До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського

Павло Грабовський
МОСКОВСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ШЕВЧЕНКОВИХ (IІ)

Огляд

(продовження)

ІІ

Ми розібрали вже збірник московських перекладів, виданий Гербелем, і казали, чого він стоїть, якої пошани заслугує. Тепер ми роздобули дещо з новіших спробунків перекладарських і будемо довжити огляд.

1892-ого року в Києві коштом Іогансона вийшла невеличка книжечка під таким заголовком: «Маленький Кобзарь» из Т. Г. Шевченко. Переводы И. А. Белоусова». Хто такий Білоусов, — ми не знаємо; знаючи, однак, що він працює понайбільше в дітських виданнях, ми сподівалися від його перекладів чогось путящого, бо той, хто пише і складає книжки для дітей, повинен, по нашій Думці, мати неабияку кебету письменницьку. З такими сподіванками і взялись ми за «Маленького Кобзаря». Складається він з двадцяти п’єс Шевченкових (в тім числі однієї ніби Шевченкової), а саме: 1) Минули літа молодії; 2) Не нарікаю я на бога (уривок); 3) Ой гляну я, подивлюся; 4) Вітер в гаї нагинає; 5) Ой одна я, одна; 6) Три шляхи; 7) Посаджу коло хатини; 8) Полюбилися; 9) Не женися на багатій; 10) Ми вкупочці колись росли; 11) Було роблю що чи гуляю; 12) Чи ми ще зійдемося знову; 13) Не питай ти моїх пісень; 14) Минаючи убогі села; 15) Удовиця; 16) Не тополю високую; 17) У неділеньку та ранесенько; 18) Калина; 19) Неначе праведних дітей; 20) На Великдень на соломі. П’єси, як бачите, все дрібненькі, що переважно вимагають укінченого оброблення та форми художньої. Добродій Білоусов, очевидно, з іншими поглядами брався за свою працю, іншим способом розумів свою задачу. Сподіванки наші на щось путяще не то що не справдились, а навіть вразили своєю безпідставністю. Здивувала нас та надзвичайна сміливість, яку в даному разі проявив д. Білоусов супротив читаючої громади, не згадуючи вже про Шевченка. Так-таки «ничтоже сумняшеся», взяв та й надрукував: ось вам, люди добрі, читайте собі на здоров’я та дякуйте за ласку. Читати, може, й читатимуть, але щоб дякувати… навряд чи знайдеться така добра душа. Коли ми дуже мало одшукали поезії в збірнику, злаштованому Гербелем, то що мусимо сказати про збірник д. Білоусова? Він не видержить жодного порівняння навіть з Гербелевим, робить враження останньої мізерії, книжкового сміття — не більше.

Іван Бєлоусов

Із усіх двадцяти п’єс тільки переклад стихотвору «Ой одна я, одна» сяк-так удався авторові, тільки він один не викликає ремства та обурення. Його не можна назвати дуже добрим, але він по крайній мірі написаний звичайною людською мовою, чого не скажемо про всі інші п’єси. Вони нижче від усякої критики; годі в них шукати краси або поетичності, хоч якої-небудь близькості до первотворів, навіть чистоти мови і стилістичної (се вже справжня дивовижа!) бездоганності. Перекладач чухрав через «пень-колоду», ні перед чим не спинявся, ніщо не торкало його почуття, не муляло вуха. Недбайливість разюча, недотепність взірцева. Не перенявся серцем, не вдумався головою, не попильнував коло форми, не збентежило його навіть велике ім’я Тараса! Коли б не те ім’я, виставлене на перекладах д. Білоусова, та не почування обов’язку ствердити свій осуд докладнішим розбором, то ми сміливо могли б не балакати більше на сю тему, бо збірник цілком нікчемний, жодної уваги не вартий. Д. Білоусов не перекладає Шевченка, а понайбільше переказує, викидає місця, де не піддаються до переказу, приточує чимало свого, тулячи горбатого до стіни, не віддає ні змісту, ні форми, повторяється раз за разом, плутає серед фраз… слова, слова… часом нові підроблені… і більш нічого. Ось, наприклад, деякі уривки.

Шевченко каже:

Нема з ким тихо розмовляти
І ні порадитись…

Білоусов переказує:

И слова некому сказать,
И никого кругом не видно —
Кому бы думы рассказать, —

не спостерігши, що дві останні стрічки повторюють зміст першої, а через те цілком зайві; Шевченкові ж слова: «І ні порадитись» так і полишені без перекладу.

Не жди уж встретиться с весною,
Уж не придет весна…—

риторствує далі перекладач, мовби хотів тими «ужами» виразити дві розмаїті думки, — «не вмер, а змерз», як кажуть у нас; до слова додамо, що «ужи» — се найгірші камінці спотикання для поетів російських, не можна сказати, щоб д. Білоусов успішно боровся з ними.

