Закінчувалася друга зміна, а з нею і трудовий тиждень. Віктор Павлович, витираючи тільки що зроблений ним корпус насоса, прикидав, як краще розпорядитися двома вихідними днями. Роздуми перервав начальник цеху:

– Привезли заготовку!

І Віктор Павлович зрозумів: відпочинок переноситься. Напередодні директор передав йому прохання Костянтина Івановича Брехова, міністра хімічного і нафтового машинобудування: обробити сталевий корпус насоса. Випливало з цього, що від нього, розточувальника Смірнова, вміння залежить, як швидко піде сибірська нафта по новому трубопроводу. Трубопровід вже прокладено.

Але виявилося, що насоси з чавуну для Півночі не годяться. Один за одним виходили вони з ладу. Пробували посилити бічні стінки. Не допомогло. Тоді прийняли рішення: замінити їх сталевими. Терміново.

Насос для перекачування нафти, слід зауважити, виготовити зовсім не просто. Якщо хтось уявляє його подібним агрегату, яким накачують велосипедні камери і футбольні м’ячі, він глибоко помиляється. Мова йде про багатотонну махину зі складною внутрішньою конфігурацією.

Отримують її, прибираючи зайвий метал заготовки. Точність тут потрібна мікронна. Складність в тому, що різець знімає стружку в недоступних для ока токаря місцях – всередині заготовки. Як розточнику знати про його поведінку? Ось де головне завдання. Здолати її допомагає досвід, знання, майстерність, навіть інтуїція. Особливої віртуозності вимагають кінцеві операції. Приступаючи до них, грані різця оправляють вручну молотком. А цей інструмент у кожного персональний, по руці.

Треба було з філігранною точністю обробити метал зовсім іншої властивості. Готовий Смірнов до ролі першопрохідника?

Дізнавшись про майбутній експеримент, Віктор Павлович тільки й думав про це. Поки суміжники відливали заготовку, а залізничники везли її в Суми, треба було подбати про інструмент, режим роботи.

Професію він вибирав свідомо і назавжди. У дитинстві, правда, хотілося стати археологом. Історик був улюбленим вчителем хлопчаків у його рідному селі Великий Бобрик. Може, і здійснилася б юнацька мрія, тільки Віктору, як і мільйонам його однолітків, суворі закони військового часу на довгі роки визначили зовсім іншу долю.

В останній рік Великої Вітчизняної призвали його в армію, і цілих сім років тривала його строкова служба.

Ще на армійській службі вибрав собі сержант Смірнов мирну професію. У збройовій майстерні їх артполку був револьверний верстат. Суворі статутні правила сторонніх до нього і близько не підпускали. А Віктор в майстерні і був лише гостем. Дивитися, проте, як в’ється срібляста стружка не заборонялося. Поступово для нього це стало не те що розвагою – потребою.

Коли вийшов наказ про демобілізацію, Віктор точно знав, що проїзні документи йому потрібно виписувати до Сум, а там йти на завод імені Фрунзе, де вже працювала сестра Ася, яка закінчила до того часу машинобудівний технікум.

Але план дій, не раз обдуманий за кількаденну дорогу від Далекого Сходу, зруйнувався в першу ж хвилину розмови із заводським кадровиком.

– Не потрібні зараз учні токаря, – відрізав той, навіть не дослухавши до кінця прохання демобілізованого сержанта. – Хочеш – іди в муляри або пакувальники.

Віктор в зневірі побрів до будинку, де квартирувала сестра. Ася заохала, стала втішати, потім побігла на завод – клопотатися.

Учні, виявляється, все-таки потрібні були. І начальник цеху підтвердив це запискою. А кадровик стояв на своєму:

– Мені видніше!

І відправився Віктор на сусідній, насосний завод. Він тільки-тільки створювався. У відділі кадрів клопоту було більше, але прийняли його тут зовсім по-іншому: зводили в цех, розповіли, на якому з верстатів які деталі виготовляють. Новачкові сподобалися розточувальні.

