Змінюється життя і ми змінюємося разом з ним. В кращий чи гірший бік – покаже історія, адже кожен з нас є її частинкою. Про когось згадуватимуть мільйони, про когось тисячі, сотні, про когось одиниці, з тією лише різницею, яка це буде пам’ять: хороша, гідна чи така, що обмежуватиметься зневажливою посмішкою. «Все вокруг чужое – у тебя только имя свое. Единственное, настоящее, подлинное, истинное имя твое», – сказав поет і музикант Єгор Лєтов. Справді, як же важко його не втратити, не зганьбити, не зрадити це єдине справжнє власне ім’я, коли навколо скільки брехні, зневіри. На щастя не треба сьогодні підніматися в атаку, кидатися під танки з гранатами, щоб його обезсмертити. Змінюється життя і ми змінюємося разом з ним.
Та що вартує сьогодні це життя, коли реклама одного з телеканалів пропонує нам з вами прислати відео з якоїсь автокатастрофи, і якщо це відео виявиться видовищним, можна отримати подарунок – цілу каністру бензину. Міняється життя, з’являються нові герої. «Вылазят боги из заветного дупла. Растут герои, как лавина, как ботва», і нам ця «ботва» подобається, на неї ми рівняємося, бо інших нам і не пропонують. Між тим були і є справжні взірці для наслідування, вірю, що будуть вони і надалі.
Приклад цьому – Іван Данилович Ладний – людина, про яку можна зняти захоплюючий фільм, в якому будуть сотні тисяч врятованих життів без жодного пострілу. Збирати інформацію про цю людину було напрочуд цікаво і пізнавально, адже цьому передувала не одна зустріч з його друзями і колегами, теж непересічними особистостями.
ЛІДЕР СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ
Іван Данилович Ладний народився 10 жовтня 1927 року в селі Велика Рибиця тоді Миропільського, а нині Краснопільського району. Учасник Великої Вітчизняної війни (1944-1945), він ще до 1949 року залишався на службі в Радянській Армії.
Іван Ладний, 1947 рік
В 1957 році закінчив лікувальний факультет Харківського медичного інституту (нині Харківський національний медичний університет). Учень академіка М. Н. Соловйова, якому в подальшому присвятив книгу серії «Видатні діячі вітчизняної медицини і охорони здоров’я».
Ті незабутні студентські роки добре пам’ятає Микола Михайлович Пшеничний, який після закінчення інституту працював головним лікарем Ямпільського району, був заступником головного лікаря обласної лікарні, головним лікарем обласної клінічної лікарні, завідувачем обласним відділом охорони здоров’я, головним геронтологом області.
– До інституту ми з Іваном Даниловичем вступили разом, він був старостою нашого курсу, – розповідає Микола Михайлович. – Це був 1951 рік, лише шість років після війни і багато хлопців, які з нами навчалися, фронтовики, яким неодноразово рятували життя на полі бою звичайні фельдшери, це і вплинуло на вибір їх майбутньої професії. Ми ж лише вчорашні десятикласники, які щойно відчули самостійність, рівнялися на цю когорту. Вони були нашими наставниками, слугували прикладом, користувалися незаперечним авторитетом, а Івана Даниловича ми просто боготворили. Пізніше його обрали головою профкому інституту і тут він розкрився, як солідний громадський діяч. Талановитого, здібного, його згодом залишили на кафедрі без жодних протекцій зовні.
На кафедрі епідеміології Іван Данилович Ладний спочатку працював аспірантом, згодом асистентом, а в 1962 році захистив дисертацію на ступінь кандидата медичних наук.
М. М. Пшеничний неодноразово наголошує, наскільки спокійною і розсудливою людиною був Іван Данилович, в ньому відчувалася якась гігантська внутрішня сила. Його порівнювали з боксерською рукавичкою, коли та без діла, вона м’яка, а коли треба – грізна сила, камінь. Неодноразово запитували у Івана, звідки в нього ці якості? А він посміхався й відповідав: «Мабуть вроджені, запозичені у матері».
