До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського

Павло Грабовський
МОСКОВСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ШЕВЧЕНКОВИХ (І)

Огляд

І

Ніколи ще не доводилось мені читати прихильних відзивів критики московської про українські переклади з чужих мов; противно: погорда та глузування завжди були нагородою наших перекладачів. Святий знає, на якій такій підставі виробився серед москалів погляд, що наша мова придатна лишень до уличної лайки, п’яного базікання чи пташиного ворковання закоханих, але цілком вбога та недотепна, щоб висловити ті високі думки та почуття, які подибуємо у Шекспіра, Байрона, Шіллера тощо. Хто з нас не чув такого сміливого суду, кому він не натуркав ушей? Незграбний вираз, ця або інша хиба одного чи другого письменника ставилися в провину всьому письменству та мові, давали привід галасувати про нашу загальну недотепність та вбожество. Незважаючи на ту лиху долю, в якій довелося розвиватись українському слову, незважаючи на ті штучні безперестанні перешкоди, що ставила на шляху органічного розвитку ворожа рука наших добродіїв, ми, однак, не вмираємо й не бажаємо вмирати, маємо літературу, правда, не дуже ще багату, та нехай і вороги наші не пишаються… Кому багацько дається, з того більш і спитають; хто гарбав власними жменями до кишені й відси й відти, хто мав хоч яке-будь право господарювати у себе дома по-своєму, той мусить і другим більш дати, і відповісти докладніше. «А проте — що ж ми добачаємо? Цілком навпаки!» — скажемо словами Щедріна…

Передо мною оце лежить книжка: «Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов, изданном под редакциею H. В. Гербеля». Видання друге, виправлене та поповнене. Петербург 1869 р. Перечитав — і пекельним злом обкипіли мої груди. І це ті добродії, що дорікають нас завжди нашою недотепністю, глузують з українського письменства та мови, вказують нам межі творчості словесної! О, побила б вас сила божа! Але будемо стояти на грунті безсторонності, балакати про зачеплену книжку, sine ira* переглядати ті перли, що в нас перед очима.

Збірник складається з перекладів сімох поетів московських, а саме: Гербеля, В. Крестовського, Плещеєва, M. Михайлова, Мея, Берга і M. Курочкіна. Переклали вони всього 36 п’єс Шевченкових, в тім числі: «Гайдамаки», «Наймичка», «Причинна», «Перебендя», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Тополя», «Утоплена», «Катерина», — останні дрібніші. Що ж становлять собою ті переклади? Всякий добрий переклад, по моїй думці, повинен віддавати правдиво цілий дух і художницьку красу первотвору, вибрати все, що надає останньому вартості та оригінальності, бути не менш характерним, як і він. Не бувши таким, переклад може вражати своїм хистом поетичним просто яко твір літературний, може чарувати своєю красою артистичною, може навіть часом стояти повище від первотвору, як стоять, напр., деякі речі Жуковського, виняті з Шіллера. Словом, не задоволяючи читача яко переклад, останній може мати сам по собі певну вартість літературну і справляти користь читаючій громаді. Отже, жодному з тих вимогів не відповідають і трохи згадані переклади: та річ страшенно дивує нас, тим більше що серед перекладачів все імена більш або менш значні, а такі, як Мей, Плещеєв, Берг і почасти Гербель, придбали навіть собі славу найкращих перекладачів московських. Подибуємо, правда, кілька не поганих перекладів, але їх так мало на цілий збірник, що вони цілком не в силі загладити загального враження. Найкраще зроблений, по нашій думці, д. Михайловим переклад «Івана Підкови», що можна вважати коли не взірцевим, то досить вдоволяючим. Вдалися деякі невеличкі речі д. Плещеєву, а саме: «Полюбилася я», «І широкую долину» та навпів з гріхом — «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Справляє сяке-таке враження перша половина вірша «Один у другого питаєм», переложеного д. Курочкіним, але те враження псується незграбністю другої половини, браком артистичної цільності. Не поганим міг би вийти переклад вірша «Огні горять, музика грає», зроблений так само Курочкіним, коли б у йому було менш тріскучої риторики, а більш Шевченкової простоти та почутливості; москалям опроче цей переклад може сподобатись. Подибуються окремі уступи, чи певніше — стрічки, що вважав би я пересічно вдатними, у Гербеля, але все те — каплина не меду навіть, а патоки, в перерізі дьогтю — не більш. Оце тільки й можна сказати доброго. Щодо останніх перекладів, так то все речі, що про них і згадувати серйозно не варто. Це не переклади; це овсі не поезія; це, що гірш, навіть не московська літературна мова, а якесь недотепне верзякання, якісь незрозумілі звуки часто без ніякого смислу та значення. І все це зветься перекладами Шевченка, котрому, крім Пушкіна та Лєрмонтова, немає рівного у всій багатій літературними талантами Московщині!

