Єгор Петрович Багацький народився 6 травня 1917 року в селі Покровка Краснопільського району. Працював спочатку на Михайлівському заводі вогнетривів, пізніше – в радгоспі завідував пунктом Сумського маслозаводу. Після закінчення технічного технікуму в Сумах став бухгалтером-контролером на Грязнянському цукрозаводі.

У липні 1941 року його призвали в армію і направили до Сталінградського танкового училища. З січня 1943 року лейтенант Багацький воював на Центральному, Першому і Другому Українських фронтах, Першому Білоруському, на Курській дузі, в районі Корсунь-Шевченківського, брав участь у визволенні Румунії.

У січні 1945 року війська 1-го Білоруського фронту розпочали наступ між Віслою і Одером. Вони прорвали оборону ворога, розгромили його резерви і швидкими темпами просувалися на захід. 17 січня радянські війська визволили Варшаву, а потім оточили познанське і шнайдемюльське угрупування німців. У боях відзначилася танкова рота під командуванням капітана Багацького. 27 січня вона переправилась через ріку Кюддов в районі населеного пункту Кюддовсталь і першою вступила на німецьку територію. Гітлерівці контратакували танкістів, намагаючись скинути у річку. Рота мужньо зустріла ворога, війська вистояли. В ході бою було знищено три танки, дві протитанкові гармати і понад 80 солдатів та офіцерів противника. Успішні дії танкістів Багацького дозволили переправитись через річку іншим підрозділам.

Та слава про командира танкової роти Багацького відома була ще по його бойових ділах на Україні.

…Населений пункт Хижинці. Тут особливо відзначився цей танкіст-офіцер. Тоді йому дали ім’я «Гроза тигрів». Заслужене ім’я, заслужена слава.

До населеного пункту сходились три дороги. Багацькому наказали перерізати їх і взяти населений пункт. Ще на далеких підступах до північної столиці, звідки в три напрямки розходилось шосе, Багацький розгорнув роту. Кожному взводу визначив, яку дорогу осідлати.

– Танки ведіть якнайшвидше і, де можна, старайтесь бути непоміченими для ворога. Треба, щоб фашисти якомога довше не помічали нас і не змогли вести прицільного вогню.

Вказівку командира кожен екіпаж намагався суворо виконувати. Це дало можливість роті підійти майже впритул до розвилки доріг, бути непоміченою. Тільки вже тоді, як частина танків вийшла на середнє шосе, ударило по машині гвардії лейтенанта Мурзіна. Ворожа гармата була відразу виявлена і знищена разом з обслугою.

По дорозі стали поспішно тікати 2 бронетранспортери і автомашина. Багацький сам розправився з ними. Всі бачили, як одна за одною всі три ворожі машини злетіли у повітря.

Дороги були осідлані. Треба було розв’язати друге завдання – взяти населений пункт. Німці не вели вогню. Містечко здавалося опустілим. Але Багацький з досвіду вже знав: це хитрощі ворога, що зачаївся в містечку. Бійці взяли під контроль вулиці і обстрілювали їх. Тепер уже німці не могли сидіти спокійно. Із підвалів будинків, із-за цегляних стін вони почали обстрілювати машини фаустпатронами. За наказом Багацького вся рота вдарила по вогневих об’єктах і німці в крайніх будинках замовкли.

Багацький наказав автоматникам, що були на танках, остаточно прочесати ці будинки, і, зачепившись за них, вести спостереження в глибину населеного пункту, вказувати цілі танкістам. Це дало можливість точно визначити, із яких будинків, підвалів, щілок б’ють вороги. Туди танкісти негайно посилали снаряди.

Вся околиця була очищена. Тим часом з протилежної сторони до населеного пункту підійшли танки другого підрозділу. Німці стали поспішно залишати будинки. Вони пробували полем тікати на захід. Багацький обрушив на них вогневу силу танків.

Так Багацький діяв завжди. Та ось його рота б’ється в самому лігві фашистського звіра – в Німеччині.

На початку лютого 48-ма гвардійська танкова бригада вийшла до міста Шнайдемюль. Рота капітана Багацького одержала відповідальне завдання: під прикриттям темряви обійти Шнайдемюль з півдня, вийти до ріки Ніттце і захопити міст в районі населеного пункту Девч-Уш.

