(продовження, початок див. Федір Турченко: «Общая история»: наука чи політика? ( І ) )
…
Росія: територія і населення
Почнемо з найзагальнішого питання: які географічні, етнонаціональні і політичні параметри визначають ключове слово концепції О.А. Данилова – О.В. Філіпова «Росія»?
Загальновідомо, що до 1917 р. Росія була поліетнічною імперією. Її офіційною назвою – Російська імперія, послуговувалися громадяни, державні діячі, російські і іноземні дипломати. Цю назву можна знайти в офіційних документах, на політичних картах.
Слід було очікувати, що образ Росії як багатонаціональної імперії знайде належне відображення в концепції історії Росії 1900-1921 рр. О.А. Данилова. Однак, у Вступі до Книги для вчителя цього автора (а це і є його концепція) читач жодного разу не знайде словосполучення «Російська імперія». Зате десятки разів використовується етнонім «Росія». Проаналізувавши його зміст, виявляємо, що О.А. Даниловим слово «Росія» використовується як синонім «Російська держава», «Російська імперія». Географічно Росією у книзі О.А. Данилова охоплюється євразійський простір від кордонів з Німеччиною і Австро-Угорщиною на Заході і до Тихого океану на Сході.
Нічого незвичайного у цьому не було б, коли б автор у Вступі/концепції охарактеризував Росію як багатонаціональну імперію, в якій росіян («великороссов», «русских») проживало менше половини загальної чисельності населення, а розселені вони були переважно в центральних регіонах держави. Але інформація в концепції подана таким чином, що малообізнаному читачу може здатися, що Російська держава – ще моноетнічна територія, населена виключно росіянами. Складається враження, що усі країни, національні регіони і області, що входили до складу Російської імперії – це не просто приєднані у свій час до неї країни з власною багатовіковою історією і власним етнічним складом, а власне – Росія. У Вступі книги О.А. Данилова жодного разу не згадується власна назва жодної з країн, областей, території чи історичних регіонів (у тому числі, звичайно, й України), що входили до складу Російської імперії. Всі вони «розчиняються» у «розмитому», географічно і ентонаціонально невизначеному понятті «Росія». Важко вважати це випадковим.
До речі, російські експерти, автори доповіді «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран… » (де, нагадуємо, О.А. Данилов один з головних редакторів), прискіпливо ставляться до інформації про географію розселення етносів, яка наводиться в підручниках нових незалежних держав. Зокрема, вони жорстко критикують авторів українських підручників з приводу того, що в терміні «Україна» ті враховують не лише сучасні політичні кордони, але й етнографічні [17, с.65].
Справді, всі автори підручників історії України для 9 класу, відповідно до вимог програми МОН, пишуть, що на зламі ХІХ-ХХ ст. український етнічний масив включав території 9 губерній Російської імперії (Київської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Волинської, Подільської, Таврійської – без Криму), а також заселені переважно українцями великі райони інших адміністративних одиниць імперії, що безпосередньо примикали до цих 9 губерній: Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської губерній, Холмщини і частини Бессарабії. Про це свідчать матеріали Всеросійського перепису 1897 р. Так було в історії. Українська РСР, а потім незалежна Україна, сформувалася в кордонах, які дещо вужчі українського етнічного масиву початку ХХ ст. Нічого незвичайного у цьому немає. Межі етнічних масивів і державні кордони не завжди співпадають. Головне, щоб добре знаючи ситуацію сторічного минулого, ніяких політичних висновків не робити сьогодні. Напевне, це розуміють і наші російські колеги. Але все ж інформацію про межі українського етнічного масиву, наведену в підручнику з історії України для 9 класу, вони вважають відходом від якихось, невідомо ким вироблених канонів.
З іншого боку, ці ж експерти висловлюють своє обурення тим, що українські автори «понятие «Россия» розглядають, «исходя из современных ее политических границ» [17, с.65]. І хоча це обурення безпідставне (українські автори в підручниках взагалі не акцентують уваги на цьому питанні), реакція росіян примушує згадати давню істину: «Що дозволено Юпітеру…».