Хай не подумають, що ми видаємо такий різкий осуд з національної заїлості, — остання тут не при чому. При всьому нашому бажанні ми не можемо дивитись інакше, ідучи за голосом совісті та враження естетичного. Що-бо справді становлять собою ті переклади? Не більш не менш, як звичайне віршомазіння, котрого б, може, ніякий московський орган не надрукував, коли б над ним не стояло невмируще ім’я славного Тараса. Де тільки доводилось переписувати замість «іде» — «идет», «ріже» — «режет», «кричить» — «кричит», «милий» — «милой» і т д., — перекладачі робили ту музику дуже зручно, чухрали, як москалі кажуть, «без зазрения»; коли ж неможливо було відкрутитись голим переписуванням, а треба було сказати щось від власного розуму, так вони (метці — нівроку!) або викидали найкращі часом місця, або лишали українські слова та вирази без жодного перекладу, в повній непорочності, іноді тільки підкреслюючи такі камінці «преткновения». Отсим робом задержалось без усякої потреби чимало слів українських, що мають собі буквальні рівнознаки в мові московській і не можуть бути полишені без перекладу, раз є метою зробити переклад. З якої рації я б лишав такі слова, як, напр., «свекруха», «жито», «паляниця», «очіпок», «сховались», «птахи», «кочерга», «безголов’я», «злидні», «вечерять», «девчина» і т. п. або нащо б я вживав такі вирази, як, напр., «тем часом», «жито жати», — рими на зразок «козакам» — «байдаком» і т. ін.? Це однаковісінько, якби ми, українці, перекладаючи який московський твір, писали: «свекровь», «рожь», «лепешка», «повойник», «спрятались», «птицы», «ужинать», «девица» і т. ін. в тому ж роді. Про нас кажуть, що ми гребемо, відки лиш мога, або куємо слова! На се краще нічого не відповідати. Куємо… нехай буде й так… то наша доля… Що ж, коли ви, добродії, з неба впали цілком готовими та виробленими, з тим багатством та мелодійністю мови, якими хвалитесь нині… Не всім таке щастя… тож доводиться й кувати… відповіді в таких справах не дають… то — природне право людини чи народності, як само життя, не вами дароване… Та що сказати, коли з’являються ковалі в такій багатій та розвиненій мові, як московська, та ще такі забісовані ковалі, які нам, сіромахам, і не снилися, — що, питаю, казати? Хто дасть на те відповідь? Хто не кричить про українських письменників, що вони не розуміють мови свого люду, що вони витворюють якусь власну нісенітницю; яке ледащо, що часом не знає двох слів наших, не репетує в тому напрямку? Ми звикли до того галасу, він не вражає нас більш, як усе, що висновується не з суті речей, а з уваг «особливої вдачі»,— не вражає і не здужає вражати, як не вразять омильні лікарські засуди міцного організму, що не стратив у собі здорових зародків кипучого, нехай навіть на який час придавленого обставинами життя… Та що сказати, коли представники народності, більш щасливої, як ми, більш багатої та освіченої, — народності, що по праву може хвалитись мовою Пушкіна та Лєрмонтова, не розуміють рідної мови, а своїми творами доказують досить виразно, що закони тієї мови навіть не про них писані; що, питаю, сказати? Щоб не бути голословним, прошу полюбовати хоч з отсих перлів. Перекладаючи заспів «Думи мої, думи…», д. Гербель каже, між іншим:
…Думы мои, дети,
Для чего любил вас, для чего ласкал?
Иль заплачет сердце хоть одно на свете
Так, как я над вами? Может, угадал…

Не кажу вже про те, що само «иль» здається нам дуже немелодійним, але воно тут й не до шмиги, бо краще по-московськи висловитись:
Заплачет ли сердце...—

та й з оригіналом вийшло б згідніше.

Той же таки Гербель так далі перекладає:
…Или сердце, или очи
Карие найду я,
Что заплачут и над вами —
Больше не хочу я… (18 ст.)

Не знаю, по якому це буде, тільки не по-московськи: і не грамотно, і на кошт смислу… теє…

Перекладаючи «Перебендю», Гербель вживає такі речення та форми:
…На базаре — «Лазарь»-песню,
Аль, чтоб люди знали,
Запоет, как Сечь родную
Войски разоряли… (22 ст.)

