Іван Остащенко народився і помер на Сумщині, проте кілька років (1954 – 1958 роки) провів у Дружківці. Він стояв біля витоків першого літературного об’єднання, відкритого при газеті «Дружковский рабочий» 26 листопада 1954 року; у нашому місті залишилися його родичі; всім, що відбувалося у Дружківці, він жваво цікавився до самої смерті.
В кінці 90-х років, дізнавшись про вихід журналу «Неизвестная Дружковка», Іван Маркович передав на мою адресу листа, де просив надсилати йому кожен новий номер журналу, що я й робив, додаючи різні видання місцевих авторів. У відповідь він став надсилати свої невеликі книжки, що носили автобіографічний характер, які друкував на власні гроші, працюючи мало не до останніх днів консультантом з бджільництва на Сумській обласній дослідній станції, яку у 2002 році перетворили в Інститут агропромислового виробництва.
Зараз, коли в Україні нарешті згадали про мільйони своїх співвітчизників, закатованих штучним голодом в 1932-1933 роках, читачам «Нашей Дружковки» буде цікаво познайомитися з уривками з поем «В Сінному на Сумщині» і «Дзеркало доби», написаних Іваном Остащенком в 1999 році.
Євген ФІАЛКО
Із поеми «В Сінному на Сумщині»
І знов нове. 3 району об’явили,
Що хліб повинні здати всі підряд.
А щоб надійно, —
підкріпили сили, —
В село прибув
«совєтський продотряд»
На зборах сповістили,
що на Волзі
Від голоду неначе люди мруть.
А тому всі, хто мешкає
в «колхозе».
Повинні здати
максимум-продукт.
Але здавати люди не спішили.
Бо зайвого нічого не було.
І рушили по хатах оті сили,
І заридало жінками село.
Бо забирали все, що люди мали:
Зерно, картоплю,
в вузолочках мак.
Капусту, буряки,
не кажучи про сало.
І навіть живність забирали так.
Без жалю вигрібали все
до крихти.
Не залишаючи дітям
навіть пшона.
Цибулю, біб… А чи без цього жити
На Волзі не могли?
Тут діяв сатана!
***
Із поеми «Дзеркало доби»
Повернемось знову, читачу,
В село і загляньмо до хат,
Де діти голоднії плачуть,
Повсюдно господар де — кат.
Там долею голод керує
У кожній сім’ї трудовій.
Й ніхто того лиха не чує
Із тих, хто їсть хліб, та не свій.
Ось хата Карпенка Гаврила,—
В ній четверо діток малих
Лежать на печі — нема сили
Вже й злізти додолу у них.
Недавно ходили ще в поле
Картоплі збирать гнилушки,
А мати з них юшку варила
Й вонючі пекла пиріжки,
Які маторжеником звали,
З підмішкою в них кропиви.
Тепер уже й цього не стало,
А батько теж ледве живий.
Вже ноги його, мов колода —
Опухли і синій весь став.
Не пройде і тиждень, як хата
Залишиться зовсім пуста.
І нікому їх хоронити:
Сусіди, хто ще дибуля, —
За руки, за ноги — і з хати
Відтягнуть, де пустош гуля.
А там в картопляную яму
Укинуть їх сторч, чи сидьма,
Закриють кулями соломи,
Бо ж землю копать сил нема.
Собаки відсутні, щоб гризли
Нещаснії трупи оті.
Усіх їх з кішками поїли —
Двори вже повсюди пусті.
Лише бур’янам скрізь привілля,
Здається: в них виють вовки.
Забули, коли та неділя,
Чи Масляна, а чи Святки…
Учора в садку заховали
Під грушею Чайку Дмитра.
Сьогодні і Олі не стало —
Теж поруч із батьком лягла.
А Вася-синок уже в школу
Не ходить, бо сили нема.
Лише кісточки в нього голі
І смерть вже чергує сама.
І Найкало Віктор преставивсь
Із жінкою — теж за хлівом
Знайшли вічний спокій
на заздрість
Голодним своїм землякам.