Що ж стосується подачі подій, які відбувалися після завершення громадянської війни, тобто вже в умовах Радянського Союзу, то, аналізуючи їх, автор Вступу робить запаморочливий кульбіт: назва «Росія» зникає із сторінок книги. Її замінює усім відома абревіатура – СРСР. Тобто, якщо до 1917 р. назвою «Росія» позначався весь імперський простір (хоча слово «імперія» не використовувалося), то після 1922 р. нова назва – «Радянський Союз» – витісняє назву «Росія», перетворюючись у її синонім. При цьому, концепція подачі матеріалу не змінюється. Як і у попередніх розділах, для характеристики історичного процесу в Росії 1921-2009 рр. (книга все-таки має назву «Історія Росії» і її вивчають жителі Російської Федерації), використовується матеріал по всьому СРСР. Причому, напевне, для підсилення патріотичних почуттів, інколи вводиться поняття «імперія», тепер вже як синонім СРСР. Так, характеризуючи пік могутності СРСР, О.В. Філіпов пише: «Империя Сталина» – сфера влияния СРСР – территориально превосходила все евразийские державы прошлого, даже империю Чингисхана» [16, с.63]. Вкотре виникає питання: що ж викладають в 11 класі – історію СРСР чи історію імперської Росії? Чи це сприймається як одне й те ж? Очевидно так, хоча ні в Книгах для вчителя, ні в підручниках для 11 класу прямо про це не говориться ніде.
Характерний фрагмент із Вступу книги О.А. Данилова, присвячений подіям початку Другої світової війни: «Относительно похода Красной Армии в сентябре 1939 г. следовало бы подчеркнуть, что речь шла о реальном освобождении тех территорий, которые отошли к Польше по Рижскому мирному договору 1921 г., т. е. было ничем иным, как освобождением части Отечества» [15, с.21-22]. Цей фрагмент викликає багато запитань, зокрема, де в розумінні О.А. Данилова і О.В. Філіпова починається, і де закінчується «Отечество»? Як поняття «Отечество» співвідноситься з поняттями «Росія» і «СРСР»? Відомо, що Галичина лише в 1939 р. стала радянською територією, ніколи раніше не входила до складу Російської імперії. Лише під час Першої світової війни вона деякий час була окупована російськими військами. Тоді царські чиновники на весь світ оголосили, що цей край – «исконно-русская территория». На деякий час частина Західної України опинилася під контролем радянських військ в період радянсько-польської’ війни 1920 р. Тут була утворена Східно-галицька соціалістична радянська республіка. Після поразки під Варшавою радянські війська відступили, і Галичина була визнана частиною Польщі.
Складається враження, що О.А. Данилов і О.В. Філіпов впевнено йдуть по стопах апологетів російських царів і радянських експортерів «світової революції», сприймаючи поняття «Росія», «СРСР» і «Отечество» (у складі Західної України) як рівноцінні… Немає сумніву, що оголошення Західної України в російському підручнику частиною «Отечества» викличе здивування не лише в Галичині, але й в інших регіонах України.
Вкотре ставимо питання: про яку Росію йде мова? Читаючи книги О.А. Данилова і О.В. Філіпова, ми так і не одержали чіткої відповіді на питання: історію якої країни вивчають в 11 класах російських шкіл у курсі «Історія Росії»?
«…Самый успешный руководитель в истории СССР»
Концепцію О.А. Данилова (вступну частину його майбутньої Книги для вчителя), перш ніж надрукувати, розмістили для обговорення на сайті російського видавництва «Просвещение» [19]. Реакція відвідувачів сайту була суперечливою. Частина керівників системи освіти, освітянських чиновників, представників російської громадськості сприйняла її схвально. Але була й досить активна група професійних істориків і небайдужих громадян, які зустріли цей документ різко негативно. І не в останню чергу тому, що у ньому «розмите» поняття «Росія» і важко розібратися, де починається, а де закінчується російське «Отечество».