Розмовляючи прозою, ніхто не скаже ні «Лазарь-песню», ні «аль», ні «войски», — останньої форми в московській мові годі шукати; це вже буде той «воляпюк» чи коване, якими люблять москалі дорікати нас, українців, — та хороба, яку вони звикли валити з власної голови на нашу.

В поезії «Тяжко-важко в світі жити…» Гербель перекладає, між іншим:
…Аль пришелся не по сердцу,
Как с тобой спознался?.. (60 ст.)

Оте «аль», що по двадцять разів повторяється на сторінці, та оте «спознался» — це такі цвіти, що аж за перекладача сором робиться.

…С кого они портреты пишут,
Где разговоры эти слышат?

Мимохіть пригадуються вірші Лермонтова, бо ж справді, де вони, перекладачі, чули отакі розмови?

А если и случилось им,
Так мы их слушать не хотим,—

продовжимо словами того ж поета.

Так саме: може, й доводилося їм чути вирази на зразок «аль» або «спознался», бо чого пак на світі не почуєш (у Толстого, напр., один мужик замість «действительно» каже «двустительно», не розуміючи того панського слова), але людині освіченій та ще й поетові слід би розуміти свою мову настільки, щоб відрізняти пшеницю від бур’яну, знати що, відки і коли брати; нехай, повторяю, й доводилося їм чути, але ми, українці, не хочемо слухати їх «язичія», принаймні в перекладах творів дорогого нам Шевченка, не хочемо знати тих на свій лад «двустительно», якими пістрить весь збірник. Такі вирази Гербеля, як, напр., «во степях ли» (92 ст.), «кличет мать ее вечерять, не докличет дочку» («Катерина», 94 ст.), «сердце вянет, распевая, как причину знает.. (ibid.**), «ох, чего в огне пожара я вчера не сгинул!» («Гайдамаки», 236 ст.), або

Одного отца ведь дети —
Жить бы, веселиться…
Не умели, не хотели —
Надо разойтиться…
(«Гайдамаки», 235 ст.), —

вони або недотепні, або грішать проти складу мови московської, або не дістали ще прав горожанства в письменстві. Хто ж бо таки з москалів говорить: «Чего я сгинул?»… А що до виразу «разойтиться», так це так класична цяцька, що й галицька «кацапорутенщина» не вигадає краще. Та пострівайте, д. д. читачі, чи ж те ще буде?

Гербель — родом з німецької сім’ї, вчився та ріс Ніжині, значить не справдешня «русская душа с падапльокою», міг і схибнути та помилитись, хоч воно для знаного поета й ніяковось. А от візьмемо хоча б Мея, з котрим укупі Гербель перекладував значну частину «Гайдамаків», саме: «Галайда», «Бенкет у Лисянці», «Гонта в Умані» та «Епілог». Хоч Мей теж не щиро московського роду, як більша половина найвидатніших писателів московських, але він так «обрусапьотився», що й речі не може бути про його чужоземщину. Які ж уступи подибуємо в перекладах цього поета? Та не згірші від Гербелевих, щоб не сказати зайвого. Та ж сама язикова «двустительность», ті ж самісінькі хиби супроти складу мовного, ті ж самісінькі пориви ковальські. Що, напр., сказати про такі вислови, як: «времени потрата» (242 ст.); «ниполячки» (242 ст. — по якому се?); «а тем часом гайдамаки ставят вдоль базара стол да стол…» (243 ст.); «горя не уважим…» (244 ст.); «я в него удался» (246 ст.); «весна… поднесла земле барвинок…» (262 ст.); «солнца мало, рясок мало…» (262 ст.); «злоба братьев вдвое…» (262 ст.); «конны narodowi» (264 ст.); «благо-невелички» (264 ст.); «уж я не увижу их черные брови» (268 ст.); «после ужина, вечери…» (269 ст.); «ой, мой батька арендарь, чеботарь…» (269 ст.). До якого гурту треба зачислити отакі заходи перекладарські? Та, може, д. Мей зручніш вправився з перекладами, що творив самостійно, як-от «Наймичка» та деякі п’єси дрібненькі? Де там! У своїх самостійних перекладах він навіть далеко гірший та недотепніший. Пам’ятаєте прості, безхитрі слова Тарасові:

Після Пречистої в неділю
Та після першої, Трохим
Старий сидів в сорочці білій,
В брилі, на приспі…

Як же вмудрувався передати їх Мей? Та я б не йняв віри ушам своїм, коли б не мав перекладу в себе перед очима. Послухайте, люди добрі, коли не чули.