Ой, гляну я, подивлюся
На той степ, на поле…—

читаємо ми у Шевченка. Д. Білоусов, щоб не клопотатись довго, так за ним і чеше:

Как я выйду в чисто поле,
Выйду, подивлюся…—

або не розуміючи первотвору, або забувши, що українське «подивлюся» і московське «подивлюся» се — не рівнознака, що українське «подивлюся» по-московськи значить «посмотрю»; а московське «подивлюся» по-нашому «задивуюся»; вийшов не переклад, а якась нісенітниця, однаково прикра як для українця, так і для москаля. Кінець цього вірша перекладач просто одкинув, себто одкинув найкраще та найсильніше місце:

Як же його у неволі
Жити без надії?
Навчіть мене, люди добрі,
А то одурію!

Склад вірша, стих у д. Білоусова цілком неможливий, «убійницький» – сказали б москалі.

Посажу на память милой
Грушу с яблонею я.

Ну, хто же другий, опріч д. Білоусова, відважиться отак скомпонувати? Покликаюсь на всіх знавців поезії московської, почавши з Жуковського, а кінчаючи Бальмонтом. Москалі виробили форму вірша до найвищих ступнів краси та мелодійності, стали навіть віртуозами в сій справі. А д. Білоусов, проте, лепече, мов недоріка, з превеликим трудом одшукує потрібні вирази. Через те часом він просто переписує Шевченка, чому приклад ми вже бачили і побачимо.

Нащо було д. Білоусову перекладати стихотвір «Полюбилася я» і свій кепський переклад пускати між громаду, — святий його знає; стихотвір сей ще в 60-х роках переклав Плещеєв, і переклав непогано, далеко краще від д. Білоусова; чи відомо се останньому? Навіщо також було нівечити «На Великдень на соломі», коли є людський переклад, зроблений Суренком?

«А я нынче обедала!» —
Сиротка сказала.

Дивно, як д. Білоусов не зрозумів ні Шевченка, ні бідної дитини-сиріточки. Не в тім сила, що она «нынче обедала…»:

«А я в попа обідала!» —
Сирітка сказала.

Ось у чім сила. Хто жив на селі, той добре знає, що значить для сирітки пообідати в попа та ще й на великдень. Чи, може, д. Білоусов «не вбгав у віршу сього слова?». Може. Розумна причина поступитись змістом задля складу!

Де сила не бере, там треба, кажуть, хитрощів. Пускається на хитрощі д. Білоусов, та тільки дуже незручно. Пам’ятаєте прегарний Тарасів вірш:

Не женися на багатій, бо вижене з хати;
Не женися на убогій, бо не будеш спати…

Закортіло д. Білоусову перекласти, та що діяти, коли з капосними римами не даси ради? Д. Білоусова не залякаєш. Хоробро виводить він на папері:

Не женися, на богатой —
Выгонит из дома…

Труднації, як бачте, ніякої; але яку ж риму прибрати до слова «дома»? Не вагаючись довго, перекладач додає «молодому», а потім, поміркувавши там трохи чи, може, й довгенько, пише:

Не женися на старухе —
Пара ль молодому?
Ты женись, удал молодчик… і т. д.

«Бога побійтесь, добродію! — закричить читач. — Таж Шевченко нічогісінько сього не говорив, відки ж воно узялося?» Наївні люди: стане д. Білоусов потурати на Шевченка, — може, Шевченко не до ладу казав, — от воно що!

До найпоганіших треба зачислити, між іншим, переклад вірша «Ми вкупочці колись росли», зроблений недбало і недотепно. Бідну Оксаночку перекладач ославив нізащо, наплів нісенітниці без жодної підстави, кажучи:

Все стала по ночам гулять…

Перечитавши сі перекладарські вигадки (у Шевченка нічогісінько сього немає), легко подумати, що дівчина кинулась до розпусти або гульні, а тим часом вона збожеволіла; слово «гулять» тут зовсім не до місця, треба було б сказати «бродить» або «разгуливать», коли вже так кортіло; краще ж просто обмалювати психічний стан божевільної без зайвих фраз, як се і зробив Шевченко. Тим самим робом скривдив перекладач і удовицю, про котру розказує, нібито до неї їздили та проводили з нею ночі козаки, тоді як Шевченко ясно розповідає:

Що заїздив козак з Січі
До вдови на двір…

Се ріжниця, з котрої видко, як легкомисно обходився перекладач з первотвором.

Шевченкові слова:

Нехай і так!.. Не наша мати,
А довелося поважати…—

д. Білоусов переказує:

Пусть так!.. Хоть не Украйну-мать
Нам довелося удобрять…

Запримітимо на се, що московське «удобрять» по-нашому значить «угноювати»; судіть, наскільки сей переклад коштовний. Переклад віршів: «Калина», «Минаючи убогі села» і «Неначе праведних дітей» не тільки поганий, а навіть і безграмотний. Що може бути краще отсих слів, повних надзвичайної простоти та почутливості:

«Чого ти ходиш на могилу? —
Насилу мати говорила: —
Чого ти плачеш, ідучи,
Чого воркуєш уночі,
Моя голубко сизокрила?..»

