Михайло Іванович Фоменко (*19 вересня 1948 року, с. Мала Рибиця Краснопільського району Сумської області) — український футболіст, захисник і півзахисник, головний тренер національної збірної України. Відомий за виступами за футбольний клуб «Динамо» (Київ). Гравець збірної СРСР (1972–1977). Майстер спорту міжнародного класу (1975). Заслужений майстер спорту СРСР (1975).

Вихованець сумської футбольної школи «Спартак» (з 1962). Виступав за команди «Спартак» Суми (1965–1969), «Зоря» Ворошиловград (1970–1971). У київське «Динамо» прийшов перед початком сезону 1972 року, в якому «Зоря» стала чемпіоном СРСР, випередивши «Динамо» — срібного призера.

У 1972 році Фоменко дебютував і у збірній СРСР. Це сталося 16 липня на стадіоні фінського міста Вааса. У головній команді країни Михайло брав участь у відбіркових іграх чемпіонатів світу і Європи, Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі. На матчі чемпіонату Європи з національними командами Швейцарії, Чехословаччини, товариську зустріч із збірною Угорщини в Будапешті Михайло Фоменко виводив збірну СРСР в якості капітана. У 1975 році був капітаном і в «Динамо». Всього за збірну СРСР зіграв 24 матчі (в тому числі 5 матчів за олімпійську збірну СРСР).

Після завершення ігрової кар’єри — футбольний тренер. Заслужений тренер України. Заслужений працівник фізичної культури і спорту України.

З грудня 2012 року Михайло Фоменко – головний тренер національної збірної України з футболу.

 
***
Iз Малої Рибиці — у великий футбол

«День» побував на батьківщині Михайла Фоменка, якому ми цього року вручили символічну корону

У нещодавно опублікованому (стаття побачила світ у грудні-2013 – Краснопілля Інфо) рейтингу FIFA національна збірна України з футбол  у зайняла 18-те місце. Таким чином, за 12 місяців нашій команді вдалося додати 312 очок і піднятися на 29 позицій! За це досягнення збірна України отримала від FIFA звання «Прогрес року». Наступного ж дня стало відомо, що ФФУ вирішила продовжити до 2015 року контракт з головним тренером збірної України Михайлом ФОМЕНКОМ. Навряд чи це рішення когось здивувало, адже навіть без офіційного визнання з боку Міжнародної федерації футболу усім було зрозуміло, що саме з цим тренером національній команді вдалося досягнути небувалого прогресу й подарувати нарешті надію вболівальникам.

Тим не менше, якщо про спортивні досягнення Михайла Фоменка можна прочитати в офіційній статистиці, то дізнатися бодай якісь деталі з його нефутбольної біографії досі було вкрай важко: Михайло Іванович —  людина небагатослівна, та й преса до минулорічного призначення на посаду головного тренера збірної не надто цікавилася його особою. З надією трохи підняти цю завісу таємничості й поспілкуватися з людьми, які знають Михайла Фоменка змалку, «День» вирушив на малу батьківщину наставника національної збірної — в село Мала Рибиця Краснопільського району Сумської області.

Шлях з обласного центру був досить тривалим. Здавалося б, лише 43 кілометри, але щоб подолати їх, знадобилося не менше години — маневруючи між вибоїнами, наше авто не встигало набрати швидкості. Вільшанка, Барилівка, Грунівка, Велика Рибиця, Запсілля, Миропілля — проминають за вікном назви населених пунктів, і ось нарешті ми у Малій Рибиці — невеличкому затишному селі, що розташувалося поміж численних ставків, за сім кілометрів до російського кордону. Зараз тут живуть 589 людей. Кажуть, що назвали так село, бо у тутешніх річках та ставках водиться багато дрібної риби.

