Іван Дем’янович Токарєв – останній із вихованців відомої на всю країну комуни ім. Ф. Е. Дзержинського, яку очолював видатний педагог А. С. Макаренко, прожив довге, дуже нелегке, але багате подіями життя. Йому було вже за 90, але він як і раніше без відпочинку і спокою займався громадською роботою, відстоював права своєї родини на майно, втрачене у часи сталінських репресій. Батько Івана Дем’яновича не хотів вступати в колгосп, за що і поплатився.

Проживаючи у Нижньому Новгороді, він натхненно розповідав про отаманів запорізьких козаків, про українських поетів і письменників тамтешнім учням. Наочні матеріали до бесід готував завжди сам, а ще був палким прихильником видатного українського поета та мислителя Івана Франка, тож частенько влаштовував у навчальних закладах франківські літературні читання, які зазвичай завершував виконанням української народної пісні «Ой, у вишневому садочку».

ПОДАЛІ ВІД СМЕРТІ

Іван Токарєв народився 5 травня 1920 в селищі Угроїди Краснопільського району в родині споконвічних селян. Там же закінчив початкову школу у 1932 р.

У 1930 р., коли до України докотилася колективізація, у сім’ї відібрали коня і корову, землю. Батька звали в колгосп, але він, як і багато хто тоді, відмовився. За це його як одноосібника обклали податком: він повинен був здати стільки-то молока, зерна, вовни, м’яса і так далі. Оскільки віддати податок було нічим, а тих, хто вчасно не віддавав необхідного, заарештовували, батька забрали. Сім’ю виселили з будинку. Їх прихистила двоюрідна сестра батька.

Незабаром батька випустили з харківської в’язниці. Оскільки ні будинку, ні землі, ні роботи не було, батько вирішив відправитися на заробітки. Мама наймалася на роботу до сусідів, міняла на їжу речі, що залишилися. Сусіди підгодовували, чим могли: хто картоплі дасть, хто шматок гарбуза… Але скоро їсти стало нічого – почався страшний голод. Одного разу брат прийшов з роботи, ліг і помер.

Іван Дем’янович так змальовує подальші події, в результаті яких він опинився в дитячому будинку:

“Тоді мама прийняла рішення, що нам у селі залишатися не можна. «Нехай ми, дорослі, помремо, – сказала вона, – а вам жити потрібно. Їдь, Іване, в місто з дівчатками». Була у мами надія і на старшу дочку. З листа ми знали, що вона у Харкові влаштувалася на завод і живе в гуртожитку.

…Великого міста я доти ніколи не бачив. Вокзальна суєта оглушила нас. Посадив я сестричок на лавку, велів себе чекати, а сам пішов питати, як мені потрібну вулицю знайти. Повернувся, а дівчаток немає. Я метнувся туди-сюди і заплакав, точніше заголосив. Двірник, який замітав перон, мене заспокоїв: «Тут всіх безпритульних дітей в притулок забирали. Та ти не хвилюйся, вони там не пропадуть, навпаки, їм же краще буде».

Я поїхав до сестри. Вона мене залишила у себе в гуртожитській кімнаті. Дівчата, її подруги, поставилися до моєї появи з розумінням. І справа для мене знайшлася: поки вони працювали, я з їхніми картками стояв у чергах. Одного разу з такої черги мене разом з іншими підлітками «взяли» як безпритульного. Спочатку нас повезли в дитячий розподільник, помили в бані, продезінфікували одяг, а потім відправили до дитбудинку на околиці міста”.

Тільки через кілька днів Іван знайшов можливість піти в «самоволку» і попередити сестру. Через деякий час їх відправили в Полтавську область в дитячу трудову комуну імені Постишева, що розташовувалася в колишньому монастирі. Через рік велику групу вихованців перевели в Харківську комуну імені Дзержинського.

УРОКИ МАКАРЕНКА

Своє знайомство з комуною Іван Дем’янович описує так:

“Коли ми увійшли на її територію, ахнули: кругом чистота, порядок, асфальтовані доріжки, клумби з трояндами. Комунари ходять у красивих формах і тюбетеєчках. Нас запросили в «гучний клуб» (де зазвичай проходили збори, був ще «тихий» – для читання і навчальних занять) і познайомили з Макаренком, який нам розповів про тутешні порядки і звернув увагу, що ні колючого дроту, ні навіть хвіртки в комуні немає: «Якщо комусь не сподобається – можна сміливо йти».

Щоденно, крім вихідних, комунари працювали по 4 години після школи (в школі проводили 5 годин). Справа в тому, що комуна була на госпрозрахунку. На кожного комунара була заведена ощадкнижка, куди перераховувалися зароблені ним гроші, віднімалися лише витрати на харчування (120 рублів на місяць). Тому при випуску (у 18-річному віці) кожен отримував ощадкнижку з чималою для того часу сумою і міг витратити її на свій розсуд. Самообслуговування і творча праця становили основу всього виховного процесу.

