока — добірна; звороти — короткі й виразні; мислі — гідні уваги; чуття — правдиві, спільно чоловічі,— отаке було вражіння. Я ніде не стрічав потім в печаті отих творів, а шкода, коли вони пропали, не справивши ніякої користі громаді. Поет, крім того, дотепний музика і взагалі артистична натура, що з традиції мусила одягатися в рясу, затушкуватись у глушині, приборкати крила своїх замірів поетичних. Він писав в часописах московських (духовних і світських), але куди міг податися з творами українськими? Коли б було яке видавництво в Росії, як, наприклад, «Основа», або який письменницький гурт, з котрим він би мав зв’язки,— йому нічого було б і клопотатись; нічого того, на превеликий жаль, немає,— твори мусять ходити по руках, поки десь не загинуть або не понівечать миші,— поет врешті махне рукою на всякі заходи, з журбою закине перо українське… То — звичайна доля письменників-селян; хто має спромогу бувати хоч коли-не-коли по великих городах або случайно заведе зносини з яким українським городським гуртом,— ще має невеличку надію з’явитися на божий світ зі своїми працями; в противнім разі мусить гинути «невідомим творцем», і хто зна, скільки кращих, може, сил отак загинуло! Та не забезпечують напевно — ніде правди діти — і зв’язки з українськими кружками, де вони є, бо багацько ще між нами і безладдя, і ляку, і байдужості, і вузькості, і позадівщини, коли можна так висловитись, всього того, що спиняє й досі, побіч тяжких умовин зовнішніх, правильний розвій нашого письменства і нашої справи. Згаданий поет-священик — повторяю: справжня утрата, по моїй думці, для рідного слова,— одна з тих утрат, котрі являються немалою причиною нашого убожества літературного. От саме встає передо мною образ ще одного сільського поета-українця; то був чоловік середньої освіти, вельми тямущий у народному житті, непохитний прихильник рідного краю; він мав просторий збірник творів, посилав навіть кудись до цензури, а що з тим збірником сталося,— я не знаю і в печаті не стрічав. Чи той поет пише й досі, чи кинув, не бачачи ніяк цілі в такому писанні,— не доводилось чути.

Розкажу, нарешті, про 13-літнього поета-бурсака, що з’явився серед нас в кінці 70-х років. В бурсі, як і всюди, наука подається московською мовою, але в тих вправах язикових ми, правду сказати, мало появляли самостійності. «Краще з книжки не вигадаєш!» — було правилом наших учителів, і ми торохтіли від стрічки до стрічки; переказувати власними словами доводилось мало, то й наша рідна мова, хоч і попсована змалку московщиною, не так швидко забувалася; поза класами ми балакали не інше, як мовою українською; може, який панич і здивляв дома батьків своєю великою освітою та здобутками московськими, але у нас, поміж товариством, він був би дивовижним явищем — його б засіпали та засміяли відразу, як навіженого Пилипа з конопель. Скільки реготу було — пам’ятаю,— коли до нас приїхав один хлопець і почав замість «оцей» провадити: «етат» — тощо. Чимсь неприродним здавалося нам слухати московську мову поза класами, та ніхто й не знав тієї мови з усієї бурси. Крім учебників, ми не читали майже ніяких книжок, а коли й брали що з бурсацької бібліотеки, так найбільше затим, щоб подивитись на малюнки; учителі не дуже піклувалися, щоб заохотити школярів до читання, а котрий і візьметься, то відіб’є уже всяку охоту читати, бо учителів ми, діти, страшенно боялися. Дасть книжку, потім заставить оповісти читане… ще затнешся або помилишся… несподівано одиницю схопиш… що то батько скаже? — такі думки перебігали не в одній дитячій голові,— то мало хто й брав їх. Охотніше читали ми всяку нісенітницю, що попадала до нас випадком з волі або самі купували на ринку; за весь п’ятилітній мій тривок у бурсі ні однієї української книжки до нас, скільки я пам’ятаю, не заходило. Зате трохи не кожен бурсак двох останніх класів мав у себе товсті зшитки, куди заносив — відки лиш траплялось — усякі українські твори: пісні, байки, вірші сатиричні тощо; були, крім того, в бурсі деякі дуже дотепні оповідачі, що навозили до нас із сіл у пам’ятку багато усного українського матеріалу; наш бурсацький хор співав переважно пісні українські і співав їх чимало; знали ми навіть співанку про мудрого Гриця, котра в уживаній редакції починалась словами: «Був Грицько мудрий родом з Коломиї, Добре він учився на філозофії…»; а проте, учивши географію, ніхто з нас і не чував, що то за Коломия, де вона і як; не чували ми ніколи і того, що русини галицькі — не що інше, як рівні ж нам українці; та цього — я певний — не тнув і наш горопашний учитель, що колись викладав бурсакам із псалтиря, а потім став подавати географію. Крім учебників, ми нічогісіньки, повторяю, не знали, жадного розвитку спільного, жадних свідомостей книжкових ніхто не мав,— аж згадувати гірко! Справі шкільній хибувало навіть первісних істинних підстав,— де вже там гадати про що інше. При таких-то безвідрадних обставинах з-проміж нас явився поет, що 13 літ від роду понаписував цілий збірник українських поем та віршів сатиричних; всі теми — от що цікаво — брав з дійсного життя, а зображав переважно з боку темного або смішного, скільки те смішне міг збагнути своїм хлоп’ячим розумінням. Одним із перших та кращих творів була поема «Бурсак», а починалася такими словами:

Тільки зірка стала мріти,
Бурсак почав бубоніти.
Бо боявся довго спати.
Щоб снідання не взівати…

В поемі цій автор зобразив у подробицях життя бурсака-бідолахи, пересипавши гумором своє невеселе оповідання; не проминув навіть бурсацької їжі, кажучи:

В понеділок дають юшки,
Три дні зряду все — галушки[3],
Потім два дні все — лапшу,
А в неділю — кулішу…

Нема чого й казати, що ця поема читалась та переписувалася бурсаками, виходила за стіни школи, попадала в села, розповсюднювалась межи батьками і духовенством взагалі. Другим широким і найбільше розпростореним твором була поема, в котрій автор описує в таких же подробицях сільський ярмарок. Ось, наприклад, деякі рядки з цього опису. Виводиться мужик, що —

Коло возу віддихає
Та селедець уминає…
Як схотілось йому пити,—
Що ти станеш тут  робити?
Нікуди йому діваться,—
З грішми треба розставаться;
Витягає дві копійки,
Купив квасу півбадійки,
Сів собі та й попиває…
. . . . . . . . . . . . . .

Про крам автор каже:

Чого тільки тут немає?
На шаг місця не гуляє:
Все заставлено лавками,
Невеличкими шинками…
. . . . . . . . . . . . . .
Того красного товару —
Цілкових, мо’, сот на пару…
. . . . . . . . . . . . . .
Дерев’яної посуди —
Карбованців на сім буде:
Ночви, сита, боклажки,
Підрешітки та діжки…
. . . . . . . . . . . . . .
     …дьоготь ні за що,
Аби брать було у що,
То вже б, певне, поживився —
На рік цілий не журився…
. . . . . . . . . . . . . .

і багацько перелічує чого іншого. А ось смертна бійка, заподіяна сіромасі-злодієві, що підчепив з голоду якусь гич у крамаря; отже, справляє — правда — огидливе вражіння, мало свідчить о поетичнім смаку автора, але, по моїй думці, указує на безперечну талановитість чи кебету в 13-літньому хлопцеві.

…Тут його обрАз схопили,
На долівку повалили;
Один сів йому на спину,
Бив безбожно, як скотину;
Той — у пузо кулаком;
Інший в очі каблуком;
Крів’ю з рота цебеніло;
Пупом лице посиніло.
Яломок той весь порвали,
В клоччя свиту розметали…
. . . . . . . . . . . . . .
Встав він тута, обтрусився,
Чуть живий звідсіль поплівся…
. . . . . . . . . . . . . .
На другий день, як кінчався,
Попу тільки і признався,
Чого марно умирає,
Бабу й діток покидає…
. . . . . . . . . . . . . .

Пам’ятаю гумористичну автобіографію, зложену 13-літнім поетом. Повідаючи, відки родом, як прізвище, він каже:

А зовуть мене Степан,
Невеличкий я і пан:
Тепер в бурсі находжуся,—
Бач ся — грамоти учуся,
Котру трохи понімаю,
По складах уже читаю,
Пишу — трошки, да не так.
Як писав соборний дяк…
. . . . . . . . . . . . . .
Рід-то мій не овсі знатний;
Батько в мене — дякон штатний;
Звуть же його — Ілія,
Такий саме, як і я…
. . . . . . . . . . . . . .

