У статті розглядається ідея узгодження змісту українських і російських підручників з історії для середньої школи. Вивчається концептуальний і змістовний бік сучасного підручникотворення з історії Росії в Російській Федерації, а також оцінка російськими експертами сучасних підручників з історії України. Автор демонструє глибокі суперечності у поглядах українських і російських авторів на фундаментальні питання минулого. Співвідносяться наукові та політичні аспекти підручникотворення.
Ключові слова: підручникотворення, історична наука, освіта, “спільна історія”.

Контекст
В останні роки президентства Л.Д. Кучми в Україні розгорнулися дискусії про доцільність «узгодження» українських і російських підручників з історії для загальноосвітньої школи. Підставою була оголошена «спільна історія» України і Росії. Таким терміном російські експерти характеризують період перебування України та інших пострадянських країн у складі Московського царства – Російської імперії – Радянського Союзу. Тоді ідея «узгодження» не одержала підтримки професійних істориків України і вчительського загалу, а у політиків – прихильників «узгодження» не вистачило владних та й інтелектуальних ресурсів для реалізації цього проекту. Після обрання Президентом України В.А. Ющенка про цю ідею забули, хоча з боку певних політичних сил постійно звучали заклики «не переписувати історію», «виправити» підручники. Після останніх президентських виборів (2010 року – krasnopillia.info) ідея «виправлення», «узгодження» і навіть «спільного підручника» відродилася. У неї з’явилися могутні прихильники по обидва боки українсько-російського кордону, у тому числі в українських владних кабінетах. Вже зроблені перші кроки. У квітні 2010 р. на першому з моменту утворення СНД з’їзді вчителів і освітянських чиновників колишніх союзних республік, який відбувся у столиці Казахстану м. Астані, заступник міністра освіти Білорусії Казимир Фарино запропонував створити єдині для усіх країн співдружності підручники з історії. Мова йшла лише про один з багатьох предметів, які вивчаються в школі – історію. Звідси можна зробити висновок, що вивченню цього предмета приділяється особливе, по-суті політичне значення.

Не в усіх делегатів з цього приводу була чітка позиція. Представників від України очолював начальник управління освіти Донецької облдержадміністрації Юрій Соловйов. Схоже, він не був готовий висловитися з приводу єдиного підручника и обмежився загальною фразою: «Это тяжелый, в том числе политический вопрос. У нас общие корни, общая тенденция развития, и когда политические вопросы вмешиваются в вопросы образования, вопросы истории, это не отвечает интересам людей, простого человека и ребенка» [1]. Зате досить чітко вимальовувалася точка зору російських делегатів, які приїхали до столиці Казахстану не з «пустими руками». В РФ, де з історії для кожного класу є по декілька підручників, останні п’ять років на найвищих рівнях стало обговорюватися питання про необхідність уніфікації їх змісту і навіть створення єдиного, обов’язкового для всіх учнів/вчителів тексту.

Поштовхом для цього стала досить представницька Всеросійська конференція викладачів гуманітарних і суспільних наук у червні 2007 р. З делегатами конференції тодішній Президент РФ Володимир Путін мав спеціальну зустріч у своїй заміській резиденції в Ново-Огарьово. Мова зайшла про підручники з історії. «…Многие учебники, – зазначив В. Путін, – пишут люди, которые работают на иностранные гранты. Так они исполняют польку-бабочку, которую указывают те, кто платят… В обществе каша и в головах преподавателей – каша», «нет пособий, которые глубоко и объективно отражали бы события новейшей истории нашего общества» [2; 3; 4]. Путін попередив російські видавництва про відповідальність за якісне (у тому числі щодо змісту) виготовлення підручників. Ця критика мала продовження і конкретні наслідки: «ліберальні» підручники, написані в 90-ті рр., фактично виявилися небажаними. Їх місце мали зайняти книги, написані з позицій «державної ідеології». З’явилася група авторів, які заповзятливо взялися виконувати нове «соціальне замовлення».