Введенье разломало уж леденье;
Прошла и первая неделя. В воскресенье…
і т. ін.. (150 ст.)

Начитавши такі перли, я просто не міг стямитися з перекладарської сміливості д. Мея, мовби мене хто обухом по потилиці гепнув. Що ж мусить відчувати москаль, спіткавшися з такими несподіванками словесними? Нам, українцям, не снилася навіть можливість таких перекладарських еквілібрацій та такого нівечення рідної мови, яку оце добачаємо в д. Мея. Такі перли не пошкодили б навіть галицькому Маркову і т. ін. Нехай лишень тепер який учений москаль, от хоча б д. Пипін, насмілиться закинути, що галицькі кацапо-рутенці пишуть такою мовою московською, якою жоден народ в світі не говорить, — представники галицького москвофільства з піднятими догори головами можуть відстрілюватися з-за таких твердинь, як Гербель зі своїми «аль», або Мей зі своїми класичними «леденьями», і взагалі стануть зсилатись на «Кобзарь Т. Шевченка в переводе русских поэтов»…

Або як переложив д. Мей Тарасові слова:

А наймичка у порога
Вхопилась руками
За одвірок та й зомліла.
Тихо стало в хаті,
Тільки наймичка шептала:
«Мати… мати… мати!»

Що ж вийшло у д. Мея? І сміх і горе! Але любуйте самі з того добра, що нам з братерської ласки підносить шановний перекладач:

А батрачка за дверями,
В косяки вцепясь руками,
Словно мертвая стояла…
«Мать… мать… мать…!» — она шептала (145 ст.).

З страшного, пекучого «жалю» д. Мей, як бачите, спромігся лиш наробити «сміху», та ще й якого! Д. Мей і в головах, звичайно, не клав, що могла вийти якась непоетична двоємисність, яка справді вийшла, але така авторська необачність — то пак сама з себе чимала хиба, не кажучи вже, що переклад і без того — ні к бісу. Дивує нас одно: як Мей не здужав відчути тієї разючої какофонії, що виплила з його перекладарської недбайливості чи недотепності; як в ньому могли на сей раз пригаснути всякі естетичні почуття, котрі у нього, скільки відомо з інших творів, малися?

3 наведених вище взірців уже добре знати, наскільки справді вартні сі переклади. Даремно б ми стали шукати в них Шевченкової сили та краси або хоч формальної близькості до первотворів. Ось кілька взірців тієї нікчемності, якою вирізняється цілий збірник. Уступ з «Перебенді»:

А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.

Гербель переклав так:

А чтоб люди не чуждались,
Потакай им, баром!
Скажи, враже, як пан каже:
Он богат недаром.

І це зветься перекладом? Господи, твоя сила…

В пісні «Нащо мені чорні брови» слова «чорнявому зрадливому» перекладені: «чорнобровому злодею…»

В п’єсі «До Основ’яненка» подибуємо такий уступ:

Тяжко жить с врагами!
Поборолся бы я с ними,
Лишь была бы сила,
И запел бы — был и голос —
Да судьба сломила…

Чи є ж в сьому уступі хоч який натяк на характерне, повне невимовної гіркоти: «та позички з’їли», — не кажучи вже про власні вигадки перекладача?

Досить вільно, а до того цілком незручно переклав «Гамалію» д. Берг. Хоча б тобі невеличкий відбиток того палкого завзяття, тієї сили та краси надзвичайної, яку добачаємо в сьому творі Шевченковому. Вийшов не переклад, а якесь старече, безсиле плямкання, без ніякого хисту.

Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає;
Достала, зикнула, встає —
І на ножах в крові німіє.

Ті міцні, енергічні слова Берг передає так:

Вот уж близко, доплыла
И на пиках замерла.

Де тут хоч крихітка того войовничого духу, яким перейнятий «Гамалія» в Шевченка?

До вільніших та найпоганших треба зачислити і переклад «Гайдамаків». Багато пропусків, власних вигадок, непевностей тощо. Переклад, очевидячки, робився навмання, абияк, внаслідок чого виявилась повна його недотепність.

А ввечері мій Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану… —

передано:

А под повечер — вот чудной-то —
С нею распрощался,
Чтоб Максим не рассердился… (260 ст.) —

і все в тому ж роді.

