Павло Арсенович Грабовський і фольклор

До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського

(глава з книги: О.І. Дей. Сторінки з історії української фольклористики. — К.: Наукова думка, 1975)

Без особливого перебільшення можна сказати, що немає поета в українській літературі, який би на своєму творчому шляху не натрапляв на безкраї запашні луки народної творчості. Та не кожен з них ходив у ці луки за поезією.

Павло Грабовський належав до плеяди тих митців, які глибоко відчули і понесли в літературу не насмикану на цих луках жменьку барвистих квіточок — художніх тропів, а внутрішній сік і аромат народної поезії, її життєвий соціальний дух.

Рано відірваний солдатчиною, тюрмами та засланнями від живої поетичної стихії українського трудового люду, Грабовський протягом усього свого короткого творчого шляху внутрішньо перебував у її атмосфері. У статтях і художніх творах поет раз у раз звертався до трудової України та її пісенності, що давали йому духовну і поетичну наснагу. З його нарисів-спогадів, листів та критичних статей, писаних на засланні, дізнаємося про тісні зв’язки поета з українською народною творчістю, про його високу оцінку суспільної та естетичної ваги перлин народної поезії.

Син бідного сільського титаря, Павло Грабовський в дитинстві пізнав не тільки злидні, щоденні важкі турботи про хліб насущний, а й поетичні обряди, сумовиту красу народної пісні. У рідному селі та під час навчання в Охтирській бурсі він добре ознайомився з народною творчістю.

«Знайомість з українською словесністю, — писав П. Грабовський в одній із своїх автобіографій, — почалася з пісень та побрехеньок, що оповідались та записувались серед бурсацького товариства. Чимало пісень я знав також від матері, що завжди їх співала, а казок переслухав від бабусі таку силу, що навіть потім не доводилось читати; між іншим, вона оповідала багацько про попів і духовних, про попів і наймитів, попів і циган тощо; в етнографічних збірниках тих казок мені не доводилось знаходити» [1].

Можна думати, що багато з цих казок мали соціальне спрямування і залишили слід в душі майбутнього поета, були разом з убогою дійсністю села першим поштовхом до роздумів над суспільною несправедливістю.

У сферу юнацьких зв’язків П. Грабовського з народною поезією вводить і його нарис-спогад «Невідомі творці», де поет на основі власних спостережень говорить про потяг до художньої творчості в середовищі працюючих мас. «…Коли ми що знаємо про словесність усну, — писав він, — то лиш наскільки вона стала здобутком книжним, — не більше. Отже, є твори, а переважно у нас, на Україні, ні історикам літератури, ні громаді читачів невідомі, як рівно і самі творці. З усіх верств нашої зубоженої суспільності виринають якимсь характерським побитом оці творці бідолашні, виринають часто без найменшого стороннього впливу чи приводу, спонукані єдиною потребою власного одареного духа; гірка доля звичайно подибує їх в житті; вони гинуть, за небагацькими випадками, у поглинаючій прірві безвідрадних обставин, не мавши куди ткнутись, не потрапивши на щасливий шлях природного призначення» (III, 31).

П. Грабовський входив у атмосферу усної народної поезії значною мірою і під впливом цих безіменних творців: адже він з юнацьких років запам’ятав і навів у згаданому нарисі-спогаді, написаному 1892 р., чимало уривків з віршів і жартів цих авторів, з пісень, складених малярем і поширених тоді в селах Охтирського та Богодухівського повітів, з гумористичних творів своїх колег-бурсаків.

Стіни бурси не відгородили П. Грабовського від народної творчості. Як згадував поет, «…трохи не кожен бурсак двох останніх класів мав у себе товсті зшитки, куди заносив — відки лиш траплялось — усякі українські твори: пісні, байки, вірші сатиричні тощо; були, крім того, в бурсі деякі дуже дотепні оповідачі, що навозили до нас із сіл у пам’ятку багато усного українського матеріалу; наш бурсацький хор співав переважно пісні українські і співав їх чимало…» (III, 36).