Звернемося до думки російського історика Ігоря Долуцького, наукового редактора популярного у свій час в Росії підручника «Отечественная история» для 10-11 класів. У грудні 2003 р. з цієї книги наказом міністра освіти Російської Федерації зняли гриф МОН «Рекомендовано». Виявилося, що в підручнику було необ’єктивно, з точки зору міністерських чиновників, висвітлені останні роки історії Росії. В інтерв’ю інтернет-виданню Грани-ТВ І. Долуцький назвав концепцію Книги для вчителя О.А. Данилова «імперською», хоча зазначив, що автори й уникають називати Росію «імперією». «В підручнику немає інших народів. Це позиція людей, які відносяться до імперської нації» [20], – підсумував він.
За це ж була піддана критиці книга О.В. Філіпова. Російський рецензент Тарас Шульга, констатуючи «факт отождествления автором СССР и России», наводить в його тексті анекдотичну помилку: «На с. 53 можно прочитать, что 1948 г. СРСР оказал помощь Туркменистану в преодолении последствий землетрясения. Очевидно, для А.В. Филиппова Туркменистан уже является иностранным государством, а СССР – своим… Подобные взгляды вовсе небезобидны. Они хорошо укладываются в распространенные в современной России представления о национальных (нерусских) республиках в СССР, как о своего рода паразитах на теле русского народа» [21].
Але більшість російських читачів на цю обставину не звернули увагу. В книгах О.А. Данилова і О.В. Філіпова вони побачили спробу здійснити переоцінку історичної ролі Сталіна і утвердити в суспільстві, за висловом відомого історика, професора О.Б. Камінського, «…тривиальную мысль о том, что государство – это все, а человек – ничто» [22]. Постать Й. Сталіна підходить для цього якнайкраще. «Ось чому, – пише історик, доцент Московського державного університету Ірина Карацуба, – все, что можно было сделать для обеления Сталина, все [в підручнику. – Авт.] сделано» [23]. Неважко прорахувати і можливі наслідки цього. Серед них О. Камінський називає «единомыслие… оруэлловского типа».
Підстав для такого висновку, з точки зору російських рецензентів, цілком достатньо. Наведемо лише декілька прикладів.
Перший стосується оцінки масштабів сталінських репресій в СРСР: «В учебнике, – пише О.А. Данилов в інтернетівській версії своєї концепції, – следует, безусловно, оценить масштаб репрессий в годы «большого террора». Однако для этого следует четко определить, кого мы имеем в виду, говоря о репрессированных. Думается, было бы правильно, если бы здесь появилась формула, в которую будут включены лишь осужденные к смертной казни и расстрелянные лица. Это позволит уйти от спекуляций на этой теме, когда в число жертв репрессий приплюсовывались все, причем не по одному разу (включая тех, кто лишился работы по политическим мотивам, был исключен из комсомола и из партии и т.п.). А опираясь уже на эту большую цифру, люди, не понимающие о чем идет речь, говорят уже о таком количестве погибших» [19].
Теза концепції, згідно з якою «предлагалось считать репрессированными только тех, кто был расстрелян по приговору суда» не попала ні в Книгу для вчителя О.А. Данилова, ні в підручник для 11 класу. Занадто одіозною, неприйнятною для російського суспільства, у свідомості якого ще не вивітрилася пам’ять про мільйони жертв сталінських репресій, вона виявилася. Один з послідовних критиків концепції О.А. Данилова Ірина Карацуба пише: «По нему (О.А. Данилову. – Авт.) получается, что те, кто по приговору суда отправился на Колыму, в Казахстан, в Северлаг и еще куда-нибудь и сумел выжить – те не были репрессированы, а просто поправлял здоровье на чудесном воздухе. Лев Разгон не репрессирован, Евгения Гинзбург не репрессирована и т. д. Число репрессированных тем самым уменьшается в 10-15 раз» [23].