Ось про це чудово розповідає Михайло Вербинський в своїх документальних розповідях. Подамо уривок:

«Танкісти бригади, якою командував підполковник Макаров, в один з боїв у грудні 1944 року дійшли до Шнайдемюля. Далі шлях перегороджувала міцно укріплена лінія оборони ворога. Оцінивши становище, комбриг вирішив обійти місто, відрізати комунікації, які зв’язували його з тилом. Одержавши схвалення командарма, Макаров готувався здійснити свій план.

Схилившись над картою, комбриг разом з начальником штабу обмірковували маршрут руху танкових екіпажів. До них зайшов начальник політвідділу підполковник Тихомиров.

– Розмовляв з бійцями, – повідомив він. – Всі вони, що натягнута стріла! Тільки відповісти!
– Так, – промовив Макаров, – солдати рвуться в бій. Але треба правильно націлити удар. Згоден, комісар?
– Звичайно, – промовив Тихомиров, нахилившись над картою з червоними, синіми значками.
– Якщо ми підемо ось тут, – сказав командир, провівши олівцем по карті.
– Там же річка.
– Річка… А ось тут міст…

Обличчя комбрига посвітліло, як в учня, який після довгих міркувань знайшов рішення задачі.
– Ти розумієш? Міст! Без нього нам не обійтись!

Значить візьмемо! – упевнено заявив Тихомиров, і перед його очима з’явилися контури залізобетонного моста.

Комбриг викликав командира танкового батальйону майора Гвоздікова і, пильно подивившись йому в обличчя, звернув його увагу на розгорнуту карту.
– Ось тут міст. Він в руках фашистів. Ранком ми повинні по ньому пройти. Зрозуміло?
– Кого ж послати? – в слух став розмірковувати майор.
– Вам видніше.
– Роту Багацького!
– Згоден. Накажіть йому прийти сюди!

За кілька хвилин увійшов високий, широкоплечий капітан. На смуглявому обличчі виразні, з суворим поглядом очі. Це – Багацький. Вислухавши комбрига, він сказав:
– Зрозумів, товаришу підполковник. Дозвольте йти?

У комбрига закололо в серці. Адже і його син, так схожий з цим хлопцем з-під Сум, в цей час, можливо, одержує бойовий наказ свого командира. І хто знає, обійде стороною на цей раз ворожа куля, чи ні? А, може, його уже нема серед живих?

Офіцер Макаров одігнав думки, піднявся з табуретки і взяв за руку Єгора Багацького.
– Справа, на яку посилаємо, тяжка. Але ми сподіваємося на тебе!

Капітан швидкими кроками вийшов із землянки. Морозне повітря вдарило в обличчя. Під ногами скрипів сніг.

І ось танки Єгора Багацького їдуть лісовою дорогою. Попереду взвод Олексія Кардашина. Капітан Багацький, підсвічуючи ліхтариком, дивиться на планшет з картою. Навколо ліс. За лісом відкрите поле. Там, далі – річка. Небо безхмарне. Світло місяця, немов пензлем, розмалювало поверхню довгими тінями.
– «Рубін»!, «Рубін»! Я «Рубін-3»!
– Скінчилася дорога! – почув у наушниках шлемофону голос Кардашина.

Танк командира роти підійшов до машин, які зупинились. Механік-водій виключив двигун. Капітан швидко виліз із люка, подивився навколо. В біле вбрання одяглися сосни і ялини. Тихо. Ледве чути, як погойдуються верхів’я дерев. Набравши повні груди повітря, Багацький зробив кілька кроків вперед. До нього наблизився Кардашин.
– Дороги далі нема! – доповів він, показавши рукою на стіну лісу.
– Розвідати прохід!

Взявши кілька бійців із танкодесантного взводу, Кардашин зник у гущавині дерев. Незабаром розвідники повернулися. Кардашин доповів Багацькому:
– Навколо густий ліс. Зліва глибокий яр з крутими схилами. Треба обходити.
– Повертатись назад? – підвищив голос Багацький. – Цього ми не можемо. Не маємо права!

Кардашин подивився на довгі тіні дерев, немов би хотів знайти відповідь на питання: «Як йти далі?»
– Залишайся тут, – наказав Багацький Кардашину, – А ви, – кинув він на розвідників, – підете зі мною!