Чому? Швидше за все – габаритами. Тому що інші достоїнства вони за довгий вік своєї служби вже порядком розгубили. Але тим не менш – сподобалися. Став Смірнов учнем розточувальника. Правда, досить скоро він зрозумів, що право на самостійну роботу йому тут заслужити буде нелегко.

Віктора це не збентежило. Навпаки, змусило більше старатися. Його наставник Валя Петренко сам всього рік освоював премудрості розточувальної справи. Однак до доручення поставився серйозно, знаннями ділився щедро, і учень був цілком задоволений учителем. Результати підтверджували успішність проходження курсу: через місяць Смірнов вже сам точив отвори в чавунних заготовках. Нескладні, звичайно. За загальним визнанням, йому наука піддавалася – швидше нікуди. І це не задовольняло.

Поспішати Віктора змушувало не одне лиш марнославне бажання стати врівень з визнаними майстрами. Учнівська ставка дозволяла хлопцеві ледь-ледь зводити кінці з кінцями.

Гуртожитком завод ще не обзавівся, довелося знімати ліжко на приватній квартирі. А це непередбачені витрати. До того ж і солдатське обмундирування на цивільний одяг йому змінити не терпілося. Ну і, звичайно, матері з молодшою сестричкою допомогти хотілося. Коротше кажучи, причин поспішати стати самостійним верстатником у Смірнова вистачало.

Можна було, звичайно, спростити життєву програму: піти, наприклад, у вантажники. Грошова на ті часи вважалася спеціальність. Тільки в плани Віктора робота лише для заробітку не входила. Твердо вирішивши: «Буду токарем!» – він наполегливо домагався наміченого.

Коли ж присвоїли йому розряд, він з подивом виявив: краще не стало. Дали Смірнову такий верстат, з якого попередник втік, кинувши навіть трудову книжку. На нього-то і випуск продукції не планувався – такий був він древній і розбовтаний. Морочився з ним Віктор зміну, другу, десяту, Потім і руки опустилися. У сусідів майже те ж: годину працюють, три – повертають до життя зношене обладнання. Спробував Віктор Павлович домогтися сприяння у заводського начальства. Не вийшло.

Згадав тоді молодий комуніст напуття капітана Чопенко: «кожну справу треба доводити до кінця, чия б допомога не знадобилася». І відправився в міськком. Потім на заводі серйозна розмова була. Не всім сподобався йоршистий новачок. Тільки вони залишилися в меншості. Решта підтвердили: розгледів Смірнов за приватним фактом негаразди великих масштабів.

– Ні до чого нам ховати недоліки, виправляти їх потрібно, – вирішили тоді комуністи.

Не відразу, зрозуміло, але справи пішли на лад. А Віктор намагався працювати так, щоб його внесок у спільні зусилля ставали день від дня вагомішими. Але ось парадокс: чим краще він пізнавав свій верстат, його можливості, тим більше переконувався у необхідності… вчитися. Війна обірвала його навчання на сьомому класі.

Через десяток років він продовжив освіту. Школа, ясна річ, була вечірня. Запам’ятався початок навчального року не тільки тим, що після зміни у верстата частенько мимоволі злипалися повіки і доводилося зусиллям волі змушувати себе вникати у пояснення вчителя, а ще й тим, що та осінь стала початком великого родинного щастя Смірнова.

Його сусідкою по парті виявилася найкрасивіша в класі (взагалі найкрасивіша, вважав Віктор) дівчина Віра. Тоді на околичних вулицях було темнувато, і Віктор, забуваючи про завтрашній ранній підйом, кожен вечір дбайливо проводжав Віру до ганку її будинку. Незабаром з’ясувалося, що години від занять до занять для обох тягнуться нескінченно, що обидва не можуть дочекатися зустрічі. Вони одружилися.

Не так вже довго їм з Вірою Іванівною довелося знімати приватну квартиру. А врізалися в пам’ять ті роки міцно. У заводу багато чого з того, що зараз є, тоді не було. Побутових кімнат, наприклад.

– У чому стоїш біля верстата, в тому і додому вирушаєш… – згадував Віктор Павлович.