Липень 1967, Велика Рибиця, 1967
Що це саме так, Микола Михайлович переконався, коли познайомився з його батьками, в яких неодноразово гостював. Іван Данилович дуже любив батьків, рідне село, і вже працюючи в Африці, кожної відпустки їхав на Краснопільщину, на Псел, де відпочивав душею.
ДЕКАН, НАСТАВНИК, ПОЛІГЛОТ…
Віталій Кирилович Кравченко теж випускник Харківського медінституту, після якого працював головним санітарним лікарем Файзабадського і Пенджикентського районів (Таджикистан), заступником головного лікаря Сумської облсанепідстанції, був керівником групи лікарів Міністерства охорони здоров’я СРСР в Демократичному Ємені, радником ООН, представником Всесвітньої організації охорони здоров’я, керівником радянських ООНівців Афганістані. За представленням Посольства СРСР в Афганістані йому присвоєно звання «Заслужений лікар» Української РСР. Також працював Головним державним санітарним лікарем Сумської області, з 2001 року і по сьогоднішній час – лікар-епідеміолог відділу особливо небезпечних інфекцій облсанепідстанції.
Розповідаючи про свій багатий послужний список, життєвий і професійний шлях Віталій Кирилович просить обов’язково наголосити, що всім цим він зобов’язаний своєму вчителю і наставнику І. Д. Ладному.
– Івана Даниловича знаю ще з інституту, він був у нас деканом і багатьом хлопцям-українцям дав путівку в життя, – розповідає В. К. Кравченко. – Він хоч і воював, побачив жахіття війни, але це ніяк не вплинуло на його вдачу, це була людина, яка випромінювала добро. Він відданий друг, товариш, на якого ми, студенти, його учні буквально молились.
Саме Іван Данилович розгледів у В. К. Кравченку здібного лікаря-епідеміолога і рекомендував його до ВООЗу.
– Якось він приїхав до Сум і зустрівся зі мною, після чого була поїздка до Москви на співбесіду, – продовжує Віталій Кирилович, – Ясно, що підготовка перед від’їздом за кордон вимагала безліч перевірок як на профпридатність, так і перед спеціальними службами. Саме Іван Данилович вчив мене, що треба говорити, а що ні, як себе поводити. Це була проста у спілкуванні і водночас непересічна особистість. Свого часу мене, як кажуть «з-під палиці» змушували вивчати англійську мову, і я її осилив, що зрештою, стало в нагоді. Але так володіти англійською, як Іван Данилович, могли одиниці, не дарма він за рівнем її знання входив до сотні радянських спеціалістів, які працювали за кордоном. Ті іноземці, хто вперше з ним зустрічалися, завжди сприймали його за європейця, і аж ніяк не громадянина Радянського Союзу.
А ще за словами Віталія Кириловича, І. Д. Ладному були притаманні якості раціоналізму, педантичності. Наприклад, у штаб-квартирі ВООЗ в Женеві стали помічати, що хтось, відімкнувши замки, проникає до кімнат, службових кабінетів. Іван Данилович запропонував замки взагалі прибрати, натомість встановити службу слідкування. Відразу «на гарячому» спіймалися кілька любителів чужих таємниць.
В АФРИЦІ АКУЛИ, В АФРИЦІ ГОРИЛИ, В АФРИЦІ ЕПІДЕМІЙ БАЦИЛИ.
Як відомо, у 1958 році на асамблеї ВООЗ, в Женеві, радянська делегація на чолі із ще одним випускником ХМІ, академіком В. М. Ждановим, стала ініціатором глобальної програми по викоріненню натуральної віспи. Пропозицію було прийнято, але до початку практичної роботи в цьому напрямку минуло ще 7 років, поки розробили програму дій, створили спеціальний фонд для ліквідації віспи, вирішувались питання з придбанням вакцини. Першим вкладом радянської держави були двадцять п’ять мільйонів доз вакцини.
Гітарама, квітень 1969 рік
У 1965 році І. Д. Ладного призначили радником ВООЗ. Всесвітня програма знищення віспи стала і його особистою програмою. Він працював у складі інтернаціонального дивізіону по боротьбі з натуральною віспою в найбільш віддалених країнах Африки. Йому доручили 22 країни.