Хоча пропозиція вважати репресованими лише засуджених до смертної кари і розстріляних «не пройшла», у надрукованому в книзі О. Данилова варіанті концепції залишилася така фраза: «Террор превращался в прагматический инструмент решения народнохозяйственных задач. Оправдания этому, конечно нет, хотя репрессии выполняли функцию устрашения для тех, кто нерадиво работал» [15, с.19; 23]. Ірина Карацуба у зв’язку з цим пише: «Налицо явная шизофрения: одно и то же явление не может быть одновременно полезным и не имеющим оправдания. Польза – это уже и есть оправдание…» [23].
Свою версію Голодомору 1932-1933 рр. – дуже болючу для українського читача тему О.А. Данилов, який спеціально це питання ніколи не вивчав, викладає безапеляційно, як «істину в останній інстанції»: «…Следует особо отметить тезис о том, что организованного голода на селе в СССР не было. Тем более, он не был «спровоцирован» властью в отношении тех или иных народов или социальных групп. Голод был связан, как с погодными условиями, так и с незавершенностью процессов коллективизации (колхозы еще не могли обеспечить необходимый уровень производства товарного хлеба, в то время, как кулачество уже было «ликвидировано как класс» и в производственной деятельности уже не участвовало). Следовало бы привести здесь и цифры жертв от голода. По уточненным данным, они достигали на Украине не 10 млн., как об этом пишут сегодня украинские историки, а не более 1-2 млн., в то время, как по всему СССР 2-3 млн. (по данным ЗАГСов)» [19]. При цьому О.А. Данилов та його співавтори критикують українських істориків, які характеризують Голодомор як геноцид [17, с.9]. Нагадаємо, що саме так оцінила Голодомор 1932-1933 рр. Верховна Рада України і ця оцінка залишається офіційною позицією України в цьому питанні. Але коли вже роботи українських авторів викликають політичну алергію, можна звернутися до іноземців, зокрема італійця Андреа Граціозі, який написав, у якому сенсі голод 1932-1933 рр. був геноцидом, а у якому він таким не був [24].
Але жоден факт, схоже, не може похитнути переконання О.А. Данилова у тому, що Сталін видатний політик, до якого слід ставитися з розумінням і повагою. О.А. Данилов орієнтує вчителів: «…Важно показать, что Сталин действовал в конкретно-исторической ситуации, действовал (как управленец) вполне рационально – как охранитель системы, как последовательный сторонник преобразования страны в индустриальное общество, управляемое из единого центра, как лидер страны, которой в самом ближайшем будущем угрожает большая война» [19]. До цього ж закликає вчителів і О. Філіпов, тиражуючи в «Новейшей истории России. 1945-2006 гг. Книга для учителя», думку про Сталіна, як про «самого успешного руководителя в истории СССР» [16, с.93]. Чи не означає це, що вчитель повинен переконувати учнів, що «успіхи» Сталіна урівноважують (а може й переважають!) усі ті численні факти, коли в результаті його дій гинула величезна кількість людей (за оцінкою О.В. Філіпова – «целые общественные слои»), коли приймалися невиважені, авантюристичні злочинні рішення, які завдавали непоправних збитків суспільству? Чи не так?
Ні, не так. Звернемося до голосу представника Російської православної церкви митрополита Волоколамського Ілларіона: «При Сталине была создана бесчеловечная система, и ничто ее не может оправдать: ни индустриализация, ни атомная бомба, ни сохранение государственных границ, ни даже победа в Великой Отечественной войне, ибо всего этого добился не Сталин, а наш многонациональный народ» [25].
З початком Другої світової війни репресії в Радянському Союзі не припинилися. Зокрема, їх об’єктом 1940 р. стали також польські військовополонені, які опинилися в руках радянських властей у вересні 1939 р. Як оцінювати цей сталінський злочин? О.А. Данилов дає в Інтернет-версії своєї концепції жорстку настанову вчителю: «С учетом политической заостренности катынского вопроса, не оправдывая убийства военнопленных в Катыни, следовало бы отметить, что со стороны Сталина расстрелы в Катыни – это был не просто вопрос политической целесообразности, но и ответ за гибель многих (десятков) тысяч красноармейцев в польском плену после войны 1920 года, инициатором которой была не Советская Россия, а Польща» [19]. Такий підхід неприйнятний в цивілізованому світі. Критики оголосили його нехристиянським, рівноцінним язичницькому принципу «зуб за зуб». Тому у надрукованому у Книзі для вчителя варіанті концепції автор «виправився»: «…С учетом политической заостренности катынского вопроса следует аргументированно показать, что в расследовании катынской трагедии немало неизученных и непроясненных вопросов» [15, с.24].