Наступник Володимира Путіна Президент Дмитро Медвєдєв продовжив справу свого попередника. У травні 2009 р. він підписав указ про створення Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Членами цієї комісії, яку очолив керівник президентської адміністрації Сергій Наришкін, а відповідальним секретарем став начальник управління з ідеологічної роботи правлячої партії «Единая Россия» Іван Демідов, призначені перші/другі особи з МЗС, ФСБ, Служби зовнішньої розвідки, Ради безпеки, Мін’юсту, Мінрегіонрозвитку, Мінкультури, Держдуми, Держархіву, Держнауки. Серед представників Держдуми – відомі політики Костянтин Затулін (перший заступник голови Комітету Державної Думи зі справ Співдружності Незалежних Держав і зв’язках із співвітчизниками за кордоном) і Сергій Марков (заступник голови Комітету Державної Думи зі справ громадських об’єднань і релігійних організацій). І Затулін, і Марков неодноразово оголошувалися Україною персонами нон-грата. Професійних істориків в комісії лише три з 28 членів (Андрій Сахаров – директор Інституту російської історії РАН, Олександр Чубарьян – директор Інституту загальної історії РАН, доктор історичних наук Наталья Нарочницька -політолог-міжнародник, президент Фонду вивчення історичної перспективи), і, схоже, не вони визначають напрямки її роботи. Голова комісії обіцяв «не політизувати історію», хоча її негайно звинуватили саме в цих намірах. Зокрема, колишній Президент СРСР Михайло Горбачов висловив побоювання, що комісія буде займатися фальсифікацією минулого [5].

28 серпня 2009 р. відбулося перше засідання комісії. Обговорювалися різні питання, у т. ч. «меры по отстаиванию политических интересов с помощью исторической науки». Виявилися певні розбіжності в поглядах учених і чиновників. Заступник декана історичного факультету МДУ Олексій Власов в інтерв’ю GZT.RU Новости підсумував свої враження від засідання таким чином: «Историю используют как инструмент для сведения счетов и ведения политической борьбы. К науке это не имеет никакого отношения» [6]. Одним з головних на комісії було питання про шкільні і вузівські підручники з історії. Було вказано, що саме вони відіграють ключову роль «в наших попытках противодействовать внедрению фальсифицированных версий истории» [6]. А 30 серпня 2009 р., напередодні початку нового навчального року, в програмі «Вести недели» Президент РФ висловив незадоволення тим, що в різних підручниках по-різному подаються різні історичні події. «Это плохо, – зазначив Президент, – потому что в голове у школьников в результате этого возникает каша». Спеціально торкнувся Д. Медвєдєв і висвітлення історії нових держав, які виникли на пострадянському просторі. Не можна, – сказав він, – переписувати історію «в угоду тем или иным государствам, которые сейчас находятся в стадии развития, формируют свою национальную идентичность» [7].

Комісія з протидії спробам фальсифікації історії має свої робочі групи на місцях, зокрема в Москві. 6 квітня 2010 р. московська група під головуванням керівника префектури Південно-Східного адміністративного району столиці Володимира Зотова обговорювала питання про створення єдиного підручника з історії. Ще раніше В. Зотов заявляв про необхідність створення в РФ єдиного підручника з історії, «поскольку наличие большого числа учебных пособий создает противоречия» [8].

Слід зазначити, що на квітневому з’їзді педпрацівників в Астані перспектива «єдиного підручника» не зустріла загального схвалення. Деякі делегати від нових держав, що висловилися в обговоренні, говорили про глибокі теоретичні розбіжності між різними національними історичними школами, а представник України, як зазначалося вище, не дав чіткої відповіді. Але це не засмутило російську делегацію. Один з активних учасників з’їзду від РФ Олександр Філіпов – автор підручників і заступник начальника Національної лабораторії зовнішньої політики (ця недержавна за своїм статусом організація займається моніторингом підручників з історії в країнах пострадянського простору), оцінюючи перспективи появи єдиного підручника, говорив не стільки про ідеологічні суперечності істориків пострадянського простору, скільки про технічні перепони [1]. Цілком зрозуміло, що це не так. Відчуваючи, що про єдиний підручник сьогодні говорити просто недоречно, заступник міністра освіти і науки Росії Ісаак Калина запронував компромісний варіант: «Учебник пусть останется у каждого свой, у каждой страны свои акценты, а вот книгу для учителя нужно сделать общую, чтобы учителя имели общее представление о истории наших государств» [9].