Іван Данилович брав активну участь в організації виконання цієї програми, для чого проводив глибокий аналіз епідемічної ситуації, впровадив епідемічне спостереження, здійснював реєстрацію захворюваності, проводив щеплення. Його життя в той час складалося із цілого ряду поїздок до місць поселення корінного населення, поїздок відповідальних, важких, іноді небезпечних для життя.
І. Ладний, Конго
Про одну з таких поїздок Іван Данилович у 1973 році розповів кореспонденту журналу «Ровесник» Ю. Лєскову. Цей журнал сьогодні як реліквію зберігає у сімейному архіві брат І. Д. Ладного Микола Данилович.
Тоді бригада вилетіла на спалах віспи в один із глухих населених пунктів Кенії. Місце було настільки віддаленим і важкодоступним, що добиратися довелося спеціальним літаком. Спалах виявився великим – понад сорок захворювань і причому одночасно. Це було невелике селище з населенням біля п’яти тисяч чоловік. Хворих вже ізолювали, вони лежали неподалік в наметі. Ніякої охорони не було і родичі приносили хворим їжу. В наметі знаходилося двадцять вісім чоловік, та Івана Даниловича вразило ось що… Більшість хворих – діти, як ми говоримо, «від нуля», тобто щойно народжені і років до п’ятнадцяти. Дорослим, як виявилося, колись робили щеплення, але давно, а ось дітям – ні. Це дійсно страшно…
І. Д. Ладний проводить медогляд дітей перед щепленням від натуральної віспи. Нігерія. 1976
– Знаєте, – з неохотою розповідав журналісту Іван Данилович, – Коли помирає людина років сімдесят-вісімдесят, воно якось зрозуміло. Вона своє від життя взяла… і віддала теж… Одним словом, вона б все рівно померла: не сьогодні – завтра, не від віспи, так ще від чогось. А ось діти… Коли знаєш напевно, на дев’яносто дев’ять відсотків, що багато з них повинні померти. І зробити нічого не можеш.
Але він робив, робив іноді неможливе, не відчуваючи страху і як лікар знаючи, що й сам може заразитися від них, адже навіть той, хто перехворів віспою, може знову нею захворіти. Таке трапляється вкрай рідко, але ж трапляється. В розмові з друзями і колегами Іван Данилович зізнавався, що йому навіть в голову не приходило, як можна відчувати огиду до помираючого в муках. Він був переконаний, що лікар, бачачи, що у його пацієнта немає шансів вижити і зробити нічого вже не можна, не має права давати волю емоціям – це заважає рятувати тих, кого ще можна врятувати.
Між тим багато місцевих жителів африканських поселень не бажали робити щеплення. Місцеві знахарі переконували їх в непотрібності цієї процедури. Іноді доводилося йти на хитрощі. Повернувшись з одного з таких відряджень І. Д. Ладний розповів своєму товаришу М. М. Пшеничному таку історію.
Бригада з вакцинації прибула до одного з поселень посеред джунглів. Але, як виявилося, все місцеве населення просто сховалося від медиків. Довелося налагоджувати зв’язки з місцевим вождем, щоб отримати його згоду. Зрештою, щоб увійти в довіру до туземців, вирішили прямо серед селища в похідному казані зварити мамалиги. Домовилися: хто робить щеплення – отримує тарілку смакоти. Незабаром бажаючих вишикувалася довжелезна черга. Ніби всіх вакцинували, а вона не закінчується. Виявилося, що мамалига так сподобалася африканцям, що ті, зробивши щеплення і попоївши, знову займали місце у хвості черги.
І. Д. Ладний серед місцевого населення.
Нігерія, квітень 1976р.
Івана Даниловича любили і поважали не лише колеги, там, в Африці, неодноразово ставали в нагоді його добра вдача, здібності дипломата. Чого вартий, наприклад, ось цей випадок, який почув від його знайомих. І. Д. Ладний затоваришував з вождем одного з племен. Коли лікарю прийшов час залишати це поселення, вождь пообіцяв особисто провести його з аеродрому. Минає час, літак ось-ось має злетіти, а африканського «начальника» немає. І ось в останню хвилину на злітній смузі з’являється «Уазик», на якому в яскраво-червоній сорочці мчав африканець. На запитання І. Д. Ладного, в чому справа, вождь пояснив, що доклав максимум зусиль, ледь знайшов червону тканину, щоб цим самим засвідчити свою повагу до «Червоного Івана».