Не можемо вважати вдоволяючим і переклад «Причинної», зроблений Крестовським. «Така її доля» вийшла якоюсь бридкою пародією, — краще б д. Крестовському не братись було за таку річ. Збірник взагалі має служити красномовним взірцем того, як не слідує нівечити чужих, а переважно таких, як Шевченкові, творів. А сі переклади, проте, самі ставали оригіналом для переспіву на деякі інші мови! Так д. Халюна переклав по-чеськи Шевченкову «Хустину» та не з первотвору, а Мейового перекладу тієї п’єси під заг. «Navrat z vojny» (в збірці «Niva» вид. Сімачка 1885 р. в Празі***). Без читання легко уявити собі, що то мусять бути за переспіви.

Цікава річ: взялися за переклади поети, більш або менш визначні в письменстві московському, а проте що за нікчемна та бездарна праця вийшла! От Плещеєв один з найкращих поетів російських, Мей зробив непоганий переклад «Табору Валенштайнового» з Шіллера, а також деяких пісень з Гайне та Беранже; Гербель не без успіху перекладав Байрона і ін. поетів світової слави. Чого ж вони спіткнулись на творах Шевченкових, чого їх переклади в даному разі такі невдатні та безсилі?

Перекладати Шевченка не така легка робота, як, очевидячки, здавалося поетам московським, що не перекладали, а швидше переписували його на свій лад. Та дуже добрий переклад Тарасових творів на московську мову, по нашій думці, ледве чи й можливий, навіть тоді, коли б за працю взявся геній, рівнодужий Шевченкові. Природна снага та краса кожної окремої країни, як саме духовна міць та краса кожної окремої народності, можуть бути виспівані вповні та найти цілком придатний вираз для себе або, як кажуть, втілитися — тільки в рідних звуках даної країни та народності, — всяка друга мова тут буде недовершеною чи навіть безсилою, що вичерпати та висловити всю міць, красу та глиб духової творчості країнної, котра таким робом мусить запропаститись для світа, лишитись без ніякого корисного впливу на виріб поступу загальнолюдського, себто стратити всяку вагу космополітичну. Шевченко наскільки був дитиною своєї країни та народності, а яко поет-українець так художницько та непередатно зачепив у своїх творах вияв духа та життя властиво українських, так поставив та показав перед очі світові ту окремішну самобутню в межах свого грунту породу українську з її багатими в зародку дарами краси та сили внутрішньої, внісши тим щось нового, доти незнаного або малознаного, в скарбництво духових здобутків всьогосвітніх, як не міг зробити того ніхто другий, а тим паче — чужинець та ще в мові чужій, далекій від самої природи української. Але що б міг дати світові Шевченко, яка доля спіткала б його, коли б він пішов по слідах багатьох талановитих українців та опинився в таборі «добродійському»? Він був би не останнім поетом і в Московщині, та, певно, не мав би ніякого значення космополітичного, яке, безперечно, має нині. А коли б спогади дитинства чи які інші почуття і потягли часом до сюжетів українських, то оброблюючи їх в мові чужій, він, певно, плутав би серед отих незрозумілих, цілком прикрих «аль» та «иль», якими виблискують дд. Гербель та Мей з спільниками. Хто, напр., знає Гребінку яко письменника московського з п’ятьма томами його творів московських? Проте капинка творів, написаних ним в рідній мові українській, на дуже довгий час, коли не на віки (бо що на світі вічне?), збережуть від забуття та заглади його ім’я.

Московські переклади Шевченкових творів могли б дати добру науку галицьким кацапо-рутенам, коли б вони мали чим слухати та розуміти. Вже ж між ними немає ні Плещеєвих, ні Меїв, ні Гербелів… що ж вони можуть зробити на користь не кажу вже світові, а хоча б власному народові, навіжено видираючись з того природного грунту, на якому єдино щось тільки й здужають зробити? Буде, кажуть, каяття, — вороття не буде. А що нарешті прийде час каяття — ми в тому більш ніж певні.

Якутськ, 1897

Примітки
* Без гніву (лат.)
** Ibidem — там же (лат.)
*** Василь Лукич. Нові переклади Т. Шевченка. Гл. «Зоря», 1889 р. Ч-а 6—7. (Приміт. П. Грабовського).
…

(продовження буде)

Текст подається за виданням:
Грабовський П.А. Вибрані твори: В 2-х т. Т. 2. – К.: Дніпро, 1985. (с.с. 117-127)

***

Вперше на web-ресурсах Краснопільщини розміщено 12.12.2012 на сайті “Краснопілля Край Слобожанський” (тоді – krasnews.at.ua)

(Сканування, перевірка та форматування тексту – krasnews)