Житло душі – в серці і в думанні кожної людини. Але це і вся наша велика планета, яку ми зобов’язані зберегти в єдиній моральній і природній доцільності і красі для нащадків.
***
ОРЕОЛ НАРОДУ
Вогонь купалля вже давно загас,
розвіявся по кабінетах попіл,
згас щедрий вечір, маковій і спас,
і розговляються щодня по всій Європі.
Вогонь купалля? В кого запитаю,
ні, не у всіх опечалене лице.
Дикунський, може, ритуал оце?!
А ми ж цивілізовані до краю…
Весілля, певно ж, варто відмінить,
порятувать від п’янства і від бруду.
Лиш з похороном важче, певно ж, буде.
Чи й той у креманації згорить?..
Сплануєм ритуальність обласну,
на звітність наполяжем по аналах!
А що ж веснянка, що несла весну,
й щедрівка та, що рік нам починала?
Життя бюрократичний примітив –
у протокол записаний цифіром!..
Невже ми будем заздрити і звірам,
живе в яких доісторичний див?!
О диво дивне – аж до забуття –
людини, що освітлює природу!
Ясна романтика народного життя
і таємничий ореол народу!
Той ореол – на душі молоді,
отой вінок, що між зірок літає,
що по купальській проплива воді
і в нареченій на голівці сяє!
Народу таємничий ореол!..
***
ГЕНІЇ СВІТАННЯ
Що ж, поети – генії світання,
ведемо себе, як дітлахи?
Віршування, ніби вшанування
власної гордині і пихи?
Ситості душі і недороди –
все сприймаємо не в серці – на столі.
Ні, не лоскотунчиком народу –
наше місце на оцій землі.
Не проспати все і не приспати –
день сумлінням власним розбудить.
Бо поета лиш Вітчизна-мати
для народу може народить.
В душу глянь своїм пекучим оком,
не отверзи для олжі вуста –
стань на мить хоч на одну пророком,
крок зроби і попереду стань.
Що там буде – слава чи зневага,–
не за те хай плоть твоя тремтить.
Ніч є, день, щоб зважувать на вагах.
А світанок – щоб вперед світить!
Що ж, поети – генії світання,
ведемо себе, як дітлахи?
Віршування, ніби вшанування
власної гордині і пихи?
***
А добрі душі скрізь, по всій землі:
в країнах сонячних і у туманній млі,
у місті гамірнім, у тихому селі,
де радість світиться, де в сутінках жалі
є добрі душі скрізь, по всій землі.
Великі душі й лагідно малі,
з Телесиком на втомленім крилі,
з окрайцем хліба й сіллю на столі,
в соняшниковім радіснім брилі –
великі душі й лагідно-малі…
Є сонце в небі. Чи його нема.
Сховали хмари чи нічна пітьма.
Не гріє сонце – крижана зима.
Тим не злякати, то усе дарма.
Не для душі прибутки й бариші
й посад холодне світло, як в паші.
А гріє нас завжди, товариші,
незгасне сонце доброї душі.
***
Предсмертний час. О проклятий єси!
Навіщо в світ народжена людина,
коли вона, свята і безневинна,
щеза із насолоди і краси?!
І скільки їх уже перебуло
па цім піску, на цьому чорноземі,
хурделицею часу замело
в життєвій нелогічній теоремі.
Ну що там бог і що всі лікарі –
служителі чи бога, чи не бога!
Бо вже хвороба – то пересторога:
на смертнім одрі будеш о порі.
Але ж чому за кожний тихий звук,
за кожний подих, за одне зітхання,
за шерхіт губ, за порух кволий рук
ми боремося крізь усі страждення?
Чому така і сила, і жага?
Чому, коли в тобі свинцевий трунок,
жага життя й ту смерть перемага,
хай ненадовго – на один цілунок?!.
***
До смерті залишилось дві хвилини.
Що б ти робив, предсмертний чоловік?
Не міряв би тканини на аршини
й грошам своїм не вів нервовий лік.
До смерті залишилася хвилина.
Вважати можна, що померлий ти.
А ти в благанні ще чекаєш сина,
якому за хвилину не дійти.
До смерті залишилось півхвилини.
Але ж гуде і не вмирає світ.
І ти лежиш серед ясної днини,
і ще надії на десяток літ…
До смерті не лишилося нічого.
Останній подих і останній біль.
І ти помер, перетворившись в бога,
який літає вітром серед піль.
***
Досліджуй іскру на долоні.
Лови оту коротку мить,
поки не згасла, ще горить –
досліджуй іскру на долоні.