Після першої зміни ще вдавалося приводити себе в порядок. Куди гірше з нічними змінами. Щоб не потривожити господарів. Віра подавала воду чоловікові, який щойно повернувся із заводу, у вікно, Віктор щосили намагався не гриміти, не тупати, не плескати. Вдавалося це погано – господарі прокидалися…

Ще важче стало з народженням первістка – Сашка. Потрібно було купати хлопчиська, прати пелюшки, берегти тепло в кімнаті, варити кашки… Не витерпівши побутових негараздів, Віктор Павлович вирушив на прийом до директора. А чим той міг допомогти? Так ні з чим і довелося повертатися.

– Що такий сумний? – зупинив його секретар партбюро заводу Віктор Андрійович Бескостний.

– Потерпи трішки, – обнадіяв Бескостний. – Ось будемо будувати гуртожиток – кімната в ньому, вважай, ваша.

У заводському плані дійсно значилося таке будівництво. Але скільки ж часу пройде від закладки фундаменту до заселення! За співчуття Віктор Павлович був вдячний, а про житло розмови більше не заводив.

Минав час. Якось Смірнову передали:
– Там тебе комендант шукає!

– Навіщо?  – здивувався Віктор Павлович.

А комендант вмить все роз’яснив:
– Володій, – сказав, простягаючи ключ.

Це було подією і для нього, і для оточуючих. Змінник сам запропонував:
– Я підміню, а ти біжи, скажи Вірі.

Вони недовго затрималися у кімнатці гуртожитку. Незабаром виділив їм завод і трикімнатну квартиру на незвичному тоді ще для Сум п’ятому поверсі будинку, простору і світлу, в якій вони досі живуть. Завод швидко зростав. Його продукція народному господарству ставала все потрібнішою. Перший насос завод виготовив для Волго-Донського каналу. Первістком у колективі пишалися. А був він за нинішніми мірками, малопотужним.

Заводські конструктори створювали нові агрегати. Першим на ватмані (потім і в металі) з’явився насос загального користування, потім – малий живильний насос. А далі пішла ціла серія великих живильних насосів. Всі найбільші електростанції – Братська, Красноярська, Придніпровська, Зміївська, Новочеркаська, Криворізька, багато інших – оснащені агрегатами з маркою Сумського заводу. Для металургійної, радіотехнічної, електронної, харчової промисловості тут виготовляють вакуумні насоси.

У ті роки, коли на завод прийшов Віктор Павлович, робили насоси лише десятка найменувань. Тепер цей список і в сотню не вбереш. Обсяг виробництва зріс більше ніж в 20 разів. У Сумах тепер випускаються насоси, що не мають рівних у світовій практиці. Серед них – унікальні установки для перекачування нафти. Ними обладнані магістраль «Дружба», нафтопровід Самотлор – Альметьєвськ та інші.

Віктор Павлович ще в пору свого учнівства зрозумів, що хороший токар повинен сам вміти налагодити верстат, провести необхідну розмітку, відшліфувати деталь, читати креслення, заточити різець, зробити собі інструмент. Без цього вміння можна стати ремісником, але не кваліфікованим розточувальником. І він постарався досконало опанувати кожним із поставлених собі вимог.

Святим правилом у нього було утримувати в ідеальній чистоті робоче місце. Пізніше він невтомно повчав своїх учнів:

– Це не примха. Сам переконаєшся, як важливо правильно організувати робоче місце.

Віктор Павлович намагався найбільш раціонально, вдумливо і творчо використовувати верстат і інструмент. Поки був у нього старенький, гучний всіма своїми частинами агрегат, основні зусилля доводилося витрачати на те, щоб отримати рівну і гладку поверхню деталі, що відповідає кресленням і стандартам.

Тільки ж і час треба було берегти, правда, у відведені норми він укладався, а все здавалося – повільно обертається борштанга. Щоб скоротити непродуктивні втрати часу, він безперервно експериментував. Кут заточування різця змінить, кромку по-іншому розташує або фаску там не зніме. Мале начебто удосконалення, а результат роботи істотно змінювався.