Хлопці знали, що відпочинок потрібно заробити. Тоді вони зможуть поїхати в Москву, Ленінград, відправитися в захоплюючий похід на Крим чи на Кавказ або просто цілий місяць жити в наметовому таборі на березі Дінця, вудити рибу, купатися і загоряти.

На зароблені гроші комунари щотижня ходили в театр у них там були свої постійні місця. У самій комуні працювали десятки гуртків, в яких можна було займатися за інтересами спортом, наукою і технікою, випускати газети, ставити вистави, грати в оркестрі. Життя в комуні була цікавим, насиченим, і, головне, воно відкривало перед дітьми широкі горизонти. Після робітфаку багато продовжували вчитися, стали фахівцями”.

Коли Іван уже майже 2 роки прожив в комуні, батько повернувся із заробітків. Він привіз грошей для обзаведення господарством, знайшов у селі будинок, де можна жити, і поїхав у Харків збирати вцілілу від голоду родину. Старша сестра допомогла йому знайти сестричок, всі разом вони приїхали і за Іваном. Він спочатку зрадів, що батько живий-здоровий, але потім засмутився – не хотів повертатися в село. Макаренко його зрозумів і сказав: «Якщо хочеш, можеш у нас залишатися». Іван пояснив батькові, що в місті для нього перспектив більше: і робота є, і спеціальність, і освіту отримує. Батько не наполягав – Іван був уже дорослим 16-річним хлопцем. Його сестри так і залишилися з батьком, Іван їх відвідував і все життя продовжував їм допомагати.

У 1937 р. після випуску з Комуни Іван Токарєв вступив до Харківського архітектурно-будівельного технікуму, де провчився 3 роки. З 1940 по 1941 рр. – курсант Харківського, а потім Ульяновського військового училища зв’язку.

Потім була Велика Вітчизняна війна, бої, перемога, після якої кавалер Ордена «Вітчизняна війна» II ст., двох орденів Червоної Зірки та 16 медалей, займався військовою та викладацькою діяльністю. Після виходу у відставку полковник запасу багато років активно займався пропагандою системи А. С. Макаренка.

«Шкода, що педагогічною системою Макаренко мало цікавляться»

Оскільки в Нижньому Новгороді Іван Дем’янович був єдиним вихованцем Дитячої трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського, якою керував з 1927 по 1935 р. педагог і письменник А. С. Макаренко, то у зв’язку з цим йому доводилося брати участь у багатьох конференціях і симпозіумах, не рахуючи виступів у школах, коледжах, педуніверситетах, інститутах СРСР, Росії і за її межами (на Україні, в Молдавії, Чехословаччини і Німеччини).

Головні положення діяльності В. Д. Токарєва в цьому напрямку видно з цитати:

…я прагну до того, щоб про систему Макаренка згадали вчителі і керівники освіти. Багато з них знають: засновник комуни надавав велике значення праці. Високопродуктивній праці – про це забувають. Коли Антон Семенович взяв комуну, він відразу ж став піклуватися про будівництво виробничих майстерень. Комунари будували їх своїми руками. Макаренко домігся, щоб майстерні були оснащені найсучаснішим на той час обладнанням. Саме в них були виготовлені перші вітчизняні електродрелі і кращі в той час вітчизняні фотоапарати. Я переконаний, що цей досвід слід використовувати і в сучасних умовах. Потрібно, щоб старшокласники працювали і бачили плоди своєї праці.
…
Подібний досвід потрібно впроваджувати скрізь. Школа, що забезпечує себе сама, виховає кращі якості у своїх учнях. Відзначаючи непідробний інтерес багатьох іноземних спеціалістів до системи Макаренко, Іван Дем’янович з сумом пише про зовсім інше ставлення до цього напрямку у своїй вітчизні:

Шкода, що педагогічною системою Макаренко мало цікавляться. Тому і рівень підліткової злочинності у нас один з найвищих в Росії. Я провів аналіз показників, що публікуються протягом декількох років в «Обласному статистичному віснику», накреслив графіки і діаграми, послав свою роботу губернатору, порадив згадати позитивний досвід комун. Запропонував свою допомогу. Мій лист (мені прийшло повідомлення) направили в Міністерство освіти. Відповіді я не дочекався…

12 травня 2014 року у віці 94 роки Іван Дем’янович помер.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/ostannij_iz_komunariv/2-1-0-587
24.11.2014
ОСТАННІЙ ІЗ КОМУНАРІВ

Більше про життєвий шлях Івана Дем’яновича Токарєва можна дізнатися тут:
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%B2,_%D0%98%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%94%D0%B5%D0%BC%D1%8C%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87