Отак і іскрами – думки,
не світять іскри на припоні;
лови думки – горять поки:
досліджуй іскру на долоні.
Отак життя – без вороття,
що не було і мить в полоні;
виміряй іскрами життя –
Досліджуй іскру на долоні!
***
Сократ це мовив а чи ні,
але вчувається мені:
«О судді, я старече тіло
хоч зараз вам віддам – беріть:
зі скелі скиньте, отруїть.
А дух мій, думи осудіть
не зараз, через сотні літ.
Щоб доля на суді звела –
мій дух і ваші всі тіла.
Та ви ж вмрете, ваш час мине,
як, мертвим, вам судить мене?!»
***
Не цар казав і не паша,
бо у царів звіріло тіло,
народ казав, мов і несміло,
що міру зна у всім душа.
Як тихо сказано і вірно:
зна міру, а сама безмірна.
Народ ніколи не кричить –
він мудрий навіть, як мовчить.
1. Роса вдячності
З Дашдоорова
Чи ж кепкував із мене древній дід –
йому на жарти часу вже замало:
із люльки думка сизо димувала,
а зморшки на чолі – як наш прадавній рід.
А я – хлоп’я, мале і нетерпляче,–
я те робив, що лиш очима бачив.
А дід сказав: «Цілюща в нас роса,
збери для матері ізрання ці краплини,
з них чай звари, у вдячності хвилини,
щоб додались їй сила і краса».
Коли світанок падав у полин,
я вбіг з піалою в колючі наші роси
й пішов до сонця безнадійно босий,
збираючи перлини крапелин.
Але для мами з тих цілющих див
я чай з роси в дитинстві не зварив.
І все ходжу й ходжу вже скільки літ…
І як віддячить босоногим сином
тим материнським молока краплинам,
роси краплинами, що нам дарує світ?!
Усе для матері – хоч безнадійно мало –
моя, з росинками поезії, піала.
2. Скарби душі
Матері Дашдоорова – Даш-гуан
Даш-гуан, монгольська мати,–
рід гобійських стебелин –
дозволя поцілувати
руку їй, хоч я й не син.
Ну а син зі мною поряд –
степовий цей морин-хуур*
їхні погляди говорять,
а моя душа – не мур,
а моя душа далека,
а моя душа – близька,
прилетіла, як лелека
від розквітлого бузка.
Морин-хуур в серці грає –
дві струни, а як орган.
Хто з берези срібло має,
тим за золото – харган**.
Кожна мати – просто мати,
з роду вічного добра:
хоче мати вшанувати
сина матері Дніпра.
Я їй кухлик кришталевий
з рос краплинами приніс
й срібло-золото від древа,–
із харганів і беріз.
Даш-гуан, знов день на сході,
з ваших, матері, уклінь
до скарбниць ідем народів –
в чисту совість поколінь.
* Музичний інструмент.
** Деревце в Гобі із золотистою корою.
***
Дитинство стражденне і юність похмура,
а ще ж було далі – за тим і за тим…
Ми звикли: Шевченко – це гнів і зажура.
Невже він ніколи не був молодим?!
Між наших дідів, і батьків, і між нами
на всіх п’єдесталах і біля сердець
іде він і піде і там між синами,
усе сивоусий, борець і мудрець.
Він дивиться мудро край рідного поля
на плем’я нове молодо-молоде.
Він батько навічний, така його доля,–
він батько народу, він батько людей.
І, предку, послухай. Нащадку, озвися
до нашого батька, бо він серед нас.
Такий молодий у нас прадід Тарас –
його ж ще ровесник й на світ не з’явився…
***
Дорогий, прекрасний мій народе,
це найперше і найбільше з див,
що мене між тисячної вроди
не отверг, мене ти народив.
І нарік великим словом сина.
І віддав усе, що мав єси.
І казав: «Живи, бо ти – людина,
і знання це гордо пронеси».
Як же можна це усе забути,
те, що народився ти, забуть?!
Чи ковток повітря, чи отрути
ти вдихнеш, коли скінчиться путь?
***
Анатолій Таран
«Житло Душі»
Збірка поетичних творів під назвою «Житло Душі» опублікована у 1988 році видавництвом художньої літератури «Молодь». Художнє оформлення О.М.Застанченка
Джерело:
http://virchi.narod.ru/poeziya/taran.htm
http://virchi.narod.ru/poeziya/taran2.htm
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/anatolij_taran/anatolij_taran_zhitlo_dushi_vibrane_iii/26-1-0-210
17.10.2011
Анатолій Таран «Житло Душі» (вибране) ІІІ