І хоча ніякого конкретного рішення в Астані не було прийнято, заступник міністра знав, що говорити. 13 травня 2010 р. ЗМІ повідомили про домовленість між російськими і українськими урядовцями про створення спільного навчального посібника для вчителів історії України та Росії. «Ми домовилися про спільне засідання комісії істориків України і Росії, – повідомив міністр Дмитро Табачник. – І думаю, що зразу ж після візиту Дмитра Медведева в Україну наприкінці травня чи на початку червня таке засідання комісії відбудеться в Києві. У нас є цікаві напрацювання по створенню спільного навчального посібника для вчителів історії і суспільствознавства». Міністр запевнив, що до кінця 2010 р. посібник буде готовий. «Видамо ми його швидко, – зазначив міністр, – а охоплювати він має період від початку стародавньої історії, утворення людського суспільства на території України та Росії і до ХХІ століття» [10]. Про персональний склад комісії, за яким принципом йде/йшов(?) підбір до неї, не говориться. Що ж до спільних підручників, то міністр Д. Табачник зауважив, що про це говорити «передчасно», а віце-прем’єр В.П. Семиноженко 14 травня 2010 р. заявив категоричніше: «Коли говорять, що буде україно-російський підручник (з історії), то я хочу сказати, що він не планувався і не планується. У нас будуть українські підручники, у Росії – російські» [11].

Таким чином, російсько-українська комісія скоро приступить до роботи. На перших засіданнях, звичайно, зайде мова про концепцію навчального посібника. Не в останню чергу зміст книги буде визначати російська сторона. З чим вона приїде на засідання, можна судити вже сьогодні: по-перше, за тими оцінками, які дають російські автори підручникам з історії України, написаним українськими авторами; по-друге, за змістом підручників з історії Росії, що видаються в Російській Федерації. На перетині цих питань («що пишуть про нас» і «що пишуть про себе») чітко вималюється позиція російської сторони.

«Історична політика»

В ідеальному варіанті поставлені завдання слід вирішувати на якомога ширшому хронологічному матеріалі. Але рамки статті цього не дозволяють. Доводиться вибирати. Враховуючи, що особливо гострі дискусії в суспільстві точаться щодо трактування подій та історичних процесів в ХХ – на початку ХХІ ст., буде доцільно проаналізувати концептуальне і змістовне наповнення викладання саме курсу історії Росії цього періоду.

Хоча у Росії немає єдиної книги для шкіл з вітчизняної історії, все ж найпоширенішим викладом історії ХХ ст. сьогодні вважаються підручники під редакцією Олександра Данилова*  і Олександра Філіпова**  [12; 13]. Російські освітяни свідчать, що підручники цих авторів користуються особливою прихильністю керівництва Міністерства освіти і президентської адміністрації, які досить відверто віддають їм перевагу перед іншими. Це не випадково. Російський історик Олексій Міллер недавно обмовився, що Олександр Філіпов обслуговує «історичну політику» Росії. Це порівняно нове поняття означає спроби певної елітної групи, використовуючи підконтрольні їй адміністративні і фінансові ресурси, «навязать единственно правильную, с ее точки зрения, трактовку истории, и черпать из этого преимущества для внутриполитической и внешнеполитической борьбы» [14].
_____
*  Олександр Анатолійович Данилов, 1954 р. народження, закінчив Хабаровський педагогічний інститут 1979 р., з 1990 р. – професор, завідувач кафедри історії Московського державного педагогічного університету (МДПУ). Автор і співавтор багатьох книг, робочих зошитів і навчальних посібників, поурочних розробок з історії Росії, зокрема, для 6, 7, 8 , 9, 10 і 11 класів. Зокрема, він створив програму до курсу «История России» для 10-11 класів.
** Олександр В’ячеславович Філіпов, 1962 р. народження, у 1984 р. закінчив історичний факультет Саратовського університету. Навчався в аспірантурі МДПІ. В 1996-2000 рр. – помічник депутата Держдуми, співробітник інституту Гуманітарно-політичних досліджень. З 2001 р. – у Фонді ефективної політики Глєба Павловського і Національній лабораторії зовнішньої політики.

Крім підручників, вчителі, готуючись до занять, зазвичай користуються навчальними посібниками, які за певних умов також можуть перетворитися в ефективний інструмент «історичної політики». Зокрема, для вчителів історії, які працюють в 11-х класах, під науковою редакцією О.А. Данилова і О.В. Філіпова у видавництві «Просвещение» вийшли дві книги «История России. 1900-1945 гг. Книга для учителя» (наукові редактори О. А. Данилов і О.В. Філіпов) і «Новейшая история России. 1945-2006 гг. Книга для учителя» (автор – О.В. Філіпов). Книга під редакцією О.А. Данилова і О.В. Філіпова, зазначається у Вступі, покликана ознайомити «учителей истории с современными подходами к освещению важнейших вопросов и трактовки основополагающих сюжетов истории России 1900-1945 гг.» [15, с.2]. Це завдання, крім редакторів О.А. Данилова і О.В. Філіпова, виконували Л.Г. Косуліна, А.І. Уткін, С.А. Павлюченков, І.С. Семененков та ін. Зміст текстів, підготовлених цими істориками, відповідає концептуальним засадам, викладеним у Вступі О.А. Даниловим.

