Леонід Дмитрович і не відчув, як у вікно його світлиці постукала золота осінь, почала розмальовувати різнобарвними пастелями навколишній простір, стала настійливо заглядатися вечірньої пори на поодинокі зорі, що з висоти бліднувато осявають засинаючу землю. І від того щемно й бентежно на душі ветерана. А вона, ця осінь, у його житті вже 85-а, ювілейна, і, звісно, підводить підсумки пройдених життєвих доріг. Чесно складено екзамен на вірність Вітчизні, коли його юнацьке серце покликало захищати країну від ворога, мужньо стояв на герць із тими, хто порушував правопорядок, а вийшовши на заслужений відпочинок, також не сидить без діла – до останку віддає себе улюбленому краєзнавству, вивченню історії рідного краю.

Сивими голубами зринають у пам’яті роки, що вели споришевими стежинами до батьківської вишні, до криниці, біля якої такої пори звисали кетяги червоної калини. А ще тоді снувало павутиння бабиного літа, з нього ткалися вітрила, під якими можна дістатися до омріяного. Хоча родина правоохоронця з Михайлівки Дмитра Тимофійовича Дідоренка на засиджувалася на одному місці – цього вимагала міліцейська служба – Леонід швидко встигав освоюватися у новій школі, заприятелювати з сільськими однолітками.

– Згадую і Покровку, і Угроїди, і Верхню Сироватку, а особливо Славгород, – говорить Леонід Дмитрович. – Саме там у юні роки прилучався до світу прекрасного, до славної минувшини. І нині, як казка, спливають спомини про пахучі левади, тихоплинну річечку Корова. Мене заколисували витвори людських рук, не міг відірвати очей від золотистих бань храму з колонами, ошатних палаців, альтанок у центрі села, що належали свого часу вельможам. Все це було і так наснажувало душу. Тут ми вчилися любити Вітчизну, шанувати людську працю і, мабуть, ось такий настрій і надихав писати вірші, любити поезію, щире слово письменників.

Та чорне крило війни перекреслило плани. 17-літнім юнаком добровільно пішов на фронт боронити рідну землю від ворога, був мінером, дійшов до Праги. А коли переможні салюти відкликали з військової служби, вдома влився у загін правоохоронців, щоб продовжити справу батька. Виконував обов’язки дільничного інспектора, інспектора карного розшуку, 13 років очолював райвідділ внутрішніх справ. То був час піднесення, розвитку особистості і хоча здавалося, як можна поєднати роботу по викоріненню злочинності, наведенню правопорядку з “прекрасним подихом душі”, Леонід Дмитрович постійно вчився, здобув вищу юридичну освіту, весь час продовжував працювати над словом, словом поетичним – віршів назбиралося на кілька збірок. Міліцейська служба вимагала багато часу, але він встигав прочитати нову книгу улюбленого письменника, зібрати власну бібліотеку.

– Наш начальник був прикладом для підлеглих, – розповідає голова ветеранської організації райвідділу міліції В.Ф.Пальощенко, – і ми постійно вчилися у нього, вчилися вірно служити Вітчизні. Він виховав десятки вірних, чесних правоохоронців.

Цього статного, миловидного офіцера тоді часто бачили у трудових колективах, на зібраннях у населених пунктах. Л.Дідоренко встигав скрізь – райвідділ міліції був кращим в області, на погонах додавалося зірочок – він нині полковник у відставці.

Залюбленість у слово, історію рідного краю для Леоніда Дмитровича переросло в глибоке вивчення минувшини, відкриття цікавинок з життя земляків. Цьому заняттю він віддав себе як вийшов на заслужений відпочинок. Він не міг бути без діла – це добре розуміли і вдома: дружина та діти, і друзі. І знову недоспані ночі, робота з друкарською машинкою. Ось на столі лежить книжечка “На службі народу”. Це одна з розвідок ентузіаста про історію рідного райвідділу. І подібних робіт у нього чимало. Отже, немала частка життя віддана краєзнавству, вивченню історії. Леонід Дмитрович уважно дослідив сторінки розвитку промислового і сільськогосподарського виробництва дореволюційної Краснопільщини, поштового зв’язку в регіоні, відкриття залізничної станції, походження прізвищ тощо.

– Прикипів до цієї справи усім серцем, – говорить Леонід Дмитрович. – Це стало для мене життєдайною силою, покликом душі.

За більш як 20 років наполегливої праці ентузіаст перегорнув десятки тисяч сторінок архівних документів, історичних книг, вислухав свідчення старожилів, кожен факт, кожна подія вивчені до деталей, перевірені з тим, щоб уникнути неточностей, щоб встановити істину. Тож захоплюють розповіді про фронтових мадонн, річок Краснопільщини, генералів-земляків, нариси з історії Рясного, Миропілля, Мезенівки. Близько сотні розвідок надруковано на сторінках районної газети “Перемога».

З-під пера Л.Дідоренка вийшло кілька книг-нарисів. Великим любителям старовини запам’яталися його праці “Славгород”, “Покровка”, “Храми Краснопільщини”, “Голодомор на Краснопільщині у 1932-1933 роках”, “Визволення Краснопільщини у 1943 році”. Чекають на вихід книги “Історія Краснопілля”, “Золоті зірки Краснопільщини”. Краєзнавець упевнений, що знайдуться кошти, щоб вони побачили світ. Бо в нього вже нові задуми, нові пошуки, заглиблення в історичне минуле рідного краю.

Золота осінь у вісімдесят п’ять завітала до оселі цієї шанованої людини, Почесного жителя Краснопілля. Немало зроблено нею корисного, так потрібного людям. Але неспокійне серце кличе до нової роботи. Тож чому приваблюють його мандрівки у минуле? А тому, що без минулого немає майбутнього! Це і є кредом життя фронтовика, правоохоронця, краєзнавця Леоніда Дмитровича Дідоренка.

О.КОЗИР

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/mandrivnik_u_minule/2-1-0-221
24.10.2011
Мандрівник у минуле