Житло душі – в серці і в думанні кожної людини. Але це і вся наша велика планета, яку ми зобов’язані зберегти в єдиній моральній і природній доцільності і красі для нащадків.
***
Ні вороття, ні каяття.
Синдроми переляку.
У кут загнати почуття,
як тигра, як собаку.
Заґратувать. Замурувать.
Від днини. Від людини.
І все чуття сконцентрувать
у крапельці сльозини…
Але ж таке в житті бува,
й ніхто не обороне:
людина в морі виплива,
а у сльозі потоне.
***
Дорогі ви мої українці,
переповнений вами світ,–
вже пісень і вже сліз по вінця,
як і вашій Вітчизні літ.
І куди я по світу поїду –
де вас тільки по світу нема!
Може, з вас починається літо?
Чи кінчається вами зима?
Хмарочоси, хатини, оселі…
Земляки ви мої, земляки…
Повсідались ви на паралелі,
як ув осінь на дріт ластівки.
***
Добридень, хати, вас уже нема.
Куди поїхали, де ділась ваша доля?
У срібло не нарядить вас зима
й не прилетить вітрець до вас із поля.
Добридень, хати, тут був дід Левко,
а тут Уляна, мабуть, чи Горпина
несла до столу тепле молоко,
а тут, де зорі, колисала сина.
Добридень, хати, вже нема й сліда,
лиш бузина та престарілі груші.
І не збагнеш, чи щастя, чи біда:
мов не вода – ані сліда на суші.
Добридень, хати, ви куди пішли –
далеко, що й забрали кладовище?
Хороми, може, царські десь звели
чи хмарочоси, що нью-йоркських вищі.
Добридень, хати, о ясному дні
здалось: не магма під землею наче,
а там під хатами в правічній глибині
тепло від печі чи від ніг дитячих.
***
Життя прожить – не поле перейти…
А поле те не перейти ніколи.
Через усі і мрії, і світи
прослалося життя безмежне поле.
І кожен день орач ти і сівач.
Щодня свої ти доглядаєш сходи,
щодня збираєш урожай удач,
щодня свої рахуєш недороди.
І в день один – весна і літо там,
і осінь, і хурделиця зимова –
все одночасно сплетено життям,
так подих, з подихом і слово, і до слова.
Йдеш крізь усі і мрії, і світи.
І рік, як мить. І мить – рокам подоба.
Життя прожить, як поле перейти
з турботами і щастям хлібороба.
***
Вже нема. Час опустив завісу.
І хоч як я вдалину дивлюсь,
вже не вийдуть з поля а чи з лісу
ні одна із трьох сестер-бабусь.
Вже нема ні в хаті, ні в палаці.
Троє… Мов сто сотень чоловік…
Бо вони переробили праці,
що всьому селові б на весь рік.
Вони троє – невелике місто:
ступа, прядка – фабрика, завод…
А напряли тих ниток, як істин…
Хліба напекли на весь народ…
Вже нема… Уже не дочекаться.
Той туман нікого не верта…
Все минуще – та лишилась праця
і очей, і серця доброта…
***
Це подвиг – жить на хуторі в ці дні.
На ферму йти (і що там кажуть – вранці)
в полярну ніч, на позивні півнів,
Горпині-бабі а чи бабі Маньці.
Бо ж треба дать народу молока.
Ото й живуть, як за полярним колом,
дві зарплатні: і пенсія, й така –
і все твоє, що в темряві навколо.
І наїжджа правління і район
у світлу мить, а не в полярні ночі,
щоб бить бабам, як тим святим, поклон,
від тих ікон у бік відвівши очі.
Во Сочі чи столиці не для всіх.
І там робочі – та нові закони.
А тут – мов літописний перебріх
чи Атлантида, що повільно тоне.
Старі баби, і істина стара,
і хутори давно вже застарілі,
цивілізація стира їх і стира
у поступі до головної цілі.
Та ніч зимова ця болить мені.
Чи щось не так. Забули. Не відчули.
А кишлаки маленькі і аули?
То подвиг – жить на хуторі в ці дні.
***
Ми не самітні, мами, з вами,
бо то іще не самота,
коли над нами, наші мами,
ваш спів самотній ще вита.
І він то плаче, то щебече,
немов луна далеких днів,
немовби забавка малечі,
немов зітхання для синів.
Ми не самотні, мами. З нами
та ваша пісня золота.
Ми не самотні: з нами – мами,
бо з нами ваша самота…
І ростуть же такі дівчата
на вкраїнській моїй землі.
що принцесами б їх величати,
тільки жити ж їм треба в селі.
їм би з днів – лиш неділю й суботу.
їм би шовк голубий на стан.
А вони – у найважчу роботу.
А вони – у заміжжя туман.
Вже й з мозолями. Й слізьми умиті.
Як було їм. І буде ще десь…
Помарнілі жінки працьовиті
знов народжують нових принцес.
***
Як у юність несходимую
рушив, думав у ту мить:
«Не прожити з нелюбимою,
нелюбимим не прожить».
Потім в зрілість опалимую
міркував, як ворожбит:
«Ні, не жити з нелюбимою,
нелюбимим можна жить».
А вже в старість незборимую –
цим себе хоч побожи:
«Краще жити з нелюбимою,
аніж нелюбимим жить».
***
Люди заклопотані правами –
хочуть від природи все узяти:
що сія у них над головами,
що руками її розумом дістати.
Як же тих людей не розуміти,
що, зламавши еволюцій грати,
до природи тягнуться, як діти,
і природа дозволя, як мати.
А у неї щедрості й довіри!
Щоб свою вблагать дитину милу,
рідна мати без числа і міри
віддає усе – здоров’я й силу.
Для любові не готуймо тари.
Хай подовжать серце наші руки.
Сонце, небо, і зірки, і хмари,
ліс і річка, і поля, і луки –
шелестіння, шепіт, шум і плескіт
не до шлунка, а до серця лине…
Ти вселюдський нам створи, ЮНЕСКО,
комітет обов’язків людини!
***
…Я не співець чудової природи…
П. Грабовський
Дивлюся з жахом на мої дерева –
у них була моя душа жива:
дуби на мене рвуться з риком, ревом,
верби нейтронна бомба дотліва.
О квіти, квіти – вас не дожаліти,
ваш цвіт пече трутизною вогню.
Трава незримі залишає міти,
бо вся вона з пекельного жалю.
З якої все це виверглось утроби?!
Собі явили істину лиху.
А вітряки гуркочуть на Чорнобиль,
і жорна душу трощать на труху.
***
У ЦЕРКВІ В РОГАТИНІ
БІЛЯ ВИТВОРІВ МАЙСТРІВ
НАРОДУ
XVII СТОЛІТТЯ
Мов повернувсь на батьківщину
у той далекий, давній час –
у давню ту, першопричинну,
як у старий іконостас.
І слово предка на амвоні
серцебиття не заглуша.
І на потрісканій іконі
моя потріскана душа.
В душі відчувши Батьківщину,
благаєш у хвилини ці
лиш перевтілення в сльозину
ту, у нащадка на щоці.
***
Анатолій Таран
«Житло Душі»
Збірка поетичних творів під назвою «Житло Душі» опублікована у 1988 році видавництвом художньої літератури «Молодь». Художнє оформлення О.М.Застанченка
Джерело:
http://virchi.narod.ru/poeziya/taran.htm
http://virchi.narod.ru/poeziya/taran2.htm
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/anatolij_taran/anatolij_taran_zhitlo_dushi_vibrane_ii/26-1-0-209
17.10.2011
Анатолій Таран «Житло Душі» (вибране) ІІ