Про Агапія Пилиповича Шамрая як людину, вченого і педагога, знає поки що відносно обмежене коло людей, оскільки він довгий час був «під наглядом» як «український буржуазний націоналіст», якому приписувались ще й усі гріхи вульгарного соціологізму та формалізму, а його твори заборонялись. Це, безумовно, травмувало вченого, гальмувало його творчу діяльність. І все ж професор Шамрай мужньо тримався, не втрачав природженого оптимізму і доброти. Про це свідчать, зокрема, спогади про нього рідних та близьких, а також теплі відгуки колишніх його студентів і взагалі тих, хто мав нагоду з ним спілкуватись.

Під час підготовки до 100-річчя від дня народження А.П.Шамрая вдалося зібрати цікаві свідчення про нього, насамперед його дочок: старшої – Вікторії Агапіївни і молодшої – Маргарити Агапіївни. Деякі дані такого роду є і в архівних матеріалах та друкованих джерелах, належних в основному близьким, а також учням професора Шамрая.

Вікторія Шамрай зазначає (в листі до автора цих рядків від 4 жовтня 1996 р.), що найяскравіші її спогади про батька відносяться до кінця 20 – першої половини 30-х років – тобто початкового періоду діяльності А.П.Шамрая, коли молодий учений з особливою активністю заходився досліджувати нову українську літературу. Він багато працював, але знаходив час («у вільні хвилини від роботи») читати або переказувати своїм дітям художні твори, серед яких Вікторії Шамрай назавжди запам’ятались оповідання Васильченка і вірші Щоголева, зокрема балада «Золота бандура», «яку він сам (тобто А.П.Шамрай. – П.О.) любив». Захоплювався вчений і народними піснями, які охоче й майстерно виконував. Взагалі, як відзначає Вікторія Агапіївна, її батько був людиною товариською, любив поспівати й пожартувати. «Він володів у вищій мірі розвинутим почуттям гумору… влучне слово чи характеристика народжувались у нього, сказати б, спонтанно». Ця дотепність і винахідливість відбилися і в літературознавчій творчості, а це більше в педагогічній роботі професора Шамрая.

З гіркотою відзначає Вікторія Шамрай різку зміну в поведінці її батька на початку 30-х років. «Ми спочатку не помічали, – пише вона, – як поступово змінюється обстановка в нашому будинку, – все похмурішим робиться батько, все більше худне і блідне наша мама. Часто батько показує їй якісь статті, обурюється, нервує, говорить різні загадкові слова, все частіше я чую: «буржуазний націоналізм», значення чого не розумію, але відчуваю щось зловісне. Тепер я знаю, що саме в цей період на нього розпочалася скажена атака з боку різних критиків, які звинувачували його в буржуазному націоналізмі…»

А закінчилось це тим, що в 1933 р. професора Шамрая безпідставно звільнили з роботи, «позбавили продовольчого пайка, зняли телефон. Нужда, голод і страх, – скрушно констатує В.Шамрай, – поселились у нашому будинку… Дорослі голодують, у мами – дистрофія. Батько тепер часто заціпеніло сидить у кріслі, дивлячись в одну точку, а іноді щось лихоманково пише, кудись бігає і повертається ще похмурішим”. Все це й примусило молодого талановитого науковця і педагога покинути Україну й перебратися до Росії, де він з 1933 по 1944 р. працював у педвузах, викладаючи зарубіжну літературу.

Новий період у житті А.П.Шамрая розпочався з перебування на посаді професора зарубіжної літератури Удмуртського педінституту в Іжевську. 1934 р. сюди приїхала і його дружина з дітьми. Як пригадує Вікторія Агапіївна, тут вони відразу «потрапили в атмосферу відданої любові до батька з боку студентів», які всіляко допомагали сім’ї, присвячували любимому професору свої грамоти-послання (копію одного з них див. у цьому збірнику) і навіть вірші. Зразок таких віршів «іжевського циклу» В.А.Шамрай наводить у своїх спогадах:
Вы заронили искры знанья,
Зажглиі дремавшие сердца,
И полилась, как песнь оркестра,
Вам благодарность без конца.
Те знанья расцветут в грядущем,
Как пышные цветы весной,
И будете Вы в них блеснувшей
Навеки яркой полосой.

Маргарита Шамрай

Любити й поважати професора А.П.Шамрая його студентам було за що. Адже він був блискучим і чуйним викладачем. Про це говориться у багатьох спогадах, зосібна молодшої дочки професора – Маргарити Шамрай. У статті «Про батька, Агапія Шамрая» (надрукованій у варшавському «Українському альманасі» за 1996 р.) вона свідчить: «Як згадують колишні студенти (Київського університету. – П.О.), лекції А.Шамрая були надзвичайно популярними серед студентів не лише філфаку; на них можна було зустріти і майбутніх математиків, фізиків. Як, правило, він не користувався конспектом, матеріал подавав невимушено і натхненно, цитуючи оригінали, легко переходив з німецької на французьку чи англійську мови». Це підтверджують такі випускники філологічного факультету Київського університету, як, наприклад, письменники Юрій Мушкетик, Леонід Коваленко, Борислав Степанюк, Дмитро Білоус.