Або взяти інше. Дуже важливо, щоб змінне завдання (наряд, креслення, заготовки) видавалося завчасно. Тоді є можливість продумати перед початком технологічний процес, порядок операцій, режим і узгодити з технологами можливі зміни, підготувати інструмент, оправлення.

– Дехто все це відносить до розряду не вартих уваги дрібниць, – ділиться своїми міркуваннями Смірнов. – Нехай навіть так. Але з дрібниць і складається те, що називається виробничою культурою.

В робочому процесі, якщо придивитися та проаналізувати, резервів – непочатий край. Корпус насоса, який розточувальники доводять до кондиції, – деталька в декілька тонн вагою. В одну зміну з нею не завжди і упораєшся. Ну, при передачі зміннику потрібно ретельно заміряти: скільки зроблено саме тобою. Клопітка, нічого не скажеш, справа.

– А чи так вже необхідні щозмінні вимірювання? – засумнівався Віктор Павлович. І запропонував: – Давайте об’єднаємося в бригаду, будемо працювати по одному наряду.

Зараз бригадна організація праці токарів загальновизнана – з часом стала очевидною всім її ефективність. А тоді пропозиція Смірнова викликала чимало заперечень. Питання сипалися як з рогу достатку. Як враховувати частку кожного? Як бути з «вигідною» і «невигідною» роботою? Чи не вийде, що один стане ховатися за спину іншого? Та інші, відповідей на які ще ніхто не приготував.

Відповідати на них виявилося зовсім не просто. Щоб запастися аргументами, потрібно час і зусилля. У Смірнова і його наступника Миколи Андрійовича Морозова розряди були однаковими, а у Миколи Міщенка – нижче. Так, перш ніж стати бригадою, напарники допомогли Міщенку зрівнятися з ними. Звичайно, не відразу це вийшло. Зате потім на всі питання відповіді як би самі по собі були. Робота у бригади кипіла.

А Віктор Павлович знову засів за підручники. Вперше сімейні клопоти, побутові негаразди змусили відкласти їх убік. Але не назавжди. Смірнов отримав свідоцтво про закінчення восьми класів, а потім і поступив в технікум.

– Тут знову на допомогу прийшли товариші, – з вдячністю згадує Віктор Павлович. – Микола Андрійович Морозов всі роки навчання поступався мені своїм правом виходити в першу зміну.

Коли Віктор Павлович захистив диплом, йому запропонували зайняти посаду диспетчера зміни. Він погодився. І тут же став шкодувати. Звичайно, робота була цікавою, потрібною. Тільки він з кожним днем відчував, що його покликання – розточувальна справа. І, переконавши в цьому начальника цеху, повернувся до верстата.

Розточувальник він, за загальним визнанням, яких мало. Груди його прикрасили «Знак Пошани», потім і орден Леніна. А він залишався, як і раніше, невгамовним в пошуку. І вчився. На Бобруйському машинобудівному заводі побачив борштангу для одночасної вирізки канавок. Від цього операція проходить у декілька разів швидше. Повернувшись до Сум, він тут же почав клопотати, щоб і в їхньому цеху з’явилася така оснастка. Виготовляти її було складно. Зате виграш від впровадження перевершив всі очікування.

Віктор Павлович щиро переконаний: те, що може він, доступно в цеху всім розточувальникам. Природно, зусилля докласти потрібно. Тут він – перший помічник. Його невгамовність разом з майстерністю і учням передаються. Таких у Смірнова понад три десятки чоловік. Так що, без перебільшення, помітний він у роботі всього цеху.

Цьому сприяла і ще одна обставина. Товариші багато разів обирали Смірнова партгрупоргом. Дуже непроста це посада. У лексиконі партгрупорга – не одні лише хвалебні слова. Важливо, вважає Віктор Павлович, звернути увагу на ледь помітні недоліки. Звичайно, і про них сказати товаришеві не зразу зважишся – неприємно все-таки. А говорити треба. Заради того, щоб той намагався виправитися. Чекати, поки товариш наламає дров, а потім чистити його партійними стягненнями – це гірше.