З листування П. Грабовського відомо, що він навіть в умовах ув’язнення «заводив через вікно знайомства з арештантами-українцями і списував з їх уст» слова та поетичні твори (III, 198). Та як записувач і збирач він не міг зробити чогось значного, бо всю другу половину свого життя був відірваний від українського народного середовища. Проте, як свідчить поетична спадщина П. Грабовського, його пам’ять активно й багато акумулювала з почутої у дитинстві та пізніше української і російської народної мудрості. Обставини життя давали багато нагод пізнавати творчість, що виражала протест проти існуючого ладу. Вона не боялась жандармських трусів і ширяла невловимо по всій імперії.

П. Грабовського, безперечно, вабили і революційна пісня, і політична сатира, і героїчна легенда, що побутували в колах передової російської суспільності. Все це зміцнювало його революційний гарт і не могло не впливати на творчість.

У полі зору П. Грабовського, в силу його світогляду й симпатій, постійно були культурні надбання села й міста, в тому числі й масова поетична творчість, особливо пісні. «…Симпатії та ідеї тягли мене на село, — писав Грабовський, — а натура пхала в город з його здобутками цивілізаційними….» (III, 216).

Як поета з тонким і ніжним відчуттям людських переживань, П. Грабовського особливо вабили народні пісні. Доля П. Грабовського багато в чому подібна до Шевченкової. І не дивно, що для обох великих засланців народна пісня була животворною силою. «…Яких швидких та міцних крил прибере разом приглушена надія, — писав П. Грабовський, — які радощі несподівано отеплять твої груди, коли часом до тебе не серед уяви, а справді, дійсно долетить відгук рідної пісні, вчується живий звук любої мови…» (III, 57).

Гоголівськими романтично-піднесеними тонами озвучені чудові слова П. Грабовського про українську пісню: «Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зміцняєш мої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя, що таке огидне та безталанне іншої доби! Велика, незрівнянна, певно, твоя сила, коли ти зачудувала Європу, перейшла нетрі Азії, прийнялася в Америці, а може, ще й по інших сторонах світу.

Колимськ чи Обдорськ, Кара чи Сахалін — скрізь ти відома, скрізь ти відмолоджуєш душу зболілим та зажуреним; бриниш, як спомин незабутнього давнього, часом як єдина потіха, осолода на білому тяжкому світі. І де вже мені не доводилось бути; в таких місцях, що здавалося — крук кості української не занесе туди, а глянь — ллється мелодійна українська мова, долітає, буцім з далекої сільської улиці, українська пісня…» (III, 57 — 58).

У цих словах — поруч з глибоким захопленням — поет висловив важливі думки про пісенність як дзеркало життя, про ідейно-естетичну її силу та оптимістичну настроєність, що відображає нескореність і міць духу пригніченого люду.

З гордістю поет відзначає широку популярність української пісні серед інших народів, що свідчить про її високі естетичні якості. В цій же статті П. Грабовський гостро картає всіх «своїх» ліберальних добродіїв, що, «чудуючись піснями рідними», цураються народу, який створив ті пісні (III, 59). Характерно, що й сам П. Грабовський популяризував у Сибіру українську пісню. Наприклад, він просив Б. Грінченка надіслати збірник українських пісень у Тобольськ, щоб там співати їх на Шевченковому святі (III, 289).

Таким чином, українська народна творчість в ідейно-естетичній концепції П. Грабовського виступала невіддільно від конкретного життя трудового народу, його побуту і звичаїв. П. Грабовському була чужа всяка ідеалізація, націоналістичне зачарування патріархальщиною, пережитками, зовнішньо-декоративною мальовничістю українського життя. «…Не тільки той любить свою країну, — писав він, — хто все захвалює та не зводить з неї зачарованих очей, а також і той, хто часом кляне та ненавидить, як би йому гірко се не було» (III, 293).

Тому в сприйнятті української народної творчості, яка справді викликала подив і захоплення, П. Грабовський ніколи не поділяв націоналістичних тенденцій. І тут він виявив себе справжнім інтернаціоналістом, про що, зокрема, свідчить і його перекладацька робота над російськими билинами, які поет готував за пропозицією І. Франка до друку в журналі «Житє і слово», а також його схвильоване сприйняття польських та єврейських народних пісень (III, 273).

Про глибоке розуміння П. Грабовським суспільної ваги народної поезії свідчать і його художні твори, спеціально присвячені народній пісні. Так, у лаконічному вірші без заголовка поет підкреслює громадське значення пісні:
Дивовижна та й чуднісінька —
Невеличка часом пісенька,
А громаду поруша:
В її відгуках милесеньких,
Що ніжніш від струн тонесеньких,
Виявляється душа (І, 620).

