Все більше й більше років віддаляє нас від закінчення останньої війни, яка прокотилася нашою місцевістю. Все менше залишається її ветеранів та очевидців, все важче краєзнавцю-аматору зібрати матеріали щодо окремих подій, пов’язаних з тими історичними часами. І тим важливіше зараз задокументувати свідчення старожилів, оцифрувати старі світлини, з розрізнених фактів вибудувати чітку картину боїв за свою малу батьківщину. Цей нарис буде присвячено висвітленню подвига Олексія Калініна, здійсненого при визволенні Самотоївки, в якому я намагатимусь подати матеріал, маловідомий пересічному читачеві.
Олексій Миколайович Калінін народився 1-го жовтня 1922-го року в селі Коса-Ешем Пермської області Російської Федерації в селянській сім’ї. В недалекому часі після народження сина родина перебирається до села Новозиряново на Алтаї. Рідна мати Олексія помирає, коли тому виповнилося три роки. Батько оженився на жінці, якій до чужого сина було байдуже. Розлучившись і з нею, знаходить собі ще одну дружину. Та ця жінка стала відноситись до малого ще гірше, навіть поставила вимогу перед батьком – або вона, або син. Батько вибрав нову пасію, а син залишився жити з першою мачухою. Коли ж виповнилось 12 років, то й зовсім осиротів, бо помер і батько. Так, ще зовсім малим, Олексій зазнав немало лиха – і холод, і голод, і повна байдужість – мачуха часто навіть зовсім виганяла його з дому. Все ж, світ не без добрих людей – один з товаришів хлопця привів його до своєї хати, розповів матері про злиденне життя свого товариша. Ганна Степанівна Дев’яткіна, не зважаючи на те, що сама виховувала чотирьох дітей, залишила хлопця жити. Споряджала його до школи, щоб хоча б початкова освіта була, та він відмовився, з малих літ подався пасти телят. Особливо ж йому добре вдавалося доглядати за кіньми, дорослі скоро це примітили й довірили йому їх цілий табун, а всі хлопці цьому заздрили. Високий, русявий, кремезний парубок тримався в стороні від інших, для молодших був за старшого брата, першим зі школярів записався до гуртка “Ворошиловский стрелок” і навчився стріляти дуже влучно. Працював у радгоспі, та раптом – війна…
У грудні 1941-го року призвався до лав Червоної Армії, – в місті Бійськ якраз формувалась нова, в майбутньому – Сумсько-Київська – дивізія. Вся зима пройшла в наполегливих тренуваннях, – освоював всі види зброї, всі розвідувальні хитрощі. Липень 1942-го року – Воронезький фронт, 764-й полк, 232-га дивізія, отримав перше бойове хрещення. Потім – ліси під Самотоївкою та Краснопіллям, де з 23-го березня його дивізія тримала оборону. Тут він і був нагороджений медаллю “За бойові заслуги”, яку, як вказано в нагородному листі (Центральний Архів Міністерства Оборони, фонд 33, опис 682526, справа 1581), отримав за добре облаштовану лінію оборони та за навчання трьох бійців снайперської справи. Командир полку, Огньов Іван Михайлович, згадував, що пам’ятає, як горіли очі у героя, коли він отримував нагороду з його рук. Так трапилось що тут, на фронті, Олексій зустрів свою бойову подругу – Леонову Олену, яка, іронією долі, виявилась сумчанкою. Разом визволяли в лютому 1943-го Миропілля, підійшли до Краснопілля та Самотоївки, де й затрималися до серпня.
Калінін Олексій та сумчанка Леонова Олена
Олексій, як розвідник, весь цей час приймав безпосередню участь у виявленні штабів, складів, вогневих точок противника. Згадує ветеран війни Усенко Іван Васильович, який служив разом з Калініним, ходив з ним у розвідки, а зараз проживає у Грабовському: «…Нам наказали взяти «язика». Командиром нашої розвідгруппи з 16-ти бійців був Олексій Калінін. Біля хутора Вовківка помітили німецький бліндаж. Удвох з Олексієм відправились до нього, бійці залишились нас прикривати. Підповзли до бліндажу, заглянули – там сім німців. Треба було б зразу гранату туди жбурнути, та не хотілося ґвалту піднімати. А от німці не розгубилися – відразу ж кинули гранату, яка зірвалася поблизу мене. З останніх сил одну гранату в бліндаж закинув я, одну – Калінін. Тут наші товариші підбігли, підхватили мене, дуже раненого, потягнули за лінію фронту…»
Пам’ятний знак на місці, де 9-го серпня 1943-го року червоноармійцями була прорвана лінія оборони противника. Сучасний вигляд. Урочисто відкритий 9-го травня 1983-го року. Червону стрічку перерізали перший секретар райкому Компартії М.П.Пулінський і Герой Радянського Союзу І.М.Огньов.