Перелічивши далі, що знає й що вжива, автор каже:

Чого ж іншого не знаю,—
І спектора поспитаю:
Все до капельки розкаже,
Мовби пальцем те розмаже…

Так і встає передо мною постать нашого «спектора», розмазуючого яку-небудь річ бурсакові.

Склав якось наш поет і кличу до товариства, щоб усіма силами бралося до науки; ціль науки, звичайно, являється ген-то не високою — матеріальна користь та значний стан,— але де б 13-літній бурсак і встиг виробити собі інший погляд? Се річ, впрочім, написана уже пізніше, коли авторові було літ 14. Пам’ятаю такі стрічки:

Напримір — оці дяки;
Іть вони не дураки,
Коли грамоти навчились,
Шматка хліба всі добились
Та ночей недосипають,
По парафії махають.

Змісту останніх творів не тямлю добре.

З бурси перейшли ми до семінарії; обставини освітньої справи тривали там трохи ліпші, але взагалі далеко ще було до правильної постановки наукової. З погляду мови, ми оставалися українцями поза школою, хоч ні словечка не чули про своє письменство; учивши однак «Историю русской литературы», наш ректор-протоєрей, нижегородець родом, часто було видавав словесні приказы — не вживати української мови в бесідах поміж собою,— не раз кричав, що виновні будуть карані без попуску, та нічогісінько з того не виходило: балакали ми по-прежньому своєю рідною мовою, а коли забачали яке високе начальство, разом замовкали. В семінарії ми уже читали і Шевченка, і Квітку, і Стороженка, і Левицького, і всяких інших писателів наших; дехто пописувався по-українськи — віршами й прозою; свідомість про те, що ми — українці, була досить живою. Наш бурсак-поет, ставши семінаристом, визначався переважно як добрий читач на музично-декламаторських вечорах, що ми потай улажували в залах семінарії (подавалися, бач, у нас і лекції музики з відповідними вправами). Раз, тямлю, розпочали ми вечорок; зібралося більше ста чоловік народу; знаний читач сидів уже на дзиґлику поперед публіки, з розкритою книжкою, збираючись вичитувати. Як ось — двері рип,— ректор лізе непрохано до гурту. Поблагословив усіх спільним хрестом, сів осторонь: «Продовжайте!» — каже. Куди діться? Книжки іншої під руками не було — треба читати, от і почав:

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі чужі люде,
Роблять лихо з вами…

Тільки ж то і удалося виголосити. Ректор зупинив читання: як почне, як хопиться розпікати нас за москалів! І замість музично-декламаторського вечора були ми пошановані надто гнівною промовою о. ректора, що вибивав із наших голів український дух. Поет-бурсак тепер, мабуть, десь священиком; чи пише що, чи ні, не можу сказати; ні його мення, ні творів ніде в печаті не бачив.

На цім я кінчаю свої спогади про «невідомих творців»; не приводжу багацько других осіб, що запитувалися на моїх очах писати по-українськи, а десь поділися безвісти. Від своїх товаришів та знайомих чував я також подібні спогади. Один, наприклад, оповідав мені, що знав молодого українця, котрий вельми артистично переклав «Кому на Русі добре жити?» Некрасова, а до того писав і власні вірші. Ні того перекладу, ні тих віршів, однак, в печаті не трапляється. Скільки таким робом сил знівечено на колючому лану письменства українського, дякуючи гірким умовам нашого національного життя і суспільності; скільки в початковім зароді спинилося! Для мови московської, з зачепленого погляду,— шлях вільний; всякий, хто має найменшу талановитість чи просто охоту писати, причиняється до збагачення літератури; мало цього: той утоптаний шлях звертає до себе і наші власні сили, котрим часто не остається іншого виходу; а шкода, велика шкода, бо не всякий, хто може з’явитись істинним поетом у своєму рідному краю, буде ним на чужині; прикладів нема чого вишукувати. Згадаймо ж, читачі, хоч добрим словом оті безслідно потрачені, тяжкою долею приборкані сили!

Червень 1892 року

1   Кукібний — старанний.
2   Село Харк[івської]- губернії. (Приміт. Грабовського).
3   Галушки були найсмачнішою бурсацькою стравою; нас усі так і звали — «галушниками», з чого часом походили цілі боїща між нами, бурсою і гімназистами, котрих ми дратували прізвищем «ракові шийки», а також міщанським парубоцтвом, котрому ми віддячували за образу назвою «челядники» і котре не могло стерпіти тієї назви, як якої лайки. (Приміт. П. Грабовського).

Текст подається за виданням:
Грабовський П. Вибрані твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1985. – Т. 2.