Поет хотів би, щоб народні співці, які вміють глибоко хвилювати людські серця, несли великі ідеї, гуртували трудящих до боротьби за правду й народне щастя:
Про все граєш ти нам, бандуристе;
Струн торкнешся — сльоза побіжить,
Щось в душі заворушиться чисте,
Голос твій хоч кого розсльозить.
Покажи ж безпомильно дорогу,
Як нам швидше до правди дійти,
Та як, долю зборовши убогу,
По-братерньому лад завести (II, 325).

На власному досвіді поет переконався в здатності народної пісні тамувати горе, заспокоювати в тяжкі життєві хвилини:
Не зумію горя
Вимовить словами,
Так зіллю дрібними,
Тихими сльозами.
Коли ж його злого
Збутись не здолаю,
Так журливо пісню
Рідну заспіваю (І, 603).

Справді, українська народна пісня була постійним супутником П. Грабовського на засланні. Вона переносила його на Україну, хвилювала, непокоїла і захоплювала широкою гамою людських почуттів та картинами життя рідного, але далекого і недосяжного краю.

Разом з тим поета вабила й творчість росіян, передусім билини — це чудове надбання братнього народу. Щоб ознайомити з ними українських читачів, П. Грабовський переклав, зберігши весь аромат цього поетичного жанру, билини «Ілля Муромець», «Святогор», «Врятування Києва Іллею Муромцем», «Микула» і «Як перевелись богатирі на святій Русі».

Важливе місце в літературно-естетичній концепції П. Грабовського посідає питання зв’язків літератури з фольклором. «Наша сила в народі, бо в нас, властиво, і нема нічого, крім народу…» — писав П. Грабовський (III, 200). Звідси — важливість народної творчості для розвитку і збагачення української літератури, яка ідейно повинна орієнтуватися на найвищі досягнення прогресивної думки. Поет, при всьому своєму захопленні народною пісенністю, реально оцінював її обмежений сферою сільського життя зміст. Зате цей зміст був глибоко життєвим. А щодо багатства художньої форми народних поетичних творів, обумовленої життєвістю їх змісту, — то поет вважав її зразком для наслідування, джерелом збагачення української професіональної поезії. Всі ці думки П. Грабовський сконденсовано виклав у статті «Дещо про творчість поетичну», де чітко визначив роль народної поезії в розвитку літературного процесу.

«Мотиви поезії, — твердив тут П. Грабовський, — повинні бути щиро жизненими; а ця жизненість придасть їм до якогось ступеня і живої, багатої та оригінальної форми, як те бачимо на чарівничих піснях народних. Форма їх справді далеко багатша в порівнянні до творів поезії штучної; досить переглянути хоч не дуже давно виданий збірничок пісень — «Живі струни». Що за милозвучність та краса, не кажучи вже про класичну простоту та безпосередність натхнення! Се — джерело, з якого на здоров’я довго ще будуть пити нащадки! Влучність вислову надзвичайна, а стислість під час просто непередатна! Такої б форми нам було треба; форми — кажу, бо зміст та мотиви — це питання часу і одмінні, як сам час. Форма теж поступає наперед, але форма народної пісні нашої не стала ще спогадом минувшини, а додала б і нині краси якому хоч творові поетичному. Треба лишень розуміти, що і до чого брати» (III, 125).

Як бачимо, П. Грабовський подібно до І. Франка заперечує рабське слідування народній пісні в змісті й мотивах поезії, властиве епігонам Шевченка, які, за влучним висловом І. Франка, давали знижену «парафразу народної пісні». П. Грабовський рішуче протестував проти пустопорожніх лубочних видань, підробок під фольклор — так званих «торбин реготу», які «тільки компромітують українське письменство і в силі відіпхнути іншу людину від дальшої знайомості з українщиною» (III, 99).