До такого переконання Віктор Павлович прийшов давно. Досі пам’ятає він збори, які відбулися після його відвідин секретаря міськкому. Він звик поважати старших. І довго тяжіла над ним непорушна, здавалося б, істина: старшому, тим більше керівнику, видніше. Ось і мучився він, перш ніж сказав неприємну для заводського начальства правду. Але товариші підтримали. Гірка пігулка принесла користь.

Між тими, сказаними в колі токарів плутаними словами Смірнова, і нинішніми його логічними і аргументованими виступами на сесіях він – депутат, член виконкому міськради – дистанція величезного розміру. Але і тепер, перш ніж взяти слово, сильно хвилюється Віктор Павлович. Тільки не від переконання, що керівнику видніше та зауваження робітника йому начебто ні до чого. З іншої причини. «Все я зважив? – знову і знову запитує він себе. – Адже говорити збираюся про проблеми цілого заводу...»

Багато разів подумки зважує свої доводи Віктор Павлович. І виступає. Прості, засвоєні з дитинства слова «Держава – це ми» для нього норма ставлення до життя. Крокуючи по зміненим до невпізнання в останні роки вулицями Сум, Віктор Павлович частенько згадує давніх часів у Великому Бобрику переказ. Він пояснює, звідки в українському селі з’явилися Смірнови, Курасови, Волкови: це програвший в карти орловський поміщик відшкодував «борг честі» безжально неповними родинами кріпаків. А Смірнов, їх нащадок, повноправний господар свого заводу, ось цього міста, всієї країни.

…Коли сталеву заготовку корпусу насоса встановили на верстат, Віктору Павловичу стало не по собі. Для заводу вона була неосвоєною новинкою. Лиття вийшло кострубатим, з великими припусками. Турбувала і невідповідність потужності верстата вазі заготовки – за паспортом його вантажопідйомність не повинна перевищувати чотирьох тонн, а належить змусити його обертати всі десять. Перевантаження верстата, звичайно, обернеться зупинками. Щоб скоротити їх, доведеться електрику постійно чергувати. Більше, мабуть, і зробити нічого. І Віктор Павлович приступив до справи.

За першу зміну вдалося зробити зовсім небагато. З міністерства всю суботу дзвонили. Директор розповідав по телефону, як йдуть справи – втішного поки було мало. За день і ніч робота посунулася. Але кінця їй ще не передбачалося. Різці доводилося міняти безперервно. А верстат тремтів від натуги, і Віктор Павлович разом Миколою Андрійовичем Морозовим чи не руками намагався допомогти йому набирати важких обертів. Будь-яке сприяння готовий був надати їм директор. Але зараз все залежало тільки від розточувальників. І Віктор Павлович умовив директора піти додому.

Корпус готовий був в понеділок вранці. І день цей, всупереч повір’ю, з важкого перетворився в радісний. Знову безперервно лунали телефонні дзвінки. Але тепер несли вони не тривогу питань, а сердечність привітань.

Приїжджав до Сум міністр. Костянтин Іванович Брехов розшукав Смірнова в цеху, подякував віртуозу-розточувальнику, розповів, як пускали нафтопровід. А оглянувши верстат, пообіцяв виділити новий.

Потім був найщасливіший з прожитих Віктором Павловичем днів. Він не встигав дякувати знайомим і незнайомим людям за привітання, а серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей – країна відзначила талант робочого Зіркою Героя Соціалістичної Праці.

Тепер у Віктора Павловича новий верстат. Нові й завдання. Як і мріялось на початку шляху, його робота – дуже потрібна.

На жаль, не відоме ім’я автора цієї прекрасної статті про чудову людину, не знаємо ми і назву газети, в якій вона опублікована. Але залишилась пам’ять про дійсно майстра своєї справи, професіонала, якому б сьогодні, 19 листопада, виповнилося б 86 років.

Помер В. П. Смірнов 25 лютого 1999 року. Похований на Лучанскому кладовищі в Сумах.
Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/vzirec_svoeji_profesiji/16-1-0-517
19.11.2013
Взірець своєї професії