“Зараз дуже часто можна почути від людей: “Та нам би якось вижити у цей непростий час”, – а я хочу доповнити їхню думку словами: “І не втратити людську гідність“
Роза Іванівна Пірожнікова
Один з мальовничих куточків нашого селища. Тут поруч колишуть головами високі сосни, а повітря насичене п’янким ароматом хвої. Родове гніздо Пірожнікових, уквітчане чорнобривцями, сальвіями та зірочками, розташоване на затишному пагорбі, якому передує чудовий сад, колись закладений молодим подружжям.
– Це садиба моїх батьків. У цих ярках пройшло моє дитинство, а потім я повернулась сюди вже зі своєю родиною, – милуючись рідним краєвидом починає розповідь вчителька з ім’ям чудової квітки, – будинок зводили вже власними руками засипали ярки, садили сад.
– Розо Іванівно, хто дав Вам таке чудове ім’я?
– Я народилась 7 жовтня 1940 року у селі Миропілля. Тато пішов мене реєструвати. На той час популярним було ім’я Валентина, от і мене батьки вирішили так назвати. Але працівниця сільської ради повідомила, що вже за один день зареєструвала чотири дівчинки з ім’ям Валентина. Тут тато і вніс корективи в сімейне рішення, назвавши мене Розалією.
– І як складалась доля Розалії?
– Звичайна доля мого покоління. Тато з початку війни пішов на фронт і повернувся після шпиталю у 1947 році. Коли ми з ним “знайомились” – я вже ходила до школи.
– Про воєнні роки, напевне, пам’ятаєте з розповідей матусі?
– Так. Всього у нас в родині було трійко дітей: сестричка 1935 року народження – Лідія, братик 1939 року народження, який помер, проживши лише чотири місяці, і я – наймолодша. Під час війни ми евакуювались сюди, де зараз наш дім, а на той час все було знищене ворогом. Довелося винаймати житло тут неподалік. Сім’я на той час була такою: бабуся, мама, мамина сестра, моя сестра Ліда і я.
– То ж де і коли розпочала освіту майбутня вчителька Роза Іванівна?
– До першого класу я пішла у 1947 році у початкову школу, що на Успенці, і була найменшою у класі. Перша вчителька Анастасія Порфирівна Ткаченко запевняла маму, що ще зарано мені за парту: “А втім нехай походить з тиждень та й сама натішиться” – говорила вона. А мені вчитись дуже подобалось, я обожнювала читати. Та й взагалі легко давались мені науки, в тому числі іноземна мова. До середньої та старшої ланки я пішла вже до Краснопільської середньої школи №2. У 1957 році закінчила цей навчальний заклад з відзнакою. До речі це був перший випуск десятого класу цієї школи.
– Своїх вчителів пам’ятаєте?
– Звісно. Особливо першу вчительку, про яку я згадувала, також хочу добрим словом згадати Олексія Михайловича Фурсова, який спочатку був моїм вчителем математики, а згодом став добрим колегою та товаришем.
– Я так розумію, що сумнівів у виборі майбутньої професії не було?
– Жодних сумнівів. Ще навчаючись у школі мені подобалось допомагати однокласникам, роз’яснювати матеріал тому, хто його погано розумів. І вступила я до Сумського педагогічного інституту ім. А.С. Макаренка за дисципліною “Вчитель англійської мови, української мови та літератури”.
– Студентські веселі роки теж не забули?
– Таке не забувається. В студентські роки теж допомагали з мовою студентам “фізмату”. Пам’ятаю, займалась з одним юнаком мовою. А він такий сумний: “Таку важку задачу задано, що не справлюсь”. Глянула я на неї, вирішила швиденько, а проблема була лише в тому, що він шукав якесь надзвичайне рішення. А про прості шляхи і не думав.
– Напевне не в зручну ситуацію потрапив студент?
– Напевне, але я на це не зважала. Допомогла – і добре.
– Де розпочинали трудову кар’єру?
– По закінченню вишу у 1962 році отримала направлення до середньої школи села Попівка Конотопського району. Чудове село, гарна школа. Там я зустріла і майбутнього чоловіка.
– Василь Олексійович Пірожніков був вчителем?
– По закінченню училища за фахом “Столяр-червонодеревник” він працював вчителем трудового навчання і навчався в Харківському гірському машинобудівному обчислювальному технікумі.
– Коли ж дорога долі привела Вашу родину до рідного Краснопілля?