Як і Франко, він рішуче засудив спекуляцію народною піснею на сцені, що масово робили ремісники від театру і драматургії, перекручено подаючи життя українського народу, засмічуючи драматичну літературу. Послідовний революціонер-демократ П. Грабовський стверджував, що, як і в поезії, в драматургії кожен твір «мусе стояти та розвиватись на засновку сучасного життя, зображати його дійсні прояви» (III, 190). А замість цього автори, переважно актори, творять нікчемні комедії, «виїжджають на співах, танцях, потішають убранням, удовольняють громаду всякими викрутасами, котрі овсі не тичуться до штуки драматичної. Пора б нашим писателям драматичним зрозуміти, що народ наш не тільки те робе, що кохається, танцює та співа» (III, 190). «…Література повинна бути жизненою, — пише в іншому листі П. Грабовський, — пора б також зникнути зі сцени отим «співам та танцям», що прикривали собою страшенне убожество наших творів драматичних» (III, 200).

Перегукуючись з І. Франком, який на сторінках преси не раз гостро засуджував мізерних драматургів, що продукували й виставляли на сцені «песни в лицах», П. Грабовський, як бачимо, вимагав, щоб використання народної творчості в літературі було не самоціллю, а випливало з потреби якомога глибше й правдивіше відобразити життя трудового народу, висловити просто й рельєфно високі ідеї, що виховували б народ і підносили його свідомість.

Думки П. Грабовського про літературно-фольклорні творчі взаємини значною мірою грунтувались на його власному досвіді. По-різному виявила себе народна поезія в творчості П. Грабовського. Найголовніше, що йде від її впливу і проймає всю його поетичну спадщину, — це емоційна теплота, ніжність, щирість та ласкавість, породжені глибокою любов’ю до людини і рідного краю. В образно-словесній передачі це почуття найчастіше виявляється у типовій для народної поетики пестливо-зменшувальній лексиці, якою П. Грабовський, за зразком народної пісенності, пересипає свої твори. Характерно, що, подібно до народної пісні, в його поезіях переважають іменниково-зменшувальні форми над прикметниковими. Наведемо уривок з купальської пісні:
Ой місяченьку, наш братіку
Із сестричками-зірничками,
Світи свічечки проміннячком,
Щоб не кресати креміннячком
(Відділ фондів ІМФЕ, ф. 14-5, од. зб. 269).

Тут жоден іменник не вжитий без пестливого відтінку!

А ось рядки із славнозвісної «Швачки» П. Грабовського:
Рученьки терпнуть, злипаються віченьки,
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти.
…Де воно знатиме, що то за доленька —
Відшук черствого шматка,
Як за роботою вільна неволенька
Груди ураз дотика (I, 52).

Поет ніби інкрустує свої твори цими фольклорно-пестливими формами, виливаючи ними своє почуття любові до зображуваного і одночасно почуття великої громадянської журби. Разом з цим він досягає ліричності й мелодійності вірша. Як у збірці «Пролісок», так і в інших, до «Кобзи» включно, П. Грабовський постійно користується цим прийомом. Щоправда, часом відчувається деяке перевантаження. Ось, наприклад, ще уривок із глибоко інтимного вірша зі збірки «Кобза»:
Не жартуйте так зі мною,
Очі мої, віченьки,
Що не знаю я покою
А ні дня, ні ніченьки.
…Не світіть же зіроньками,
Мої чарівнесенькі,
Не рвіть серце так думками,
Милі та гарнесенькі (І, 600).

Слід підкреслити, що в зменшувально-пестливій формі виступають у П. Грабовського не перші-ліпші слова, а саме ті, що найчастіше вживаються в народній поезії та живій мові. Особливо поет полюбляє такі: зіронька — в прямому значенні, в переносному фольклорному визначенні дівчини і як символ ідеалу поета («Розлука крає», «Краю не буде неволі», «Одинока, нещаслива», «Без шляху», «Засяло сонце з ласкою», «Не жартуйте так зі мною», «Як побачу я квіти пахучі» та ін.); серденько («До…», «Прощання», «На пам’ять», «Журба», «Стома», «Все — і постать і убрання», «Кричимо ми бучно», «До О-сі Б-ої», «Не кажи, що без кохання», «Ніч», «Заспів», «Як побачу я квіти пахучі», «Закохані» тощо); сестронько, сестронько-раю («Мара», «Краще», «До сестроньки»); квітонька, квіточка («На пам’ять», «Красно при долині», «Осінь», «Годі, друже, розмовляти», «Дівчинонька кароока»); віченьки, оченятка, вічка («Він ходив сумний», «Дівчинонька кароока»); вустонька («До сестри», «Дівчинонька кароока» ); голубонька, голубка сизокрила, голубка-надія («Сяду за діло», «Тужба», «Без шляху», «Краю не буде неволі», «До матері», «Моє серце знов тяжко щемить»); словечко, слівце («Він ходив сумний», «Сповідь», «Співець»); личко, личенько («Ти чого так забилося важко», «Згадка»); слізки, слізоньки («Краю не буде неволі», «До товаришки недолі», «Рідний край», «Рідний краю», «Хмари»).