Голова сільради Ольга КОЧУРА ще з порога запрошує нас втамувати спрагу і голод. Люди тут щирі, привітні й усі, хоч як це дивно, — україномовні. З’ясувалося, що сьогодні у Малій Рибиці — храмове свято, й колишні односельчани за традицією з’їхалися сюди з усієї області, щоб побачити родичів, друзів і поспілкуватися за святковим столом. Схоже, фортуна опинилася на нашому боці, адже серед теперішніх мешканців села вже майже ніхто особисто не знає Михайла Івановича, й якогось іншого дня поговорити про нього було б ні з ким.

ОЛЕКСАНДР СТЕПАНОВИЧ ФОМЕНКО, ВІКТОР ПЕТРОВИЧ БОРТНИК, МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ БОРТНИК І МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ БОРТНИК – РОДИЧІ ГОЛОВНОГО ТРЕНЕРА ЗБІРНОЇ ЗІБРАЛИСЬ У МАЛІЙ РИБИЦІ НА ХРАМОВЕ СВЯТО, ЩОБ ПРИГАДАТИ МИНУЛЕ

Як розповіли односельчани, рід Фоменків жив у Малій Рибиці здавна. Дід Михайла Івановича — Степан Петрович — працював тут усе життя рільником (так тоді називали агрономів). Нинішній тренер національної збірної мешкав у селі лише до семи років — учитися в школі йому довелося вже у  Сумах, але щоліта він повертався сюди на канікули. Хата Фоменків до нашого часу не збереглася, а з близьких родичів Михайла Івановича тут нікого не зустрінеш — зате людей з таким самим прізвищем вистачає. Проте в селі про видатного земляка пам’ятають — у місцевій школі і в будинку культури встановили інформаційні стенди, на яких детально відображені досягнення Михайла Фоменка. Футболом тут цікавляться і чоловіки, і жінки. Палкі суперечки про гравців національної збірної, суддівство, календар ігор розгортаються у Малій Рибиці всюди — у магазині, в сільраді й просто на вулиці.

ЗГАДАТИ ВСЕ. ДЯДЬКО ГОЛОВНОГО ТРЕНЕРА ЗБІРНОЇ ОЛЕКСАНДР ФОМЕНКО НЕ ЗМІГ ПРОЙТИ ПОВЗ ІНФОРМАЦІЙНИЙ СТЕНД, ПРИСВЯЧЕНИЙ ДОСЯГНЕННЯМ ПЛЕМІННИКА

— Дитинство у Михайла було складне, виховувала його переважно бабуся — батько і матір працювали в обласному центрі, — розповідає Олександр Степанович Фоменко, рідний дядько Михайла Івановича (до речі, зовнішньо племінник дуже схожий на дядька), який приїхав із Краснопілля. — 1948 року, коли він народився, я вчився у школі. Пам’ятаю, ми саме складали іспити — я мав готувати білети, а мені доручили няньчити Михайла. То я його посадив у діжку, а сам — пишу. Мати Михайла пішла з життя, коли він був ще зовсім малим. Тоді тато забрав його з Малої Рибиці у Суми, де він і закінчував школу. Батько Михайла був бригадиром на Сумському машинобудівному заводі ім. Фрунзе. Коли синові було 16 років, він узяв його до себе в бригаду учнем слюсаря. Часи тоді були досить тяжкі. Якийсь час Михайло грав у заводській команді «Фрунзенець». Потім тренер з обласного «Спартака» помітив його і забрав до себе, а звідти вже запросили в «Зорю». Спочатку грав на різних позиціях, але потім тренер побачив його схильність до роботи в захисті. Дружина Михайла Івановича — Валентина — теж із Сумщини, з села Коровинці Недригайлівського району. Все життя вони йдуть пліч-о-пліч. Познайомилися в Сумах, коли Михайло ще грав за «Спартак». Вона тоді працювала кранівницею.

За словами Олександра Степановича, Михайло Фоменко завжди був трохи заглиблений у себе. «Це такий наш характер — фоменківський — ми більше «ділом», ніж «словом», не дуже балакучі», — пояснює дядько головного тренера. Зате на «зіркову» хворобу Михайло Іванович ніколи не страждав і з родичами завжди підтримував теплі стосунки.