Це лише кілька моментів з багаторічної, копіткої роботи радянських медиків, зокрема Івана Даниловича, з ліквідації епідемії. Варто зазначити, що вже до 1970 року в Центральній, Східній і Південній Африці віспа була ліквідована. Після цього спостерігалися лише спалахи завізного характеру.
«З ЙОГО ДОПОМОГОЮ УСПІХ ПЕРЕДБАЧУВАНИЙ, АЛЕ БЕЗ НЬОГО – НАВРЯД»
За свідченнями директора відділу з ліквідації віспи ВООЗ, доктора М. Д. Хендерсона «швидку ліквідацію віспи у Східній Африці можна в основному віднести за рахунок заслуг І. Д. Ладного».
Ді-Ей Хендерсон та І. Д. Ладний. Франція, Діжон. 1980 рік
«Довольно трудно дать оценку работы доктора Ладного, не расточая ему похвал на каждом слове. Возможно, эта оценка покажется очень щедрой, невероятной, однако нет другого способа оценить его заслуги. В нем сочетается ряд лучших качеств, присущих человеку: ум, абсолютная преданность программе, которую он выполняет, дар научного предвидения, настойчивость, эпидемиологический и научный талант, острое чутье к организации, тонкий дипломатический подход, уважение к личности другого…
Лишь немногим из врачей свойственно сочетание всех этих качеств. В добавление к этому он еще поразительно трудолюбив. Быструю ликвидацию оспы в Восточной Африке можно в основном отнести за счет его заслуг. В этом отношении нужно отметить тот факт, что мы редко посылаем к нему представителей из штаб-квартиры ВОЗ, зная, что где работает он, не требуется вмешательства со стороны ВОЗ… У нас слишком мало таких людей, про которых можно сказать, что «с его помощью успех вероятен, но без него – вряд ли».
Нігерія, 1976
Цей лист є передмовою тієї самої статті в журналі «Ровесник» про роботу радянських лікарів-епідеміологів в Африці. Журналіст «Ровесника» поцікавився в Івана Даниловича, скільки ж потрібно сил, скільки наших спеціалістів працювало, щоб отримати такий результат?
– Важко відразу відповісти, але я знаю їх всіх поіменно, – була відповідь лікаря.
– Скільки ж їх? Сто… Тисяча? – не вгамовувався кореспондент.
– Чоловік п’ятнадцять – і Іван Данилович перерахував їх усіх.
– Вибачте, але ви дуже виділяєтесь? Я про характеристику Хендерсена…
– Я б так не сказав. Я б сказав, що я лише один з них…
В цих словах і є увесь І. Д. Ладний.
“Дорогие Мама и Папа. Рад приветствовать Вас из Западной Африки. Принимаю участие в работе Международной комиссии по оценке программы ликвидации оспы.
До скорой встречи в отчем доме. Берег Слоновой Кости”
У 1971 році Івана Даниловича відкликали до Радянського Союзу, де він обійняв посаду начальника Головного управління карантинних інфекцій Міністерства охорони здоров’я СРСР. У 1976 його знову запросили на роботу до ВООЗу, тепер вже на посаду заступника Генерального директора цієї Всесвітньої організації, де він працював по 1983 рік.
Готуючи цей матеріал, випадково в Інтернеті натрапив на лист Генерального директора ВООЗ Х. Малера на ім’я Міністра охорони здоров’я СРСР того часу С. П. Буренкова, в якому він від імені держав-членів ВООЗ і від себе особисто висловлював вдячність доктору Ладному за його видатні заслуги. Враховуючи, що цей лист ніколи не друкувався і навряд чи буде колись друкуватися, приводжу його більшу частину в перекладі з англійської:
«Уважаемый д-р Буренков, чувство долга обязывает меня вкратце довести до Вашего сведения оценку личных качеств и заслуг д-ра И.Д.Ладного перед его уходом со службы во Всемирной организации здравоохранения.