У поезіях пісенного ліричного складу П. Грабовський постійно вживає форми дівчинонька, козаченько, козаченько чорнобривий («Закохані», «Дівчинонька кароока», «Могила»). Нерідко зустрічаємо слова: сонечко ясне, думонька, годинонька, годиночка, хвилиночка, крапелька, краплиночка, водиця, травиця, віконце, вітоньки, незгодонька, голівка, дитинонька, сиротина і т. ін.

Ці властиві фольклорові форми П. Грабовський вміє поставити в своє образно-словесне оточення, підпорядкувати цілком оригінальній темі. Як і в народній поезії, вони надають творові емоційного відтінку, передають хвилююче ставлення автора до події, явища, переживання.

П. Грабовський високо оцінював значення форми народної пісенності для розвитку української поезії. У своїй літературній практиці він дав ряд зразків творчого засвоєння жанрових її надбань. Деякі його твори написані в стилі й ритмічних формах народної пісні. Як правило, поет користується ними при розгортанні малюнків типової для народнопоетичної творчості тематики — нещасливого кохання, сирітства, самотності. Саме тому в його поезіях «До соловейка», «Козакові» («Не хились додолу, зраджений козаче»), «Закохані», «Як умру», «Пісня» відчувається органічна єдність форми і змісту, а в цілому ці. твори голосно перегукуються з народною пісенністю. З цього погляду вони близькі до поезій другого жмутку «Зів’ялого листя» І. Франка. Ліричний, глибоко психологічний струмінь їх часом бере свій початок безпосередньо від пісенного настроєвого образу, від пісенного зачину. Так, початковий рядок вірша П. Грабовського «Процвітала рожа супроти вікна» — своєрідний варіант першого рядка пісні «Ой зацвіла рожа край вікна». Якщо врахувати, що твори поета цієї групи щедро наповнені пісенними елементами — образами типу «червона калина», «явір», «дівчина-голубка», то фольклорно-пісенна канва стане ще очевиднішою. Інколи відгомони народної пісні в словесно-образній тканині переплітаються з відлунням Шевченкових віршів. Для зразка наведемо початок одного з таких творів:
Як умру — то не згрібайте
Землі наді мною,
А засипте в чистім полі
Свіжою травою.
В головах щоб зеленіли
Явір та тичина,
А в ногах — на спомин людям —
Червона калина (І, 629).

Проте перенасичення написаних в пісенному ритмічному ключі поезій подібними образами і поетичними зворотами, безумовно, шкодить їх оригінальності.

Серед творів пісенного жанру в спадщині П. Грабовського особливо цінними є пісні революційного і суспільно-викривального змісту — переспіви («Пісня кайданників») та переклади («Пісня про сорочку» Томаса Гуда, «Робітницька пісня» П’єра Дюпона та ін.). Характерно, що поет прагнув дати свої переклади пісень літературного походження, що побутували в Росії. Про це пише він в одному з листів до В. Лукича: «П’єси з Гейне, що посилаю до Вас, я вибрав саме такі, що найбільш популярні серед громади російської, положені на музику і всюди виспівують на зборах та вечерницях громадських» (II, 206). Поет розумів революційно-виховну силу пісні і враховував це у своїй перекладацькій практиці.

Справжню майстерність і глибоку оригінальність П. Грабовський виявив у своєму циклі «Веснянки». Жанр веснянки запозичений українськими поетами з фольклору. Теми оновлення природи, ніжного й вірного кохання, трудового піднесення, а також радісний настроєвий колорит, властиві народним веснянкам, завжди приваблювали поетів. Одним із перших вдався до цього жанру М. Шашкевич, символізуючи образами весни і квітів відродження української культури в Галичині. Потім до жанру веснянки зверталися М. Вербицький, Я. Щоголів, Л. Глібов, І. Франко, У. Кравченко, І. Манжура, Леся Українка та ін. Більшість з веснянок названих поетів залишалися в сфері народнопоетичного емоційного звучання й образної палітри. Але окремі поети прагнули, подібно до М. Шашкевича, перетворити веснянку з інтимно-пейзажного ліричного жанру в жанр громадянської лірики суспільно-викривального, революційного звучання. Успішно це здійснив І. Франко у своєму циклі «Веснянки» (збірка «З вершин і низин»). Засобом контрасту — протиставлення тяжкого життя трудівника картинам радісної весняної природи — поет досягає глибокої революційно-розвінчувальної сили своїх поезій [2].