– У Попівці ми одружились. Там з’явився на світ у 1964 році наш первісток Олексій. А у 1966 році чоловік закінчив навчальний заклад і отримав спеціальність, пов’язану з електрифікацією. В той час ця галузь інтенсивно розвивалась і в Краснопіллі, от ми і переїхали до моїх батьків. Василь Олексійович працював інженером місцевого РЕМу, згодом його очолив. Я спочатку трудилась вихователем у дитячому садочку на Успенці. У 1969 році обійняла посаду завідуючої методичним кабінетом відділу освіти, але мене приваблювала завжди робота безпосередньо з учнями. Мрія здійснилась і я стала вчителем і завучем Краснопільської середньої школи №2. Маю 40 років загального педагогічного стажу.
– На заслужений відпочинок вже пішли з Краснопільської ЗОШ І-ІІІ ступенів?
– Так. З 1997 року я перебуваю на заслуженому відпочинку, але “підтягнути англійську мову” допомагала дітям вже й вдома.
– Розо Іванівно, що на Вашу професійну думку найважливіше у вихованні дітей?
– Головне не те, яких кар’єрних висот досягне в результаті людина – головне, щоб вона стала Людиною. Основна помилка батьків у тому, що вони прагнуть, в першу чергу, забезпечити своє чадо матеріально, виконати всі його забаганки і мало хто піклується про моральний бік виховання. Минають роки. Дітки виростають і “віддячують” батькам зневагою та грубим поводженням.
– Доля “балувала” Вас, оточуючи добрими людьми?
– Так, щедро доля нагородила мене добрим оточенням. Своїми досягненнями в житті в першу чергу я завдячую дорогим, нині покійним батькам – Савченку Івану Митрофановичу та Гетьман Марфі Григорівні, які привчили мене до праці. Дякую своїм колегам-педагогам, у яких я вчилась педагогічної майстерності, витримки, доброти. З великою шаною згадую і низько схиляю голову перед їхньою світлою пам’яттю: Жаботинська Г.П., Фурсов О.М., Мироненко В.І., Данько М.Є., Лук’яненко К. Й., Мойсеєнко М.В,, Палагута М.К., Шевель В.М., Дідоренко Л.А.. Ще я хочу подякувати своїм учням, у мене було чотири випускних класи, не забувають привітати зі святами, днем народження. З багатьма з них я підтримую зв’язок на рівні дружніх стосунків. Дякую, мої дорогі учні, що всі ви стали справжніми Людьми – значить моя праця була не даремною.
– Розо Іванівно, чи багато учнів пішли Вашим шляхом, обравши професію вчителя?
– Багато випускників обрали професію педагога і нині працюють на освітянській ниві. Кожного з них надихнув на цей крок хтось із членів нашого колективу. Користуючись нагодою, хочу привітати усіх своїх колег по роботі з наступаючим святом – Днем учителя, побажати міцного здоров’я. сімейного затишку, а працюючим педагогам – творчих успіхів у праці. Щоб кожен з них залишив у пам’яті своїх вихованців приємні спогади і глибоку вдячність.
Роза Іванівна та Василь Олексійович Пірожнікови виховали двох синів Олексія і Михайла, які за професію обрали військову службу, пишаються досягненнями трьох своїх онучок Валерії, Анни та Софії і милуються продовженням свого роду – правнучкою Аріною.
– Можливо є якась подія на Вашому трудовому шляху, що найбільш запам’яталась?
– У мене таких подій чимало, а от подарунок для всіх краснопільчан від одного з моїх перших випусків – це березовий гай, що в урочищі Грузне. Його висаджували два випускних класи – мій і Жаботинської Галини Петрівни. Знаєте, я впевнена, що кожен учень з цих класів навчився професійно саджати дерева, і я цим пишаюсь.
– Розо Іванівно! Хочу привітати Вас від усього нашого колективу, як з професійним святом, так і з Днем народження. Думаю до нас приєднається ще чимала “армія” Ваших колег та вдячних учнів. Бажаємо міцного здоров’я, затишку в родині. Ви є окрасою цього світу, то ж прикрашайте його якомога довше!
І. ЗАГОРУЛЬКО.
Газета “Перемога”
Джерело:
https://krasnews.wordpress.com/2018/10/10/RozaIvanivnaPirozhnikova
Вчителька з ім’ям королеви квітів
10.10.2018