Що ж стосується Книги для вчителя О.В. Філіпова «Новейшая история Росиии. 1945-2006 гг.», то потреба в її виданні, пише автор, пояснюється тим, що «в российских общественных науках произошла переоценка целого ряда ключевых событий мировой и отечественной истории» [16, с.3]. Консультантами О.В. Філіпова (який значиться як автор) були С.С. Алексєєв, О.В. Гаман-Голутвина, П.В. Данілін, І.С. Семененков, А.І. Уткін і А.Ю. Шадрін.

До цих книг ми ще часто будемо звертатися, тому для зручності пропонуємо першу («История России. 1900-1945 гг.») називати книгою О.А. Данилова, а другу – («Новейшая история России. 1945-2006 гг.») – книгою О.В. Філіпова. Ці навчальні посібники з історії можуть покласти початок нової доби в російському підручникотворенні. Вони були задумані як нове, «патріотично-державницьке» бачення минулого Росії, покликане ліквідувати у свідомості вчителів/учнів ту «кашу» (вислів вищих державних керівників РФ), яка виникла в результаті викладання історії за підручниками «ліберальної» орієнтації часів Бориса Єльцина.

Ми не маємо наміру давати оцінку російським навчальним посібникам. Це завдання росіян. Вони нас цікавлять лише в тій мірі, в якій висвітлюють концептуальні підходи, що так чи інакше будуть проявлятися, коли мова зайде про текст «спільного посібника». Тому поставлене нами перше з двох взаємопов’язаних питань – визначити концептуальне і змістовне наповнення сучасного підручникописання з історії Росії ХХ ст. в РФ – ми будемо вирішувати на підставі зазначених вище Книг для вчителя і підручників О.А. Данилова і О.В. Філіпова.

Друге питання – як оцінюють російські експерти (можливі співавтори майбутнього «спільного» проекту) зміст і теоретичні засади сучасних підручників з історії України, написаних українськими авторами? – ми будемо вирішувати на підставі змісту книги «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств» (М., 2009. – 382 с.). Книга ця написана під редакцією тих-таки О.А. Данилова і А.В. Філіпова. Як зазначається в самій книзі, це експертна доповідь вчених-істориків (всього 13 осіб, включаючи наукових редакторів), «подготовлена на основе материалов социально значимых проектов, поддержанных грантами Фонда подготовки кадрового резерва «Государственный клуб» в соответствии с распоряжением Президента РФ №192-РП от 14.04.2008 о государственной поддержке некоммерческих неправительственных организаций, участвующих в развитии институтов гражданского общества» [17, с.2]. По-суті, книга написана на замовлення російської влади. Автори проаналізували 187 шкільних підручників історії і навчальних посібників 12 країн колишнього Радянського Союзу, у т. ч. підручники історії України для 10 і 11 класів, у яких викладений матеріал з історії ХХ ст.

Головний висновок, який зробили автори доповіді, зводиться до наступного: «Российская империя, Советский Союз, Российская Федерация, как правопреемница СРСР …объективно выступает в данной литературе как главный и едва ли не единственный виновник бед и несчастий этих народов» [17, с.11, 262]. З іншого боку, в підручниках, стверджують автори, «умалчивается обо всем хорошем, что получили народы бывшего СССР от проживания бок о бок с великим русским народом».

Ці жорсткі висновки стосуються підручників усіх пострадянських кран, за винятком Білорусії і, частково, Вірменії.

Оскільки і експертний висновок, і Книги для вчителя, і підручники для 11 класів «История России» мають одних наукових редакторів – О. Данилова і О. Філіпова – можна припустити, що теоретичні підходи до вивчення історії у всіх випадках будуть спільні.

