70 років тому, 15 січня 1945 року, героїчно загинув Хиценко Іван Іванович, Герой Радянського Союзу, уродженець Славгорода
***
Народився Хиценко Іван Іванович 18 березня 1922 року в Славгороді в селянській родині подружжя Івана Андрійовича та Парасковії Андріївни. Дитячі роки минули в рідному селі.
Веселим і товариським був Іван, якого чомусь і однокласники, і, навіть вчителі, називали Іваном Івановичем. Невисокий на зріст, з кучерявим темним чубом, рухливий і непосидючий, він сипав направо і наліво примовками, розповідав смішні історії, користувався повагою у своїх товаришів, бо міг не тільки розсмішити, а при потребі і допомогти, був незмінно справедливим у вирішенні суперечок, які виникали між товаришами. І вчився добре, захоплювався спортом, був чи не найактивнішим у класі на заняттях з військової підготовки. Мріяв після закінчення школи стати військовим.
Та ось вибухнула Велика Вітчизняна війна, і дев’ятнадцятирічному юнакові стало відразо зрозуміло, що його місце там, де розгорнулась нечувана в історії людства битва за незалежність рідної землі.
Іван Хиценко звертається у військкомат за направленням у діючу армію, і невдовзі відправляється до Харківського бронетанкового училища, яке, з наближенням німців до Харкова, було перебазовано в Самарканд. Після закінчення танкового училища лейтенанта Хиценка 13 грудня 1942 року в складі гвардійського важкого танкового полку посилають на Ленінградський фронт, де юнак до самого прориву блокади захищав місто Ленінград.
У перших же боях за рідну землю молодий командир відзначається мужністю і кмітливістю, тож незабаром з’явилася і перша нагорода – медаль «За оборону Ленінграда».
19 серпня 1943 року гвардії лейтенант Хиценко нагороджений медаллю «За відвагу», а 23 червня 1944 року – орденом Червоної Зірки. Брав активну участь у прориві блокади і у вигнанні ворога з рідної землі, відважно воюючи на танкові ІС-2 та командуючи танковим взводом.
Останнього листа з фронту Іван надіслав за шість днів до того бою… Хиценко писав, що був тричі поранений, двічі горів у бойовій машині, що брав участь у багатьох боях.
Мужньому воїну були характерні не тільки такі неодмінні якості, як хоробрість, сміливість, відвага, а й точний розрахунок, вичерпне знання бойової техніки, самовладання, помножене на солдатську витримку та досвід.
7 січня 1945 року війська 2-го Білоруського фронту розгорнули наступальні операції на дільниці Визна – Ружани. У боях по прориву міцної оборони німців на плацдармі ріки Нарев гвардії лейтенант І. І. Хиценко здійснив безсмертний героїчний подвиг.
Було це так. Під прикриттям буранних морозних ночей 30-та окрема гвардійська Виборзька важка танкова бригада здійснювала марш до лінії фронту. На ранок 11-го січня вона зайняла вичікувальний район. Тут гвардійці почали ретельно готуватися до наступу.
Бригада мала своєю метою прорвати оборону, насичену протитанковими загорожами і перетинами, дзотами, кулеметами і штурмовими гарматами в гніздах. В глибину 20-25 кілометрів від передньої лінії фронту ворог перетворив населені пункти в міцні протитанкові опорні пункти і вузли опору.
Використовуючи несприятливу погоду, наші танкісти зайняли вихідні позиції. Раптовий вогонь артилерії, навальна атака танків і піхоти забезпечили прорив першої лінії ворожої оборони.
15 січня 1945 року 93-й гвардійський танковий полк наступав з району Господський двір. Важкий танк І. І. Хиценка знаходився на правому фланзі.
Але фашисти кинули проти радянських воїнів великі сили військової техніки. Ворог, не збираючись здавати вигідних позицій, старанно готувався до відсічі наступальних дій радянських військ. Сконцентрувавши важкі танки типу «тигр» і замаскувавши їх на зайнятому рубежі, фашисти напружено чекали слушного моменту для контратаки. І от час настав. Броньовані «тигри» спрямували удар по правому флангу радянського танкового полку, який наступав.
Колишній командир танкової бригади Ф. К.Румянцев згадує: «Дві доби точилася запекла битва в районі Наревського плацдарму. Німці вдарили по відкритому флангу броньованим кулаком з двадцяти п’яти «тигрів». Нічого подібного мені ніколи не доводилося бачити. З обох боків неймовірна лавина вогню і металу. Хто кого пересилить? В цей критичний момент бою взвод лейтенанта Хиценка одержав наказ: утримати оборону на правому фланзі. Чого б не коштувало».
Завдання Хиценку, як пише у своїх спогадах Румянцев, випало не з легких. Та чи бувають легкі завдання на війні? А тут особлива складність: спробуй стримати натиск ворога, якщо твій танковий взвод, що складається з трьох машин, атакують відразу десять ворожих «тигрів». Скільки треба було відваги, щоб не здригнутися, щоб сміливо, без паніки вступити в бій з чисельно переважаючими силами противника!