П. Грабовський у циклі «Веснянки» (6 поезій) пішов шляхом І. Франка, творчо розширивши ідейно-естетичні можливості жанру веснянки. Відштовхнувшись від настроєвості і ритмічно-поетичної системи народних веснянок, він влив у цей жанр свій зміст, своє соціальне звучання, свій індивідуальний стильовий тембр.

Циклом «Веснянки» П. Грабовський починає збірку «З півночі». Вже саме включення «Веснянок» до розділу «Сумні співи» є виявом сюжетного прийому контрасту, який лежить в основі цього циклу поета. Народні веснянки — це бадьорі, життєрадісні, сповнені свіжості й молодості пісні, в Грабовського ж — навпаки. У першій «Веснянці», намалювавши картину приходу весни світлими, справді веснянковими барвами, поет різко переходить до соціальних роздумів, і тьмяніє вся зовнішня краса картини, а поезія набирає суворого розвінчувального звучання:
Сіяють злотом небеса,
Витьохкують пташки…
А груди думонька стиска:
Ховає зверхня ця краса
Смердючі болячки (І, 327).

У подальших поезіях циклу поет підсилює це соціальне звучання, малюючи все страшніші картини народних страждань. У формі діалога з ластівкою — провісницею весни — ведеться порівняння сибірської каторги з життям на Україні:
Крук недолі над всім кружить,
А соборище панів,
Знавіснівши, гірко тужить,
Що, бач, мало кайданів (І, 328).

Та поет не забуває про дух обраного жанру, про його оптимістичну суть і вже в третій поезії переходить на закличний тон, сповнений революційної віри й бадьорості:
Бийте, рвіть кайдани,
Доки дух не вмер! (І, 329).

А заключна веснянка — це гімн весні, оновленню та боротьбі:
Розцвітайся ти, веснонько красна,
Духом творчості все онови;
У нарузі країна нещасна…
З муки смерті її відживи!
Розворуш наші груди холодні,
Запали в них притухлий огонь,
Щоб рятунок знайшли ми з безодні,
Не стояли в борні осторонь! (І, 330).

«Веснянки» П. Грабовського — висока революційна поезія, класичний зразок поєднання духу і форми народної пісенності з передовими ідеями та покликами свого часу.

У порівняно невеликій поетичній спадщині П. Грабовського зустрічаємо спроби використання й інших жанрів народної поезії. Так, вірш «До матері» несе у своїй тональності, образній і ритмічній системі відгомони народних голосінь та замовлянь. Користувався поет і жанром та матеріалом історичного переказу («Пригода з Довгоруким»), сатиричної казки. Це, зокрема, виявилося в доборі ним творів для перекладу. Так, перекладаючи з Ф. Міллера «Шем’яку», П. Грабовський мав на увазі її виховне значення і, як писав у листі до І. Франка, «призначив був для вжитку в початкових галицьких школах та читальнях громадських» (III, 182).

Як бачимо, пристрасна громадянська лірика П. Грабовського ввібрала і переплавила в собі чимало різних народнопоетичних елементів. І коли поет називав свої твори піснями, а музу — кобзою (вірш «До друзів»), то мав на це всі підстави: адже він своє слово, як і кобзарі пісню, поставив на службу трудовому народові і як поет не цурався надбань народної пісенності, творчо засвоював їх, підпорядковуючи своєму ідейно-естетичному кредо. Поетичний аромат неозорих луків української народної творчості чимало додав поезіям П. Грабовського хвилюючої краси, емоційності, принадності.

Примітки:
1 П. Грабовський, Зібрання творів у трьох томах, т. III, К., 1960, с.305 (далі — в тексті в дужках том і сторінка).
2 Детальний аналіз «Веснянок» І. Франка див.: О. Дей, Іван Франко і народна творчість, К., 1955, с. 210 – 218.