Швидко ступав капітан по глибокому снігу. Бійці ледве встигали за ним. Оглянувши місцевість, Багацький зробив висновок: через густий ліс, за яким лежало поле, танки не пройдуть. Зате зліва, по схилах яру ліс, хоч і густий, але дерева менші. Капітан знову освітив ліхтарем карту. По дну яру є дорога. «Як би потрапити на неї?» – задумався капітан. Обличчя його раптом засяяло. Не гаючи ні хвилини, він побіг до роти. Скликав командирів взводів.
– Будемо спускатися в яр! – твердо промовив він.
– І я так подумав, що потрібно яром йти! – відізвався гарячий характером командир взводу Коленко.
– Треба добре розвідати схил, – промовив комзводу лейтенант Агафонов, який любив продумувати все детально.
– Що там розвідувати? Пішли – і баста! – почувся тонкий голос Коленка.
– А чи пройдемо? – завагався Агафонов.
– Пройдемо, – упевнено заявив Багацький. – Першому йти Кардашину!

Рознісся гуркіт. Повернулася вліво машина Кардашина і поповзла вниз.
– Дерева пошкодять гармату, – затурбувався навідник.
– Поверніть її на 180 градусів, – віддав наказ Багацький.

Танк повільно спускався по крутому схилу. Ось машина забуксувала на місці. Механік-водій подав назад,взяв правіше. Невеликий розгін – і великі дерева, мов підкошені, упали на землю. По крутому схилу – коридор.
– Так йти всім! – командує Багацький.

Танки один за другим спустилися вниз і по дну яру пішли до річки. Крізь сиву завісу ночі з’явилися контури мосту. Капітан зупинив екіпажі. Спішилися десантники. До них підійшов Багацький.
– Хто згоден піти в розвідку?

Бажаючих багато. Капітан відібрав трьох.
– Розвідати підходи до мосту, охорону. Від вас залежить вся справа!
– Не підведемо! – Заявили розвідники і пішли.

Тим часом Багацький викликав до себе командира взводів.
– Створити штурмову групу! – сказав капітан. – Хто очолить?
– Пошліть мене!Дозвольте мені! – почулися голоси.
– Очолить Кардашин! – голосив своє рішення Багацький. А коли повернувся один з розвідників, капітан, вислухавши його, звернувся до Кардашина та всіх бійців штурмової групи:
– Можна діяти! Бажаю успіху!

Йшли обочинами дороги. Білі масхалати зливалися з сніжною ковдрою. Поруч з Кардашиним маленькими, але швидкими кроками ступав Бурнос, невисокий, вузькоплечий боєць-зв’язківець.
– Візьмемо міст, як пити дати, – повторював він ці слова.

В групі, крім нього, було ще кілька чоловік з екіпажів. Решта – бійці із придатного взводу десантників.

Поки чекали розвідників, Кардашин встиг добре запам’ятати учасників штурмової групи. Кинувся йому в очі товстун з широким, майже з чотирикутним обличчям. Товариші звали його Грицьком Сила Невський, тонкий солдат по прізвищу Звінкий, як поінформували його друзі, міг нявкати, гавкати, кукурікати.

Йдучи попереду, Кардашин побачив тіні людей на мосту, підізвав Петра Звінкого.
– Давай сигнал!

Почувся собачий гавкіт. За цим сигналом Грицько Сила скомандував своїй групі:
– За мною!

Бійці миттю вискочили на міст.
– Ось тобі! – Пролунав гучний бас, а за ним глухі звуки. Сила ударом оглушив німця, і той упав на бетон. Поруч продовжувалась метушня. Сила кинувся туди. Здоровенний німець підім’яв під себе земляка Сили.
– Ну, ти, громило, злізай! – процідив Грицько крізь зуби і всім тілом навалився на німця. Той притих.
– Здається, шию подряпав. Голова на місці. Все гаразд.

Грицько побіг по мосту. Назустріч – боєць-сапер.
– Хотіли висадити, – сказав, показуючи толові шашки.

Сила повернув у протилежному сторону. Його в ту ж мить осліпило, мов блискавкою, сяйво гарматного пострілу.
– Лягай! – гукнув Сила.

