Наприкінці грудня у Краснопільському районному ЦДЮТ відбувся районний етап обласного літературного конкурсу «Проба пера». Змагалися юні таланти у трьох номінаціях: «Проза», «Поезія», «Гумор». Переможці конкурсу нагороджені грамотами відділу освіти, молоді та спорту Краснопільської РДА. Продовжуємо знайомитись з роботами конкурсантів. На черзі твори Тетяни ПЕТРОВОЇ – учениці Хмелівської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
***
Схованка
Чи могли ми гадати, що після приходу німців ще колись скажемо: «То був страшний 2014…». Невже після тих страшних подій, люди все ж таки насмілюються робити хоча б на грамину щось схоже. А, можливо, це урок, хлопчику, який після розповідей діда Микити про страшне пережите під час Другої Світової тільки й зміг, що поглузувати з нього. Що ні в кого з нас вже не відкликалась в серці та пісня болю загиблих… Такі не дитячі думки разом із розпачем, болем та жахом перебували у Сашковій голові. Ще декілька днів назад він мав тихе розмірене та щасливе життя, але за якусь мить все змінилося…
То був весняний і вже по літньому теплий день. Ось Сашко разом з друзями, грається у дворі дев’ятиповерхового будинку. І чому цей дід Микита дістає їх своїми нецікавими і нудними розповідями? Героєм його ще всі називають! Це ж він, Сашко – справжній герой. Он як пожартував з діда, нехай більше не набридає їм.
«Біжімо гратися в піжмурки!», – закричав хтось з хлопців. «Так!», – викрикнули всі враз. Аж ні, чую: «Сашко!», – мама кличе! Ну що вона хоче! Оце тобі, знову: «Потримай Михайлика поки коляску знесу». А як же гра?! Та що це?
Враз над головою пролетів зі страшним гулом якийсь предмет і зруйнував два поверхи нашого будинку. Там же була наша квартира! А в ній мама! Раптом навкруги все змішалось, а перед очима тільки злякані очі діда Микити. Він схопив нас з Михайликом, і ось ми вже в його гаражі. І де це взялось там підземелля? А місця тільки для нас з братиком, а як же він – дід Микита, адже це для себе він його готував. «Бережи брата!» – тільки й вимовив, закриваючи нас у схованці. Але тепер він був геть інший, вже й не нудний дід, а й справді герой. Страшні звуки разом з плачем Михайлика стояли в голові. А стіни з землі щохвилини здригалися все з більшою силою.
Не знано скільки часу пройшло, аж поки голосний та пронизливий плач залунав уже в безмовній глухій тиші. І враз я ніби отямився від глибокого сну. Я тут один, а що там за межами схованки? Чому стало так тихо? Що робити далі? Чекати на маму, промайнула перша думка, адже вона обов’язково нас знайде, вона ж лише принесе коляску для Михайлика та й піде з ним до магазину. А я буду гратися з хлопцями в піжмурки, он яку схованку маю – ніхто не знайде.
Та ні, це ж дід Микита мене сюди посадив. А чому? І враз на думці всі ті історії, які він розповідав. Невже не вигадки, невже таке можливо? І що тоді з мамою, невже загинула. А ми з Михасиком? Що робити, хто прийде по нас? Дід Микита, майнуло в голові. Він герой, він знає що робити! Ось декілька хвилин і він разом з мамою визволить нас!!! Михайлик затих…Чекаємо… І знову плач. Знаю, знаю, братику: темно і страшно тут робиться. Терпи! По нас неодмінно хтось прийде.
***
Вартовий Сніжко
Трапилося це в невеличкому містечку Зимовинці. І чи співпало там, а люди в цьому місті дуже любили й шанували зиму. Ось, одного року, на календарі вже був кінець грудня, а надворі, наче середина листопада. Саме це і засмучувало всіх мешканців міста. А найбільше – Іринку. Адже скоро канікули, новорічні свята, а надворі снігу немає. А вона вже давно мріяла покататися на санях, лижах, погратися в сніжки, зліпити снігову бабу, але зима не поспішала до них. І тоді дівчинка разом зі своїми друзями вирішили взяти все в свої руки.
Спочатку вони намагалися створити свій сніг. Для цього бешкетники набрали льоду з холодильника і почали розсипати його на подвір’ї Іринчиного будинку. Та нічого не виходило – лід швидко танув, і роздобути його вдалося не так багато, щоб засипати хоча б маленький клаптик землі. Для наступної спроби відтворити зиму послужила стара перина, що залежалася на горищі. Дітлахи почали діставати з неї пір’я і розсипати неначе сніг. Це було весело, але все ж таки і ця спроба закінчилася невдачею. Вітер, що піднявся здув майже все пір’я з садиби.
За всім цим дійством спостерігав Іринчин дідусь Максим Іванович. Діти так засмутилися, що не відразу помітили його присутність. А коли звернули на нього увагу, дуже зраділи. Ось до кого можна за порадою звернутися. Так, справді, дідусь багато чого знав. Та й їм він завжди розповідав різні казки, оповідання, билини, за що вони його дуже любили. Дітлахи мерщій підбігли до Максима Івановича. Вони розповіли йому, що трапилося. Але дідусь лише похитав головою і сказав: «Сідайте, мої любі, я вам розповім про провідника зими – вартового Сніжка». Малята з задоволенням сіли кругом Максима Івановича із захопленням почали слухати.