Як поведе себе Хиценко у ці відповідальні для своєї бригади хвилини? Чи розумів він, що залежить від нього особисто? В бригаду прибув недавно, ще зовсім молодим хлопцем. І звичайно, досвідчені фронтовики хвилювалися: яке все-таки рішення прийме командир танка Іван Хиценко?
Воно прийшло до нього блискавично – атакувати головний танк ворога першим. Ось «тигр» розвертає башту, ось вже з оглядової щілини Хиценко бачить жерло гармати, що намацує ціль. Все це відбувається за долі секунди. Тепер тільки б не втратити момент. Зараз противник вистрілить… Та Іван Хиценко встиг вивернутись і бронебійний снаряд лише торкнувся його машини. Тепер «Тигр» сам підставив бік під дуло гармати радянської машини, яка тут же вистрілила. І без промаху.
Скориставшись секундною розгубленістю гітлерівців, танк Хиценка встиг послати ще кілька снарядів. Загорівся вже третій ворожий панцирник, Хиценко, незважаючи на шалений вогонь противника, виходить у фланг колони гітлерівців і таранить замикаючу машину.
«Тигр» завмер, ледь розвернувся на місці і запалав. Через кілька секунд полум’ям були охоплені ще два ворожі танки. Ті, хто бачив цей дивовижний бій, не могли не захоплюватися винятковою швидкістю, незвичайною кмітливістю й хоробрістю, волею до перемоги, які проявив молодий командир танкового взводу Іван Хиценко, як вміло і тонко використав кожен горбочок, кожну улоговину для того, щоб вивернутися від вогню, щоб була можливість вистрілити самому.
Та все ж фашисти встигли пристрілятися до командирського танка. Навколо нього все вужче замикалося вогняне кільце артилерійських розривів. Кілька снарядів один за одним влучали в броню грізного ІС-2. Невже кінець? Так, здається, саме так. Гітлерівці ведуть вогонь вже по інших машинах, а танк Хиценка, з якого в’ється струмінь диму, залишили в спокої.
І раптом танк, що вже загорівся і який вороги «списали» з свого рахунку, оживає, його завмерла башта розвертається і гармата відкриває вогонь. Охоплений полум’ям ІС-2 б’є без промаху. Спочатку в один «тигр», потім – в другий. Фашистські танки, заволочені чорним димом, застигають на місці.
То були останні постріли відважного екіпажу. У палаючій машині наші танкісти на чолі з Іваном Хиценком до останнього подиху билися з гітлерівцями. Та всі вони: командир танку гвардії лейтенант Іван Хиценко, командир гармати старшина Петро Боков, заряджаючий старший сержант Валерій Борисов згоріли живцем. Вони загинули героями, з честю виконавши бойове завдання, не пропустивши ворога.
Атака німців захлинулася. Уцілілі «тигри» повернули назад. Розвиваючи наступ, наші війська оволоділи польським містечком Цеханувом. Тут танкісти поховали Івана Хиценка та його відважних побратимів, віддали останні почесті безстрашному екіпажу.
Та в розмовах між собою його бойові товариші часто згадували Хиценка, в бесідах з новачками завжди повторювали його крилаті гвардійські заповіти: «Крокувати в ногу: труднощі долати дружно й до кінця! Атакувати ворога згуртовано, плече в плече! Радість ділити на всіх і щедро! Зірку запалювати власними руками!» І кожен намагався рівняти свій крок на яскраву зірку 23-річного гвардії лейтенанта.
За цей подвиг Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 липня 1945 року гвардії лейтенанту командиру взводу 93-го важкого танкового полку 30-тої окремої гвардійської Виборзької важкої танкової бригади Івану Івановичу Хиценку посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
«Подвиги Хиценка і його друзів, – пише у своїх спогадах Рум’янцев, – схвилювали всю бригаду. Політпрацівники розповідали про це всім бійцям частини, настільки дозволяла обстановка, ми випустили «блискавки» з короткими повідомленнями про те, що сталося».
Пройшли роки, десятиліття. В пам’яті односельців залишився їх герой-земляк. Згадує Зінаїда Павлівна Гонтар з села Славгород:
«Я добре пам’ятаю Івана Хиценка ще з раннього дитинства. Був здібним, навіть талановитим хлопцем. Захоплювався радіосправою, змайстрував велосипед на дерев’яних колесах і, коли їхав по селу, за ним завжди бігла місцева дітвора. Вся квартира, де він жив з батьками, була поснована різними дротами. Тут знаходилися запасні частини від найрізноманітніших машин… Працював загоновим піонервожатим у школі. Його любили всі сільські хлопчики й дівчатка».
На дверях однієї з кімнат місцевої школи встановлена меморіальна дошка з написом: «В цьому класі навчався Герой Радянського Союзу Іван Іванович Хиценко».
Є в селі й вулиця імені безстрашного воїна.
Уривки з робочого варіанту книги Л. ДІДОРЕНКА, О. МОЦНОГО та О. КОЗИРЯ “ЗОЛОТЕ СУЗІР’Я НАШОГО КРАЮ”.
Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/i_quot_tigriv_quot_ne_bojavsja/16-1-0-86
04.05.2010
І “Тигрів” не боявся…