Кардашин залишився на обочині дороги біля мосту. Гарматний вибух був для нього несподіванкою. Ясно, що гармата обороняла міст. Артилеристи, мабуть, поснули, а потім спохватились. Кардашин послав трьох чоловік на чолі з єфрейтором П’ятерньовим, щоб вони знищили обслугу гармати.

Звінкий завив по-вовчому. Це означало, що Сила зі своєю групою повинен був відійти. Кардашин говорив Бурносу:
– Передай Багацькому: почує наші автоматні черги – нехай відкриває вогонь із танків.

Зв’язковий зник в нічній темряві.

На протилежному кінці мосту з’явилися людські тіні. Бійцям своєї групи Кардашин наказав підійти ближче до мосту. Застрочили автомати. В цю ж мить пролунав гуркіт гармат «тридцятьчетвірок». Стріляли танки.

«Де ж П’ятерньов?» – затурбувався капітан. Він наказав один танк направити до фашистської гармати. Коли танк підійшов у належному напрямку, до нього підбіг П’ятерньов.
– Уже їх прикінчили! А гармата ціла! – повідомив він.

Танк підійшов до мосту. Багацький покликав до себе Кардашина.
– Ти першим спускався в яр. Тобі першому й відкрити дорогу через міст. Жди сигналу.
– Кукуріку! Кукуріку! – це голос Звінкого. Сигнал для Кардашина. З гучним брязкотом гусениць танк проходить по сірому бетону. Потім пішли інші екіпажі.

За мостом, біля річки, капітан показав вогневі позиції взводам. Разом з танками зайняли оборону піхотинці-десантники. Багацький зв’язався по радіо з штабом бригади. «Тримайся! Ми скоро будемо!» – почув він у відповідь.

Екіпажі укріплювали оборону на захопленому плацдармі. Розвідники, направлені в поблизу розташований фільварк, ворога там не виявили. Скрізь було тихо, спокійно. Ущух різкий, колючий вітер. Займалася ранкова зоря.

На світанку тишу порушив віддалений гуркіт. Він поступово наростав, ставав сильнішим. З-за фільварку посунули німецькі танки. За ними пішла піхота.
– Підготуватись до бою! – попередив Багацький. Важко було сказати, скільки техніки кинув сюди ворог, щоб взяти міст. Відомо було одне: сили німців набагато більші, ніж рота Багацького.

Екіпажі «тридцятьчетвірок» стояли в бойовій готовності.
– Дозвольте відкрити вогонь! – нетерпілося лейтенанту Коленку, взвод якого знаходився на лівому фланзі.
– Тільки по моїй команді, – стримував гарячність Коленка капітан.

Самохідні гармати і танки ворога наближалися. Навідник екіпажу сміливий, енергійній боєць Пакулін підпустив на близьку відстань самоходку і вистрілив. На броні заграли язики полум’я. Праворуч запалала ще одна броньована фашистська машина.

Німці насідали все з більшою і більшою осатанілістю. Підкравшись із флангу ворожий танк вистрілив у бік тридцятьчетвірки. Снаряд розірвав гусениці, від наступного пострілу танк загорівся. Бійці десантного взводу відійшли. Все ближче за їх спинами ставало русло річки.
– Більше вогню! Більше вогню! – кричав Багацький. – Розіб’ємо ворога! Двом смертям не бувати, а одної не минути.

Вибухи снарядів розляглися один за одним з двох протилежних сторін. Вогонь все сильнішав. Головний удар зосередився на правому фланзі. Взвод Кардашина, який оборонявся, вів інтенсивний вогонь. Кілька ворожих машин стояли чорними грудами металу. Останні почали відходити назад.

«Ще трохи протримаємось і підійдуть наші!», – з полегшенням на серці думав Багацький.

Але танки бригади не підходили. Багацький зібрав бійців з десантного взводу, серед яких були і екіпажі згорілих танків.
– Міст! – показав він на залізобетонну споруду. – Це дорога вперед. Це – успіх нашій бригаді, всьому фронту. Кожний із нас повинен, як своє життя, захищати зайнятий рубіж.
– Умремо, але не відступимо, – відізвалися бійці.
– Глибше копати окопи! Не підставляти голови під кулі! Стріляти тільки по цілях! – наказував капітан. – Німецька гармата там, біля мосту, залишилась? Вона нам дуже потрібна!
– Можемо її доставити! – заявив Сила.
– Давай, тільки швидше!