– Десь високо в небі живе собі вартовий Сніжко, який три пори року спить, а на четверту прокидається. Саме взимку він розплющує очі і починає бігати по землі, вкриваючи її білим килимом, по якому ступає велична зима. Але цієї зими Сніжко щось забарився й не хоче прокидатися.
– Але як нам розбудити Сніжка? – запитала Ірина.
– Щоб розбурхати вартового, ви маєте зробити годівничку для помічників Сніжка – маленьких пташок, які сповіщають вартового, що час за діло братися. Адже коли випаде сніг, тяжко їм буде харчі з землі добувати. Тому й не поспішають Сніжка будити.
– Ой, дідусю! – вигукнула Іринка, – то ходімо мерщій годівничку майструвати!
Весь день Іринка разом з друзями і з Максимом Івановичем плідно працювали над домівками для птахів. І ввечері шість годівничок прикрасили сад кожного, хто брав участь у майструванні. А вранці, коли всі прокинулися, на землі лежав перший зимовий сніг. Іринка радісно заплескала в долоні і пошепки промовила: «Привіт, Сніжко!». Всі діти повірили у вартового. Один дід Максим лукаво посміхався. Адже, насправді, вчора весь день спостерігав за природою і знав, що зранку піде сніг.
***
Веснянка
Оповідки бабусі Орини любили всі. І вже ніхто не втрачав нагоди послухати якусь цікавеньку історію. Зберемося ввечері всі разом, обсядемо бабусю з усіх боків і чекаємо. І з її уст виривається чергова історія: «Жили були у нас у селі чоловік і жінка. І любо було глянути на них. Усе разом робили і завжди всюди встигали. І все то в них до ладу було, та одна біда – не мали вони діток. Дуже переживали, що до самої смерті залишаться одні однісінькі. Та недовго побивалися – послав Бог їм дитинку. То була дівчинка з блакитними, як небо очима і золотим кучерявим волоссям.
Ще змалечку посмішка не сходила з її вуст. Та було якесь диво в тій посмішці, адже хто не гляне на неї, в того вона на обличчі й відзеркалюється. Довго батько з матір’ю думали – гадали як назвати дитину. Та згодом назвали її Веснянкою.
Зростала дівчина працьовитою, розумною та вродливою. Ніяк батько з матір’ю не могли натішитися нею. Ось і зросла вже дівчина, ще гарнішою стала аніж була. То ж не дивно, що почали парубки сільські до дівчини сватів засилати. Але всім відмовляла Веснянка, не хотіла батьків полишати.
Кожного дня вона ходила до річки, що протікала в кінці їхнього села. Саме там поміж лісу та стрімкої річки любила вона співати пісень. Одного дня почув ту пісню панський син Іван. А батьком був у нього Василь Купейченко з сусіднього села, яке саме знаходилося на тому боці річки. Та був цей Купейченко людиною жорстокою. Не поважав людей. Тільки й думав як би кого обманути та з кого поглумитися. Та Іван був зовсім іншим, з радістю допомагав він бідним селянам у всьому. Не дуже це Василю Купейченку подобалось, через що й вигнав сина з хати.
Тож почувши пісню, що відлунювалась у всьому лісі, зачарувався Іванко. Та й став іти на той чарівний спів. Так і дійшов він до схованки Веснянки. Та як глянув на дівчину, вже очей не міг від неї відірвати. Правда, лісова німфа стояла перед ним. Та ладен він був і серце і душу віддати їй тільки лишень, щоб і далі дивитися на неї. А коли Веснянка помітила, що за нею спостерігають, злякалася. Хотіла вже було тікати чимдуж від незнайомця та, глянувши у вічі хлопця, неначе заклякла. Ще ніколи не бачила вона таких добрих і глибоких, наче озеро очей. Декілька хвилин стояли вони, дивлячись один на одного, і ніхто з них не міг вимовити ні слова. Та все ж таки наважився Іванко озватися до дівчини.
– Як тебе звати? – спитав хлопець.
– Веснянка, – несміло відповіла дівчина.
– Яке гарне ім’я. А мене Іваном кличуть. А що робиш тут одна серед лісу? – запитав Іван.
– Пісні співаю бистротічній річці, а вона їх розносить по всій землі та людей радує!
Довго ще розмовляли Іван з Веснянкою. Ніяк не могли розлучитися. Тож пішли вони до батьків дівчини вже вдвох. Так з того часу і живуть разом. А пісні-веснянки щовесни річка розносить по землі після зимового сну» – закінчує свою оповідку бабуся Орина.
***
Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/literaturnij_konkurs_proba_pera_petrova_tetjana/2016-02-28-6109
28.02.2016
Літературний конкурс «Проба пера»: ПЕТРОВА Тетяна