Джерело:
Олексій Дей. Сторінки з історії української фольклористики
О.І. Дей. Сторінки з історії української фольклористики. — К.: Наукова думка, 1975. — 272 с.

***

Вперше на web-ресурсах Краснопільщини розміщено 10.01.2013 на сайті “Краснопілля Край Слобожанський” (тоді – krasnews.at.ua)

 

P.S. від krasnews

Це післяслово адресується перш за все читачам, яким не довелося мати справу з текстами періоду СССР. Читачі, скажемо так, «зі стажем» добре пам’ятають, що будь-яка книга в СССР (навіть вузькоспеціалізовані монографії з природничих наук, далекі від будь-якої суспільної тематики) обов’язково повинна була мати якесь переднє слово, яке б містило нехай формальну і ритуальну згадку про відповідність тематики та ідей у книзі рішенням останнього з’їзду КПСС та марксистсько-ленінській теорії загалом…

Той, хто уважно читав це дослідження про витоки творчості Павла Грабовського, мабуть здогадався, що мова піде про тезу «…П. Грабовський ніколи не поділяв націоналістичних тенденцій». Ця стаття не дає можливості оцінити, який більш глибокий зміст автор вклав у це твердження. Тому дозволимо собі припустити, що автор нічого особливого й не хотів сказати з цього приводу, а ці слова були сказані лише для дотримання ритуальної відповідності вимогам тієї доби, яка передбачала, що термін «націоналізм» треба обов’язково вживати у негативному контексті. А людей з «правильною ідеологічною орієнтацією» треба було огородити від можливих звинувачень… Коли ж мова заходила про більш серйозні речі, то з вживанням цього терміну особливо не церемонилися, більше того – на опонента навішували ярлик «український буржуазний націоналіст» (УБН). У такому словосполученні вже бачили «більше змісту», а це у свою чергу мало привернути увагу «компетентних органів»…

Втім, люди «все розуміли»… Але «ритуалу» все-таки намагалися дотримуватися. Павло Грабовський не дожив до часів, коли «саджали» за УБН і коли цей термін вживався виключно як лайка. Але навіть тоді – в кінці ХІХ століття – він добре розумів, що справа не в термінах (особливо, якщо у суспільстві не дійшли згоди щодо їх однозначного визначення, розуміння та сприйняття), і тим більше не в маніпулюванні цими термінами та навішуванні ярликів на своїх ворогів та опонентів, а в суті суспільних процесів та дій, які й можуть наповнити ті терміни реальним змістом.

Слово самому Павлу Грабовському.

З листа Павла Грабовського від 10 серпня 1893 року до редактора журналу «Зоря» Василя Лукича (Грабовський П.А. Вибрані твори: В 2-х т. Т. 2. – К.: Дніпро, 1985, с.184-191):

«…чим би я не був, як би на що не споглядав, а в мені завжди жив перш над усе українець; прихильність до рідного слова та люду перевершала все інше…»

«… таким робом наша ціль – рятування власної народності через ужиття здобутків загальнолюдського поступу; нарід наш мусить піднятись у розвитку до інших освічених народів, остаючись тим часом народом українським. Націоналізм – конечна умова поступу вселюдського; від загибелі нації терпить не тільки вона сама, а і вселюдськість взагалі, бо кожна освітна народність вносить і дещо свого в скарбницю всесвітню… …Яко вивід, додам: мусимо бути європейцями на грунті українському!»

Зі статті П. Грабовського «Лист до молоді української» (1894 р.):

«…Націоналізм чи космополітство? Залишімо слова, що досі паморочили нам голови! Європейство на гpyнтi українському, – то нехай буде написано на нашому стягові.»

«…Тому-то, поділяючи програму вимогів радикалізму європейського, я закликаю i буду закликать земляків в тому напрямку до пpaцi на грунтi українському, коло народу українського, в мoвi yкраїнській

Звісно ж, це лише деякі з думок Павла Грабовського з «національного питання». Але й вони доволі виразно демонструють дійсну систему поглядів нашого талановитого і знаного земляка.

А розмова про «націоналізм прогресивний» та «націоналізм реакційний» – набагато ширша і виходить далеко за рамки цієї статті…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.