За словами Л.Коваленка, «мало хто з викладачів післявоєнного часу користувався такою популярністю, як А.Шамрай. Він досконало володів високим мистецтвом педагогіки, позначеного глибиною проникнення в тему, стислість викладу, постійним залученням нових матеріалів і неповторним, живим, гарячим донесенням думки до слухача. На його лекціях не було спокійних та нудьгуючих. Думки професора назавжди вкарбовувалися в пам’яті всіх, хто мав щастя його слухати» (“Літературна Україна”, 14 березня 1967 р.і. Це ж стверджує і польський літературознавець-україніст Флоріан Неуважний, який навчався в Київському університеті, де відвідував лекції й професора Шамрая з античної літератури. «Я з захопленням, – пише він, – слухав його викладів з предмету, котрий мене цікавив ще з учнівських літ…» А професор Ю.Шевельов теж з повагою говорить про «цінні його (А.П.Шамрая. – П.О.) виклади», тільки вже не з античної, а «з історії укр. літератури» (Олекса Горбач. Шамраєва «Українська література». – А.П.Шамрай. Українська література. Мюнхен, 1989, с. 229). Навіть такий вимогливий учений-літературознавець і поет, як Микола Зеров, який був у тісних творчих і дружніх стосунках з професором Шамраєм, відзначив у його особі «людину з безсумнівним талантом викладача» (про це мовиться у відгуку М.Зерова про А.Шамрая як дослідника української літератури).

А.П.Шамрай щиро і з повагою ставився до всіх порядних співробітників і товаришів по перу – вчених і письменників (з останніми його єднала належність до письменницької організації «Плуг»). Це стосується не лише спілкування з Миколою Зеровим, а й такими відомими діячами, як літературознавець Олександр Білецький, академік-астроном Микола Барабашов, письменник Василь Чечвянський (брат Остапа Вишні) та іншими. З особливою увагою він ставився, зокрема, до своїх студентів і аспірантів (про що вже йшлося в кінці вступної статті).

А.П.Шамрай завжди був готовий допомогти, порадити, підтримати, а тому й користувався повагою серед широкого кола друзів і знайомих. Не випадково, як свідчить Маргарита Шамрай, у нього «часто збиралися гості, але найцікавіше було спостерігати, як до безпартійного професора на Великдень під будь-яким приводом намагалися потрапити деякі «партийные товарищи», аби поласувати смачними пасками, що спекла його дружина, поспівати, пожартувати та й прихилити чарчину. А на ті часи войовничого атеїзму то була велика крамола, за паску можна було втратити партквитка, що було подібно смерті» (варшавський «Український альманах. 1996, с. 246).

Професор А.П.Шамрай був у цілковитому полоні науки і вузівської викладацької діяльності. У сфері побутових питань він почував себе непрактичним і навіть безпорадним, що відзначається у ряді спогадів його рідних і знайомих. Так, Вікторія Агапіївна констатує: «Батько – великий трудівник. Працездатність його приголомшлива. Якщо він не на лекції, то сидить за своїм письмовим столом і пише. Заважати йому не можна, ми (діти. – П.О.) це забуваєм і часто учиняємо гамір та метушню. Тоді він виходить з кабінету і з грізним виглядом звучить його знамените: «Дайте мені спокій!» Мамі, коли вона хоче порадитися з ним про якісь домашні справи, він звичайно говорить: «… я дав тобі гроші (зарплату), – роби, як хочеш». Будучи абсолютно непрактичним і невибагливим у побуті, він намагався ухилятися від усяких побутових питань». Від них він був настільки далекий, як пригадує Борислав Степанюк, що «доходило навіть до анекдотів» (що можна сказати про багатьох відомих учених і письменників).

Таким виступає А.П.Шамрай у спогадах рідних та близьких, а також його учнів і співробітників. Він постає як видатний учений і педагог з притаманними такому типові діячів рисами й особливостями. Ці спогади проливають додаткове, сутнісно досить важливе світло на життєвий і творчий шлях професора А.П.Шамрая.

П.П.Охріменко

Джерело:
П.П.Охріменко А.П.ШАМРАЙ У СПОГАДАХ // А.П.Шамрай. Матеріали наукової конференції, присвяченої 100-річчю від часу народження видатного вченого-літературознавця і педагога. – Суми, 1996. – С. 30–33.