Одержавши нове підкріплення, німці відновили атаку. Знову їх головний удар – по правому флангу. Капітан наказав взводові Коленка перейти вправо.

Прикриваючись бронею, пішла в атаку ворожа піхота. Разом з гарматними пострілами лунали розриви гранат, стрекотіння автоматів. До мосту нестримно сунулась лавина вогню і заліза.

На якусь мить Багацькому згадались картини попередніх боїв. Ось він іде в наступ на Курській дузі. Раптом його танк підривається на мінах. Кругом – ворог. Вищать міни, свистять кулі, глухо розриваються бомби. Станція Ораторо. Тут його оточили п’ять «тигрів». Сталева стіна танків стискувала кільце, в середині якого була тридцятьчетвірка. Але він не злякався. Вистояв і переміг. Корсунь-Шевченківський. Тут на очах згоріла машина його командира роти разом з екіпажем. Він пішов в атаку, відплативши ворогові. Але, здається, не було більш важкого бою, ніж зараз.

З штабу бригади повідомили: «Підмогу надіслано». Відтоді минуло дві години, а підтримки немає. Нерівний бій триває. Рідіють лави піхотинців. Все більше і більше темно-червоних плям на сніговому полі.

Грицько Сила поставив гармату, де показав капітан – на правому фланзі, і сам із неї стріляв. На його рахунку вже дві фашистські броньовані машини. «Свої добре прошивають», – хвалив він німецькі снаряди. Але вони швидко кінчались.

Втрата танків не зупиняла ворога. На заміну підбитим машинам підходили другі. Натиск ворога посилювався. Ось їм знову вдалося підпалити тридцятьчетвірку. Із неї вистрибнув лише навідник. Єгор Багацький з почуттям тяжкого болю дивився, як з жадібністю полум’я розправлялось з машиною, з танкістами, які там залишились. А навколо цього іскристого полум’я на снігу все ті ж червоні плями. Кров солдатська…

Скільки разів він, Єгор Багацький, зустрічався на фронті зі смертю і вона відступала. А ось зараз, мабуть, від неї не вирвешся. Так міцно хапає вона за горло! «Ні, ні, – шепоче Єгор, – ми ще поборемось!». Сяйвом далекої веселки з’явилось перед ним рідне село Покровка, місто Суми, де він вчився в технікумі, ліси, діброви, поля і луки, по яких тихо несе свої води Псел, і вона, його дружина – Аня. Єгору хотілося вигукнути її ім’я, але він мовчав, до болю стиснув зуби. Все, що промайнуло в уяві, зникло, немов міраж. Перед ним – міст. «Утримати міст і підуть по мосту наші танки, ось тоді я зможу віддати себе смерті», – міркував капітан. А поки що сила і воля сильніші броні, сильніші смерті!

Скориставшись хвилинною передишкою, Багацький залишив танк і підійшов до бійців.
– Продержимось, друзі, до приходу наших! – батьківським тоном говорить він.
– А не відступати ж нам! – промовив хтось із бійців. Хтось підтримав:
– Будемо стояти! Помремо, а не відступимо!

Багацький покликав до себе Звінкого:
– Давай, кричи, як півень!

Звінкий, що мав сили, закукурікав. Всі знали: сигнал атаки. Єгор Багацький в цей момент уже сидів у машині і передавав екіпажам:
– Вперед! Вперед! Двом смертям не бувати…

Танк командира роти першим зірвався з місця.
– За Батьківщину! Ура-а-а! – почулися гучні вигуки над лавами втомлених, але стійких бійців.

Ворожий снаряд влучив у лобову броню танка Багацького і свічкою пішов угору. Сильний удар, немов велетенською рукою, підкинув танк. Бійці екіпажу не змогли утриматися на своїх місцях. Дрібні частинки окалини, які відлетіли від внутрішніх стінок танка, бризнули в обличчя капітана. Відчув нелюдський біль, крикнув навіднику:
– Давай вогонь!

Зірвавшись зі свого місця, навідник лежав непритомний. Єгор сам став до гармати. Черговий постріл прямим попаданням підбив німецький танк.