— Пам’ятаю, Михайло подарував мені п’ять квитків на матч «Динамо» — «Баварія» за Суперкубок Європи у 1975 році, — згадує Олександр Фоменко. — Ми з друзями сіли у «Волгу» й поїхали до Києва. А після гри племінник десь дістав здорового вугра, і ми всі разом поїхали на природу за Київ — повечеряли  й відсвяткували перемогу. Останній раз він був у мене в Краснопіллі на Великдень. Ми тоді домовилися поставити дідусеві й бабусі пам’ятник на цвинтарі. Сьогодні дзвонить і каже, що два тижні тому з’їздив на могили, пам’ятник йому сподобався — я, каже, свою долю теж вношу. Я йому розповів, що мають журналісти приїхати — питаю, чи можна про нього розповісти. «Можна, — каже, — тільки здорово не закидайте». Коли виграли у французів, у нас в районі було справжнє свято — всі лише про це й говорили. Матчу-відповіді, звичайно, побоювались, але все ж сподівалися на перемогу… Чи сильно Михайло засмутився через поразку, не знаю — власними переживаннями він не ділиться, тримає все у собі. Щодо його тренерського стилю, можу сказати, що «у кулаці» футболістів Михайло Фоменко не тримає — у нього в команді все ґрунтується на довірі. Він дуже  — рідко буває, щоб на когось нагримав.

Влітку Михайла Фоменка з родиною час від часу можна побачити у сусідній Великій Рибиці — приїздить туди відпочити й порибалити. Має у цьому селі дачу. Цікаво, що попри роботу в Києві, він і досі часто буває в Сумах (у столиці має лише службове житло) — там живе його дружина. Михайло Іванович приїжджає до неї майже кожні вихідні. А внучку Анастасію забрав до Києва — працювати у ФФУ.

— Ще змалку Михайло був лідером, завжди шанований серед друзів — пригадує Михайло Петрович Бортник, троюрідний дядько й одноліток Михайла Фоменка, який зростав разом із ним. — Пам’ятаю, тут неподалік було зерносховище — в ньому провіювали зерно, а ми з Михайлом носили його мішками. Хоча дитяча праця була заборонена, нас все ж залучали до роботи — то в колгоспі сіно перевертали, то ще щось. Ми тоді ще не вміли як слід у футбол грати, були інші ігри: «копійка», «вибивний»… Ви, мабуть, таких не знаєте. А футболу Михайло навчив усіх пізніше — коли приїхав із Сум на канікули. Хоча перші кроки робив ще тут, на болоті — футбольного поля у нас не було. Їздили тоді грати село проти села. Коли Фоменко в команді — завжди виграємо. Бувало, хлопці з інших сіл ображалися — навіть до бійок доходило. Не пригадую, щоб він колись спеціально вчився футболу або закінчував якусь спортивну школу — сам себе знайшов, немов народився для цього. «Самородок із Сум», — говорив про нього одноклубник Стефан Решко. Інший бік медалі — небувала працездатність і наполегливість. Його батько, а мій двоюрідний брат Іван Степанович, розповідав, що Михайло кожного вечора приходив додому з тренувань увесь мокрий. Хто йому прищепив любов до футболу, не знаю — у нас в роду футболістів немає, а професія ця тоді престижною не була. Вважаю, що рівень збірної Михайло дуже підняв, а з французами просто не пощастило. Гра є гра. Ще Богдан Хмельницький говорив: «Як Бог дасть!» Цього разу Бог взяв і не дав… Може, за рівнем індивідуальної майстерності наші й поступалися, але за командним духом — ні. А ще можу вам розповісти, що Фоменко — чудовий вершник, уміє обходитися з кіньми. Колись у Малій Рибиці їх було багато. Інколи бачимося з ним — пригадуємо минуле.