Взагалі, історія Другої світової війни викладається в суто сталіністських традиціях. Виправдовується передвоєнна політика СРСР. Аналізуючи відповідні фрагменти концепції О.А. Данилова і Книги для учителя, І. Карацуба зазначає: «Идет игра на том, что все зло извне. Идет дикая лесть русскому народу и утверждение о том, что ему не в чем каяться – виноват Мюнхен, поляки. Идет двойная бухгалтерия, двойная мораль, все погружается в имперский националистический чад» [23].
Як зазначалося вище, у Книзі для вчителя О.А. Данилова і його підручнику для 11 класу досить мало уваги приділяється національним групам населення. Але це враження раптом зникає, коли відкриваєш Розділ 5 «Великая Отечественная война. 1941-1945 гг.», зокрема, ліхтарик «Сотрудничество с врагом». Фрагмент під такою ж назвою і з таким же змістом є і у підручнику для 11 класу. Тут мова йде про колаборантів і, нарешті, знаходиться місце для представників прибалтійських, північнокавказьких та інших народів СРСР, у тому числі українців і татар, які воювали на боці Німеччини [12, с.391-394; 15, с.387-389].
Жителів України, які співробітничали з нацистами, в підручнику називають не лише «колабораціоністами», але й підкреслюють, що вони – «націоналісти», які «активно сотрудничали с нацистами», брали активну участь в каральних операціях. Йдеться і про ОУН, причому зазначається, що в Західній Україні вона користувалася «поддержкой части населения». Згадується про батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», про дивізію військ СС «Галичина», яку «сформували націоналісти» і які були суто колаборантськими структурами. Про Українську повстанську армію в підручнику О.А. Данилова для 11 класу не говориться. Але в експертному висновку «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран…» вояків УПА називають «партизанами фюрера» [17, с.158].
Кримські татари також заслужили особливої уваги. Про них, зокрема, сказано: «В Крыму более 20 тыс. крымских татар добровольно вступили в антипартизанские батальоны и творили кровавые расправы над участниками борьбы с нацистами». Прочитавши це, учень, природно, наповниться благородним почуттям ненависті до кримських колаборантів і буде схильним оцінити як належне зміст наступної фрази підручника, яка подається без оцінки автора: «Эти действия части населения в 1944 г. послужили предлогом для массовой депортации ряда народов, обвиненных в пособничестве врагу» [12, с.393]. Але, без сумніву, серед учнів знайдуться й такі, які не можуть зрозуміти, чому за злочини частини народу повинен відповідати весь народ, у т. ч. немовлята, підлітки, жінки, літні люди.
Часто гострі питання, на які немає однозначної відповіді, розтлумачує учням вчитель. Може, це стосується і питання про репресовані народи? Звернемося до Книги для вчителя: «Особой осторожности и сдержанности требует изучение в рамках учебного курса вопроса о депортации народов Кавказа и других народов в годы войны. Причем также следует иметь в виду, что подобные эксцесы происходили в тот период и в других странах (например, изоляция в США всех жителей японского происхождения)» [12, с.393]. Наскільки таке роз’яснення вичерпне – вирішуйте самі.
Але ж серед колаборантів були й жителі Росії, етнічні росіяни. Про них у О.А. Данилова також говориться, хоча досить скупо. Це і Русская освободительная армия (РОА) О. Власова та Особливий козачий корпус П. Краснова і О. Шкуро. На наш погляд, ці з’єднання заслуговують на детальніший аналіз, адже у їх складі налічувалося понад 800 тис. чол. – більше, ніж у всіх інших (кавказьких, прибалтійських, татарських, українських та ін.) національних формуваннях у складі вермахту разом взятих. Оскільки вже названа чисельність татарських антипартизанських батальйонів, логічно було б навести й дані про російські. Однак, про це ні у Книзі для вчителя, ні у підручнику для 11 класу інформації немає.