Голодний Сергійко Матузний
Довідавсь: в Павла з КеНеСе,
В горищі лежить кукурудза,
А, може, то ще і не все?
Підкравшись, заліз через сіни,
Обнишпорив закутки всі…
І, крім кукурудзи та сіна,
Побачив: кожух там висів,
А ще — там мішків чималенько
{Хлоп’я не могло рахувать).
Набрав він початків скоренько,
За пазуху — й ну-мо втікать.
Та, мабуть, почули у хаті,
Що хтось на горищі «гуля».
Господар заліз — І дитяті
Втікати куди звідтіля?
Схопив, немов вовк, те ягнятко,
Й жбурнув із горища униз…
Не зойкнуло навіть дитятко —
Убилось… Забрав качани,
А мертве дитя серед ночі
В глибоке провалля відніс,
Прикидав землею, щоб очі
Людські не приніс сюди біс.
А час був в ту пору жорстокий —
Злочинця ніхто й не шукав,
Він був всім відомий — це той, хто
Смерть людям голодну послав.
В колгоспі теж гинули коні —
Чехотка й короста валя,
Їх трупи рубали голодні
На розхват і їли, моля…
В Марка уже пухнули ноги.
Рятуючи, Христя в той час
Дістала грошей на дорогу —
Відправила мужа в Донбас.
Лишилась з дітьми голодати
(Хватило ж у жінки ума!),
Щоб замість дітей рятувати,
Із ними лишилась сама.
Але в неї була надія:
До ясел ходили-таки,
А там — хоч куліш на олії
Чи затірку їли з муки.
І хліба сто грамів давали
На день, хоч і ячний, та ж хліб!
Коли б няньки пайок не крали,
То жити ще можна було б.
А так — той куліш — лише назва:
Поїли його — і в дітей
Понос кров’яний, мов та язва,
І зад випада в них щодень.
І тільки заправлять одному
Няньки, як вже друге кричить…
Та це не боліло нікому,
Хоч мерли вони в тую ж мить,
А матері їх у ту пору
З сапачкою в полі щодня
Працюють за миску кандьору
І пів-одного трудодня.
Бо норми були завеликі,
І як не старайся весь день,
Не виполеш сотки ті дикі,
Щоб виробить той трудодень.
На нього й надія трухлява,
Бо спершу по плану і за…
Зерно забере все держава,
А людям — що сплаче коза.
Та сонце як сяде за обрій,—
Із поля ідуть до ясел
Забрати дитину… І добре
Від неї як смерть віднесе.
Не знають сінняни сьогодні,
Що схил, де старий їх Сільбуд,
Земля та прийняла голодні
Десятки померлих діток.
Їх няньки самі й хоронили:
В коліно копали ямки,
Без гробиків клали в могили
Й землі предали на віки.
Увечері матері скажуть:
— Немає, Параско, твого…
Могилку на схилі покажуть,
А та, наче ждала того,
Тихенько сплакне над горбочком,
Небесних всіх благ побажа…
Не стало синочка чи дочки —
Ну, що ж, то щаслива душа.
Так множились біля сільради
Дитячі могилки щодня.
Чомусь не гнітило це владу —
Неначе в тім план підганя.
На цвинтар мерців не возили —
В селі на крутім він бугрі.
А зараз зійти нема сили —
Ховали в садках, у дворі…
Хто — де, як собак заривали,
Навіть не закривши лице.
І навіть на полі вмирали,
Та владі не прикро за це.
Вона існувала для того,
Щоб люди платили оброк:
Культзбір і ярмо продналогу,
Страховку і самооблог.
Платили за м’ясо і яйця, —
В дворі хоч не було й хвоста.
Із чого ж було їм узяться?
Та це не торкалось властей.
Щоб в полі щодня працювали
Всі, хто на ногах ще стоїть.
А в тім, що село вимирало,
Не хоче й за вухом свербіть.
Джерело:
http://stavgkh.ru/158/7.html
№48 (158) 26 ноября 2012 г.
Дзеркало доби
Іван Остащенко
(переклад вступного слова Євгена Фіалка – «Краснопілля Інфо»)