— Він був нашим авторитетом, — долучається до розмови Михайло Васильович Бортник, молодший товариш Михайла Фоменка й один з небагатьох мешканців Малої Рибиці, знайомий із головним тренером збірної особисто. — Грали разом у футбол. Ми, дітвора (років 10 — 12), тоді ще босі бігали, а він у формі був, в бутсах — якось навіть рахували, скільки там шипів. Завжди серйозний ходив, а фізично дуже витривалим був. По м’ячу бив здорово — якщо попаде в когось, мало не буде. Якось йому прив’язали на праву ногу стрічку — щоб нею не бив. Так він і з лівої як слід міг пригостити — воротар тікав із воріт, щоб по ньому не влучило. Фоменко завжди був нашим кумиром — ніколи молодших не ображав. Вважаю, що зараз від нього забагато вимагають — не все одразу! Лобановський говорив: щоб зробити команду, треба років три-чотири, а у Фоменка лише кілька місяців було. Бажаю Михайлові Івановичу щастя й доброго здоров’я — хай і надалі тренує нашу збірну.

…Сьогодні у Малій Рибиці, як і загалом по селах України, ситуація непроста. За словами голови сільради Ольги Кочури, роботи зараз у селі не знайдеш — немає базового господарства. Хтось працює на об’єктах соціальної сфери (в пожежному депо або в фельдшерському пункті), хтось — у сусідніх селах, хтось займається веденням власного селянського господарства, а багато людей виїздять до Сум. «Але всі, у кого тут коріння, з часом повертаються, — розповідає Ольга Кочура. — Зараз до нас звертаються багато людей передпенсійного віку з проханням знайти хату для продажу. Життя у нас тихе, спокійне. — працюємо і стараємося зберегти те, що є».

ТРАДИЦІЯ ЖИВЕ. МОЛОДІ ФУТБОЛІСТИ З МАЛОЇ РИБИЦІ ПОСІДАЮТЬ ПЕРШІ МІСЦЯ НА РАЙОННИХ ЗМАГАННЯХ

Продовжують у селі й футбольні традиції. Зараз у Малій Рибиці впроваджують програму розвитку дитячого футболу — на базі 5 — 7 класів сформували команду. Є серед гравців і однофамілець Михайла Івановича — кажуть, теж непоганий гравець. Хлопці займають перші місця на районних змаганнях. «Може, наш земляк візьме когось із них до себе в команду», — усміхається директор школи Микола Рагулін. Зараз тут навчається лише 40 учнів, але з кожним роком їхня кількість зростає. Футбол люблять усі — навіть дівчата. Коли не вистачало хлопців, брали до команди й їх. Дорослі теж грають у футбол, але збираються рідше — проводять турніри між селами.

— Ми вдячні Михайлові Івановичу, що прославив наше село, — емоційно зізнається голова сільради Ольга Кочура. — Пишаємося, що він — наш земляк, вболіваємо й бажаємо перемог. Дуже хотілося б побачити його тут. Передайте йому, щоб приїздив 5 липня, на День села — у нас заплановані великі святкування.

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

Київ — Суми — Мала Рибиця — Київ

Джерело:
http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/iz-maloyi-ribici-u-velikiy-futbol
Iз Малої Рибиці — у великий футбол
«День» побував на батьківщині Михайла Фоменка, якому ми цього року вручили символічну корону
27 грудня, 2013 – 13:45

Читайте також:

http://www.footboom.com/ukrainian/national/20-09-2013-mykhailo-fomenko-naikrashchyi-podarunok-putivka-v-brazyliiu.html
20.09.2013
Михайло Фоменко: “Найкращий подарунок – путівка в Бразилію”

http://tsn.ua/analitika/iz-maloyi-ribici-u-veliki-futbolni-lyudi-322610.html
Костянтин Андріюк, спортивний журналіст 1+1
Із Малої Рибиці – у великі футбольні люди
Київ, 28 листопада 2013, 16:17