Без сумніву, кожен народ Радянського Союзу під час війни тримав у своїй шафі власний «кістяк». У росіян він був найбільший. Але не тому, що вони були схильніші до колаборації. Просто серед населення СРСР росіяни становили більшість.
Погодитися, що ця книга здатна служити благородним цілям виховання громадянина демократичного суспільства, важко. Це гостро відчуває багато росіян, стурбованих майбутнім своєї батьківщини. Олександр Черкасов, член правління Міжнародного товариства «Меморіал», в інтерв’ю Радіо «Свобода» 21 вересня 2008 р. говорив з приводу концепції і підручника О.А. Данилова: «То, что нам предлагается, это растление умов… Кого можно вырастить таким образом? Очевидно, тех, кто согласен с любыми действиями любого своего правительства – например, теперь в Закавказье. Что из этого получается? …Неужели школьникам, которые будут учиться по этим пособиям, уготована судьба павших солдат бывших империй?» [22].
…
(закінчення буде)
Джерела та література
…
12. Данилов А.А. История России. 1900-1945 гг. Учебник. 11 кл. / А.А. Данилов. – М. : Просвещение, 2009. – 448 с.
13. История России. 1945-2008. Учебник для 11 кл. / Под ред. А.А. Данилова, А.И. Уткина, А.В. Филиппова. (2-е изд.). – М. : Просвещение, 2008. – 368 с
14. А. Миллер: историческая политика уничтожает пространство для диалога (09.03.2009) // http://ru.delfi.lt/opinions/comments/article.php?id=20912698
15. История России. 1900-1945 гг. Книга для учителя. – М. : Просвещение, 2009. – 447 с.
16. Филиппов А.В. Новейшая история России. 1945-2006 гг. Книга для учителя / А.В. Филиппов. – М. : Просвещение, 2007. – 494 с
17. Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств. – М., 2009. – 389 с
18. Полад Бюль-Бюль Оглы. Комментарии Министерства образования Азербайджана на публикацию “Кремля.Орг” (17.02.2010) // http://www.kreml.org/other/236915744
19. О концепции курса «История России. 1900-1945 гг.» // http://www.prosv.ru/umk/ist-obsh/info.aspx?ob_no=15378
20. Долуцкий И. Учитель, автор запрещенного учебника истории XX века – о нынешних школьных учебниках / И. Долуцкий // http://grani-tv.ru/entries/472/
21. Шульга Т. Какая история нужна современной России? Обзор учебников и пособий по новейшей истории России / Т. Шульга // Русский вопрос. – 2009. – №2. // http://www.russkiivopros.com/print.php?id=279
22. Боде В. Эффективный менеджмент сталинизма. Готовится новый учебник истории России (26.08.2008) / В. Боде // http://www.svobodanews.ru/content/article/462362.html.
23. «Учебник Филиппова»: продолжение последовало (28.10.2009) // http://urokiistorii.ru/current/view/2009/10/uchebnik-filippova
24. Грациози А. Советский голод и украинский голодомор // Отечественные записки. – 2007. – №1. – С. 156-177.
25. Героизация безбожников не может объединить народы исторической России // http://www.rusk.ru/newsdata.php?idar=41850
…
Джерело:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Npifznu/2010_XXVIII/turchenko2.pdf
Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2010, вип. XXVIII
Ф. Г. Турченко
«ОБЩАЯ ИСТОРИЯ»: НАУКА ЧИ ПОЛІТИКА?
Ця стаття на сайті «Краснопілля. Край Слобожанський»:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/slovo_v_nauci/fedir_turchenko_obshhaja_istorija_nauka_chi_politika_ii/27-1-0-229
03.11.2011
Федір Турченко: «Общая история»: наука чи політика? ( ІІ )