…Большое впечатление производит его глубокое понимание целей ВОЗ и владение методами, принятыми в организации, а также умение д-ра Ладного передавать эти свойства другим лицам силой убеждения, личного примера и ведения людей за собой. Как Вам известно, в качестве руководителя он нес ответственность за широкий круг первоочередных направлений деятельности ВОЗ, а именно: инфекционные заболевания, включая программу предупреждения слепоты, борьбу с диарейными болезнями и ветеринарную санитарию; программу паразитарных болезней; программу действий по борьбе с малярией; расширенную программу иммунизации; биологию переносчиков и борьбу с ними. Он целенаправленно использовал свои способности, отмеченные выше, на ускорение хода работы по всем указанным программным разделам. Достигнутые при этом результаты неоднократно получали очень высокую оценку со стороны исполнительного комитета и Всемирной ассамблеи здравоохранения».
Коментарі, як кажуть зайві.
Між тим, повернувшись до Радянського Союзу, Іван Данилович не уявляв себе без наукової роботи. У 1982 році він захистив докторську дисертацію на тему «Научные и организационные основы глобальной ликвидации оспы и предупреждение ее возврата», а у 1985 році видав книгу «Ликвидация оспы и предупреждение ее возврата», яка стала узагальненням досвіду програми боротьби з однією з найбільш загрозливих інфекційних хвороб – природною віспою. У 1983 році його призначено заступником директора Всесоюзного НДІ медичної і медико-технічної інформації. Він є автором 150 наукових робіт, із них 5 – монографії.
“Дорогие Мама и Папа. Шлю Вам привет и наилучшие пожелания с Кубани (поле пшеницы безостой) Краснодарский край, Кущевский район, 1974 год”
Вже працюючи на батьківщині, І. Д. Ладний брав активну участь у підготовці фундаментальної праці, яка створювалася в Женеві під егідою ВООЗ і видана лише англійською та японською мовами, – «Smallpox and its Eradication» («Віспа і її ліквідація»). В ній вперше опубліковані дані, які поряд з особистими спостереженнями учасників подій створили чудову картину безпрецедентної в історії медицини перемоги, яка не має аналогів ні за масштабами, ні за значенням. І серед п’яти авторів цієї книги – наш земляк Іван Данилович Ладний.
А скільки ще було планів, скільки справ… Але безглузда автокатастрофа в одну мить обірвала все це…
ПІСЛЯМОВА…
На руці кожної людини старшого, мого, і навіть молодшого віку є невеличкий шрам. Настільки звична річ, що ми мало задумуємося, що означає ця цяточка, і що взагалі таке, ця віспа… А між тим достеменно невідома кількість людей, які нею перехворіли, які від неї померли. Навіть доволі поверхневе знайомство з цією історією призводить до думки: як же могло вижити людство? А воно вижило завдяки таким геніальним відчайдухам, як Іван Данилович Ладний.
Вони не ходили в атаку, не вважали себе суперменами і героями, але вони знали ціну життя інших, іноді зневажливо ставлячись до свого, не ділили людей за кольором шкіри. Змінюється життя і ми міняємося разом з ним. В кращий чи гірший бік – покаже час. Помиляється той, хто вважає, що він піщинка в цій історії. Про кожного з нас залишиться пам’ять, а ось якою вона буде, то вже особиста справа кожного…
P.S. Хочу щиро подякувати всім, хто сприяв у підготовці даного матеріалу, поділився спогадами, надав фотознімки.
Це почесний громадянин Краснопілля М. П. Пулінський (в центрі), який познайомив з друзями і колегами героя моєї розповіді М. М. Пшеничним (зліва) та В. К. Кравченком (справа).
Окрема вдячність брату Івана Даниловича – Миколі Даниловичу Ладному, інтерв’ю з яким можна прочитати тут:
О.МОЦНИЙ
Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/peremozhec_epidemiji/2-1-0-448
09.06.2013
ПЕРЕМОЖЕЦЬ ЕПІДЕМІЇ