З новою силою ударили тридцятьчетвірки. Запалали відразу кілька ворожих машин. Бійці десантного взводу пішли в рукопашний бій. Фашистські автоматники кинулись, хто куди.
– Ось чого боїтесь, гади! – гудів Грицько Сила і розмахував прикладом, немов сокирою. Мало хто залишався живим після його удару.

Гітлерівські танки почали відходити.

Вітер розігнав хмари. Весь час ховаючись, немов тому, щоб не бути свідком жорстокого бою, тепер він скінчився, виглянуло сонце. Іскрився сніг. Темно-червоні плями на ньому здавались багряними. Із-за мосту долинув далекий гуркіт. Це були танки. На броні червоні зірки. Йдуть основні сили бригади.

До Багацького наближається командир батальйону майор Гвоздіков.

– Вітаю вас з перемогою! – з радістю вигукнув він, а потім, подивившись навколо, питає: – А де ж командир роти, якого ми послали на підтримку? Значить, він не прибув?

Єгор Багацький стояв з гордо піднятою головою. Покрите краплинами поту обличчя світилося від сяйва радісних, променистих очей. Вони ховали фізичну втому, викликану тяжким боєм.
– Нікого не було, – відповів після короткої паузи капітан.
– Тоді тебе треба в лавровий вінок нарядити!
– Це ось кому треба дякувати! – показав Багацький рукою в сторону танкістів роти.

Вони разом підійшли до бійців.
– Утримали міст! Молодці! – вигукнув Гвоздіков.

Слідом за першим батальйоном на західний берег ріки вийшов газик командира бригади. Багацького комбриг зустрів доброзичним поглядом, обійняв капітана і з гордістю сказав:
– Ось він, справжній Герой!»

За здійснення цієї операції багато танкістів було нагороджено орденами і медалями. Командир роти капітан Єгор Петрович Багацький Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 31 травня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

А попереду ще була битва за Берлін.

…Вранці другого травня танки батальйону Багацького наблизилися до Бранденбурзьких воріт. Надійшов наказ: протягом тридцяти хвилин припинити стрілянину. Постріли спочатку посилилися, потім стали рідкими і стихли зовсім.

Міцно стиснувши древко червоного прапора, Багацький разом з ординарцем побігли до масивної сірої громади рейхстагу. На рівні куполоподібної покрівлі – величезний майданчик з багатьма колонами. Сюди й вискочив Багацький. М’який весняний вітер вдарив в обличчя й заграв багряним сяйвом. Разом з іншими знаменами над рейхстагом замайоріло й знамено, яке встановив Єгор Багацький.

Багацький і його супутник-ординарець спустилися вниз. На стінах коридорів, на скульптурах – написи, написи… «Я прийшов із Москви. Степанов», «Я із Донбасу. Коваленко», «Сталінград-Берлін. Іванов». «Слава Радянській Вітчизні! Крилов, Свиридов»

– Що ж, і ми залишимо тут свої написи, – чи то запитуючи, чи то стверджуючи, звернувся Багацький до ординарця.

Лезом ножа на облюбованій колоні написав своє прізвище ординарець.

«Що ж мені написати?» – подумав Багацький. І через кілька хвилин він великими літерами вивів: «Тут був танкіст Єгор Багацький».

Біля рейхстагу прапороносців зустрічали радісними вигуками…

Єгору Петровичу Багацькому після Перемоги випало ще майже чверть віку служити в Збройних Силах. Командир танкового полку, військовий комісар містечка Тячева Закарпатської області. Тут він удостоєний звання почесного громадянина міста Тячева.

З 1968 року полковник у відставці Багацький Є.П. проживав у м. Шостка Сумської області.

Уривки з робочого варіанту книги Л. ДІДОРЕНКА, О. МОЦНОГО та О. КОЗИРЯ “ЗОЛОТЕ СУЗІР’Я НАШОГО КРАЮ”.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/quot_tut_buv_tankist_egor_bagackij_quot/16-1-0-72
21.04.2010
“ТУТ БУВ ТАНКІСТ ЄГОР БАГАЦЬКИЙ…”

Розповідь про Єгора Багацького на сайті «Герои страны»:
http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=2510
Багацький Єгор Петрович
06.05.1917 – 01.02.1996
Герой Радянського Союзу