9-те серпня. Вчора червоноармійці визволили Краснопілля, зі сторони лісу пробилися навіть до самотоївських вулиць, та, з боку райцентру, в районі хутора Вовківка, позиції фашистів були занадто кріпкими – бліндажі, дзоти, глибокі траншеї; кулемети, міномети – пристріляний кожен метр землі. Три ворожих дзоти – найважча перешкода, без їх ліквідації хутір ніяк не взяти. Тричі бійці піднімалися в атаку і кожного разу вимушені знову злитися з землею під шквальним вогнем з трьох кулеметів, – з проривом лінії ворожої оборони на цій ділянці видалась ось така велика затримка. Південніше сусіди вже воюють під Грязним і Чернеччиною, через Глибне та Майське війська прорвалися в район Войкового, а тут кожні 10 метрів вперед коштують життя десяткам сміливців. Гармати в цей час міняють позиції, міномети не можуть пробити добру покрівлю дзотів…
Тут до командира роти підповзає старший сержант, помічник командира першого взводу Олексій Калінін: “Товаришу старший лейтенант! Дозвольте, я підповзу і закидаю дзоти гранатами! Я тут в розвідку не раз ходив, місцевість добре знаю!” Командир дає «добро», Олексій набирає побільше гранат і, вигинаючись, як вуж, зливаючись з найменшими природними нерівностями ландшафту, висувається виконувати своє завдання. А червоноармійці, щоб відволікти увагу ворога, в цей час відкривають безперервний вогонь по позиціям, прикриваючи розвідника. Ось Олексій вже й біля правого дзоту. Три гранати у вікно – і дзот замовк. “Є один!” – вигукують бійці. На другий дзот вистачило і однієї гранати. До третього дзоту підібратися було найважче – всі підступи розчищені, змінюючи кулемети, фашисти палять з дзоту безперервно. Все ж, підповз. Став на коліно, кинув гранату – мимо. Друга граната влучила в ціль, кулемети змовкли, Калінін схопився за закладені вибухом вуха – кидав з дуже близької відстані. «Вперед!» – закричав командир, – «В атаку!» Бійці підхопилися й побігли вперед, не зупиняючись стріляти. Та раптом трапилось непередбачене – дзот знову ожив, знову з нього застрочив кулемет. Бійці попадали на землю. Калінін бачив це, знаходячись збоку від дзоту. Швидко руками вдарив по кишенях – пусто, закінчились гранати, – скоріш за все, випали, коли повз. А хлопці, з якими пройшов від самого Воронежу, а то й Алтаю, лежать, не сміючи підняти голову. Ще момент – і Олексій, швидко подолавши десяток метрів до дзоту, повторює подвиг О.Матросова – падає прямо на амбразуру, на жерло кулемета. Той відразу ж захлеснувся і замовк. Бійці на секунду здригнулися, та швидко підхопились і ввірвалися в траншеї ворога. Вовківку було взято. Ще зо два кілометри – і перші хати у Самотоївці. Німці, які були в селі, вже почали його покидати, так як стало зрозуміло, що залишитись в ньому означає попасти в оточення з усіма відповідними наслідками. Так 9-го серпня 1943-го року близько 12-ї години дня Самотоївка була повністю визволена від окупантів. Згадує Токар М.Г., 1930-го року народження, вчитель-пенсіонер: «…10 серпня повернулися з евакуації в рідне село. Ми, 13-річні хлопці, з цікавістю кинулися відразу ж по траншеях, – може знайдеться щось корисне. Дійшли до самої Вовківки. Ще й зараз перед моїми очима закривавлене на грудях тіло русявого, кремезного хлопця, яке лежало на дзоті. А чобіт на ньому не було – хтось вже зняв…»
Обеліск (між деревами горобини) – місце першого поховання героя
Олексія Калініна поховали на околиці Вовківки. 10-го січня 1944-го року йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. До речі, командир готував нагородного листа на нього одночасно з поданням такого ж і на І.Г.Вдовитченка (Центральний Архів Міністерства Оборони, фонд 33, опис 793756, справа 20):
Як бачимо, подання підписано того ж числа. Тільки, на відміну від випадку з Вдовитченком, тут нічого приписувати Огньову “від себе” не довелося – подвиг і так говорив сам за себе. Пізніше, коли в селах почали облаштовувати братські могили, його прах було перепоховано до такої в центрі Краснопілля.
Братська могила та меморіал слави у центрі Краснопілля. Тут покоїться прах О.М.Калініна після перепоховання.
Про вчинок героя добре пам’ятають на Краснопільщині. Вчителька Краснопільської школи Коваленко О.Д. у 1973-му році написала вірш про подвиг, а вчитель музики цієї ж школи Чернієвський В.Л. переклав його на музику. В музеї «Пам’ять» Самотоївської ЗОШ є окрема експозиція, присвячена Калініну, який віддав своє життя за визволення села. Та найбільше уваги до персони Олексія, звичайно ж, на його батьківщині.
80-ті роки. Алтайські школярі на місці здійснення подвигу.
Новозирянівська середня школа Заринського району Алтайського краю носить його ім’я. Створено музей, де зібрані матеріали про земляка, зберігається переписка шкільного пошукового загону з однополчанами героя. Двічі приїздили пошуковці й до Краснопілля, привезли пригоршню землі з могили Калініна до свого музею.
На шкільному подвір’ї школярі спочатку встановили пам’ятний обеліск, а, пізніше, – і бюст свого героя, біля якого влаштовують урочисті лінійки, проводять спортивні змагання, покладають квіти.
Бюст О.М.Калініна на шкільному подвір’ї Новозирянівської школи.
О.Десятниченко
