Неоголошена війна забрала життя тисячі наших українців. Це страшно, та ще страшніше усвідомлювати, що невідомо, скільки ще матерів, дружин, дітей страждатимуть через непоправні передчасні втрати найдорожчих людей. Наш обов’язок – пам’ятати героїв, хто не повернувся зі Сходу, хто не встиг вдосталь пожити зі своїми рідними, недорадів, недокохав, але встиг піти у безсмертя, захищаючи найдорожче, що є в українців – право на волю і незалежність. Своєю жертовністю вони вщент зруйнували недолугі закиди кремлівських стратегів, що України як держави, а українців як нації взагалі не існує.

Днями у Миропільській ЗОШ І-ІІІ ступенів відбувся мітинг-реквієм з нагоди відкриття меморіальної дошки в пам’ять про випускника школи, добровольця, героя, справжнього патріота Віталія Володимировича Піддубного, який загинув, захищаючи суверенітет і цілісність держави на Сході.

У відкритті меморіальної дошки взяли участь родина та близькі героя, представники районної влади, сільської ради, колишні однокласники Віталія, учні та учителі школи та просто небайдужі жителі Миропілля. Багато теплих слів прозвучало цього дня на адресу колишнього випускника школи.

– Я добре пам’ятаю Віталія, як трохи сором’язливого хлопця. Серед однолітків нічим особливим не вирізнявся, лише тоді, коли мова заходила про священний обов’язок кожного юнака служити Вітчизні, у його очах спалахували вогники, – згадує вчитель навчальної військової допризовної підготовки молоді Миропільської ЗОШ І-ІІІ ступенів Микола Миколайович Терещенко. – А ще він був першим, коли потрібно було допомогти старим і немічним, коли впорядковували пам’ятники загиблим воїнам, коли потрібно було захистити честь нашої школи, виступити на змаганнях з фізичної і військової підготовки. Це був хлопець щирий і доброзичливий, мабуть саме тому, коли Україна потрапила у біду, він добровольцем пішов її захищати. Своїм життям він довів, що Україна для нього – понад усе! Боляче розуміти, що нас сьогодні залишають найкращі, яким був, є і буде Віталій Піддубний…

Після невеликого мітингу пам’ять героя вшанували хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіальної дошки, встановленої на будівлі навчального закладу. Право її відкрити надано учасникам АТО Євгену Ординцю та Сергію Терещенку.

Віталій Володимирович до війни жив із родиною у місті Бердянську Запорізької області, працював будівельником, виховував сина та трирічну донечку.

Після анексії Криму та загострення обстановки на Сході країни Віталій приєднався до міського громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону «Громадська варта – Самооборона» – понад 500 активістів, чоловіків та жінок, які зробили чималий внесок у запобігання провокаціям сепаратистів і підтримання спокою у Бердянську.

А згодом він вирішив стати на захист держави зі зброєю в руках і разом із групою земляків добровольцем вступив до батальйону Нацгвардії «Донбас». Цим самим Віталій наслідував приклад свого дідуся Івана Федоровича, який у далекому 1943 році шістнадцятирічним юнаком пішов добровольцем на фронт. А тепер згадаймо вже відоме російське «Деды воевали – и мы воюем!». Тільки чомусь воюють «брати»-окупанти на нашій землі і вбивають українців, прикриваючись великим подвигом своїх дідів-визволителів.

Там, на Небесах, безсумнівно, Іван Федорович пишався вибором свого внука, але врятувати його не зміг… 26 липня 2014 року у м. Попасна кулеметна черга обірвала життя Віталія Піддубного.

Вже зранку наступного дня біля штабу бердянської Самооборони відкрили «Стіну Пам’яті» Віталія Піддубного. Люди несли сюди квіти та лампадки, а на громадянській панахиді, разом із родичами, друзями та однополчанами взяли участь сотні бердянців. Віталій був товариською людиною, міг знайти спільну мову у кожному колективі, не випадково навіть його позивний у батальйоні «Донбас» був майже сімейним, родинним – «Сват».

Жителі Бердянська ніколи не забудуть уродженця Миропілля, який віддав життя за те, щоб війна не прийшла у їхнє місто… Рішенням виконавчого комітету Бердянської міської ради від 12.08.2014р. №258 Піддубного Віталія Володимировича посмертно нагороджено “Почесним орденом міста”, його ім’я носить одна з вулиць Бердянська. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України Указом Президента України № 651/2014 від 14.08.2014 року стрілок 3-го батальйону оперативного призначення НГУ “Донбас” Піддубний Віталій Володимирович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

– Спочатку Віталій нам нічого не говорив, що він у самообороні, ні про свої наміри йти воювати, – розповідає його батько Володимир Миколайович, – Ділився з братом та сестрою, які теж мовчали, не хотіли нас тривожити. Лише за день до відправки в АТО зателефонував і сказав правду.

– Він був золотою дитиною і як син – незамінний, спорожніла хата без нього, – не стримуючи сліз, долучається до розмови мама Валентина Іванівна. – Коли була нагода, телефонував з війни, ми цінували кожну секунду, коли можна було почути його голос. У нього були слова: «Мамуля, коли навіть загину, вам ніколи не буде соромно за мене. Ви будете пишатись мною. І ніколи не плач!». А брату меншому, ніби щось відчуваючи, сказав: «Якщо помру, щоб поховали у Миропіллі». За все життя жодного разу не назвав мене мамою – тільки мамулічка. Якось телефонує: «Мамулічко, ти чого вчора плакала?». «А звідки знаєш?», – «Відчуваю»…

Він дуже хотів жити, а коли народилась Ліза, був на сьомому небі від щастя. А вона – точна копія Віталика, така ж красива. Коли він був маленьким, ми запрошували фотографа, щоб зробив світлини на пам’ять, так той аж вигукнув: «Боже, як можна таку красиву дитину народити!». Така доля – дали красу, високий зріст, а ось довгого віку дати не змогли. Але ми його не умовляли залишатись вдома, бо знали, що переламати його переконання, любов до України – неможливо. Він був таким патріотом, що переконувати було марно. Він зробив свій вибір, яким ми пишаємося. Єдина втіха – знати, що його могила поруч, можна піти, провідати, поговорити подумки. Ми дали собі слово – він живий, то лише тіло в землі, а душа – поряд з нами. П’ятирічна Ліза нещодавно гостювала у нас. Щовечора бере мене за руку й говорить: «Бабусю, пішли подивимось, де на небі татова зірочка горить». Ось так ходимо і дивимось на небо, а Віталій звідти дивиться на нас…

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/vam_nikoli_ne_bude_soromno_za_mene/2016-05-12-6373
12.05.2016
«ВАМ НІКОЛИ НЕ БУДЕ СОРОМНО ЗА МЕНЕ…»