Коли комісія такого (майже державного) рівня в РФ робить негативні висновки щодо змісту підручників з історії в нових незалежних державах, це повинно викликати реакцію стурбованості з боку чиновників відповідних міністерств пострадянських держав. Адже російські експерти прямо звинуватили національних авторів у діях і намірах, які у науковому співтоваристві абсолютно неприпустимі: в умисній, продуманій фальсифікації історії і провокуванні серед громадян своїх країн антиросійських настроїв. Однак, наскільки нам відомо, майже всі пострадянські держави, у тому числі й Україна, проігнорували цю книгу. Виняток становить лише Азербайджан, Міністерство освіти якого підготувало розширений і аргументований коментар, в якому відзначається, що ніякого націоналізму і антиросійщини в підручниках азербайджанських авторів немає і що відомості, які містяться у висновках російських експертів, спотворюють дійсність. Цей коментар поширив у Москві Надзвичайний і Повноважний Посол Азербайджану в Російській Федерації Полад Бюль-Бюль Огли. В заключній частині коментаря зазначається:
«При создании учебников наши авторы стремились осветить историю объективно. В объективно написанных учебниках история не искажается. Это должны понимать проводившие мониторинг люди. Историки должны выявлять историческую истину и терпеливо относиться к ней. Причем, большинство этих истин в русской историографии излагается более ярко и жестко…
В Азербайджане учебники по истории написаны на базе обоснованных исторических источников, а чувство взаимного уважения и толерантности ко всем народам и нациям проходит в них красной нитью» [18].

На подібну реакцію МОН і МЗС України не спромоглися ні в 2009, ні в 2010 роках, хоча, на наш погляд, підстав мали не менше, ніж відповідні азербайджанські чиновники.

Повторюємо: ми не ставимо перед собою завдання давати розгорнутий науковий аналіз російських навчальних посібників, підручників і критичних розробок, у тому числі «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории нових стран». Наша мета, враховуючи зміст цих публікацій, їх теоретичну спрямованість, зробити прогноз щодо російської концепції «спільного підручника», над яким невдовзі почнеться робота.
…

(продовження буде)

Джерела та література
1. Одна правдивая история. Педагоги и чиновники стран СНГ обсудили возможность написания общего учебника (27.04.2010) // http://vremya.ru/print/252517.html
2. История без права переписки // http://politua.su/humanitarian/735.html?mode=print
3. Краткий курс ВВП // http://news.babr.ru/?IDE=38584
4. Идиатуллин Ш. Проверьте себя на соответствие должности учителя истории / Ш. Идиатуллин // http://www.kommersant.ru/test5.aspx
5. Нарышкин: Мы не будем смешивать историю и политику // http://www.rosbalt.ru/2009/06/17/648148.html
6. Фальсифицированную историю исключили из школьной программы (28.08.2009) // http://www.gzt.ru/topnews/politics/257193.html
7. Медведев: нельзя перечеркивать историю в угоду странам Балтии и Украине (30.08.2009) // http://www.focus.ua/foreign/60723//?p=22
8. Московское правительство предложило создать единый учебник по истории // http://www.nerungri.edu.ru/muuo/web/vms/doc/new36.doc
9. Учителя СНГ хотят создать единый учебник по истории (27.04.2010) // http://irtafax.com.ua/news/2010/04/2010-04-27-03.html
10. Україна й Росія розроблять спільні посібники для вчителів історії – Табачник // http://www.radiosvoboda.org/articleprintview/2041283.html
11. Семиноженко не буде писати підручник історії з Росією // http://www.pravda.com.ua/news/2010/05/14/5040129/
12. Данилов А.А. История России. 1900-1945 гг. Учебник. 11 кл. / А.А. Данилов. – М. : Просвещение, 2009. – 448 с.
13. История России. 1945-2008. Учебник для 11 кл. / Под ред. А.А. Данилова, А.И. Уткина, А.В. Филиппова. (2-е изд.). -М. : Просвещение, 2008. – 368 с
14. А. Миллер: историческая политика уничтожает пространство для диалога (09.03.2009) // http://ru.delfi.lt/opinions/comments/article.php?id=20912698
15. История России. 1900-1945 гг. Книга для учителя. – М. : Просвещение, 2009. – 447 с.
16. Филиппов А.В. Новейшая история России. 1945-2006 гг. Книга для учителя / А.В. Филиппов. – М. : Просвещение, 2007. – 494 с
17. Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств. – М., 2009. – 389 с
18. Полад Бюль-Бюль Оглы. Комментарии Министерства образования Азербайджана на публикацию “Кремля.Орг” (17.02.2010) // http://www.kreml.org/other/236915744
…

Джерело:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Npifznu/2010_XXVIII/turchenko2.pdf
Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2010, вип. XXVIII
Ф. Г. Турченко
«ОБЩАЯ ИСТОРИЯ»: НАУКА ЧИ ПОЛІТИКА?

Ця стаття на сайті «Краснопілля. Край Слобожанський»:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/slovo_v_nauci/fedir_turchenko_obshhaja_istorija_nauka_chi_politika_i/27-1-0-226
28.10.2011
Федір Турченко: «Общая история»: наука чи політика? ( І )