Але що ж вийшло у д. Білоусова? Полюбуйте з сього нікчемного базікання:

«Что ты ходишь на могилу? —
Говорила дочке мать: —
И зачем, когда идешь ты,
Станешь плакать и рыдать?..»

Зверніть увагу на дві останні стрічки: по якому воно буде? Жодний грамотний москаль не сплете такої фрази; ну, в кого-таки достане духу вимовити: «Зачем, когда идешь, станешь плакать?» Тут брак початкового знаття граматики, брак усякого нюху до чистоти та краси мовної. Ну, хто-таки з грамотних людей напише хоча б отсі стрічки:

И праведно господь великий
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Цепей стальных велел ковать
И мрачных тюрьм намуровать.

Ні один тямущий москаль, а тим більше літературно освічений, того не скаже. Говорять по-московськи «праведно прожил», але не, почуємо «праведно велел», «праведно поступил», кажуть простісінько «справедливо», та й годі. «Цепей ковать…» — за такий вираз не похвалять і гімназиста, не то що писателя; не думаємо ми, щоб і «тюрьм намуровать» було по-московськи, хіба яко «поетична сваволя», котру так безсоромно зловживає д. Білоусов.

Виразів і цілих речень, непевних з боку граматичного, подибуємо чимало; зустрічаємо також слова і форми, що вживались за часів Державіна та Хераскова, а нині віджили свій вік; інші вирази д. Білоусов вживає не в тому значенні, в якому вони москалями вживаються; є й такі, що мало чи зовсім не вживаються, а виковані для своєї потреби; чимало до того слів і виразів українських полишено без ніякого перекладу. Ось вам дещо на зразок: «жито жати», «никто, хоть на смех, мне не скажет», «в холодочке», «где тебе что больно», «коль», «любуясь, матери на нас», «прудок», «с дитею», «пришлет сваху сватать», «матка», «во лесок ходила», «с маленьку», «в позаднепровской стороне», «понад Днепром» і т. д.

До всього додамо, що д. Білоусов не держався жодної стихотворної міри, а віршував абияк; московські поети вживали іноді, наприклад Кольцов, міри та складу людових пісень, надаючи тим своїй штучній поезії особливої краси й оригінальності; але то зовсім інша річ. Д. Білоусов просто нехтує всякі вимоги прозодії, не даючи, проте, жодної форми оригінальної.

Наш осуд може здатись дуже гострим, але іншого переклади д. Білоусова не заслугують. Коли він подасть нам що-небудь путяще, то ми перші розхвалимо і подякуємо.

1886-го року в Петербурзі вийшло ілюстроване видання «Гайдамаків»; до українського тексту додано московський переклад Гербеля, що ми вже розбирали. Початок поеми, проте, не Гербеля, а спеціально для сього видання зроблений іншим якимсь перекладачем («Все йде, все минає…» до інтродукції). Підписано И. П. К-ев. Що ж сказати про сей новий переклад? Не можна його назвати сміттям, як компонування д. Білоусова, немає в тому таких б’ючих хиб та незграбності; видко, що пише людина, більше вправна з боку літературного. Але що з того? Переклад все-таки нічогісінько не стоїть, не задовольняє найлегших критичних вимогів. Ні доброї техніки, ні сили виразу, ні загального враження, що хоч трохи б нагадувало первотвір. Хоча б тобі сякий-такий натяк на ту глибину великого ліризму, котрим визначається п’єса у Шевченка, — один з найкращих, з найнедосягливіших його творів. Переклад млявий, нудний, формалістичний, — аби та слава, що переклад. Часом перекладач не розуміє первотвору або не звертає на його потрібної уваги, коли, наприклад, замість

А я поміркую, ватажка де взять…—

каже:

Я же буду думать, где отца вам взять…

Чимало скорочень, непевностей, вигадок; мова теж хибує значно, та се вже загальна вада перекладарська. Де краса, де розкішний цвіт пахучої поезії Шевченкової? Красу ту понівечено, цвіт оббито. Гай, гай! Що ви робите, добродії?

В журналі «Русское богатство» за 1892-й рік поміщено переклад заспіву «Думи мої, думи мої», зроблений поетом Ольхіним. Переклад сей також дуже слабий, а визначається тими самими хибами, що й інші московські переклади з Шевченка: первотвору не нагадує й трохи, лишає цілі місця без зміни, вживає невжитих або мало знаних виразів і т. д. Ось вам деякі зразки.

Ах, сердце
Больше и не хочет…
За одну слезинку карих
Пан я над панами…

В оригінальному творі москаль ніколи б так не висловився.

Сердце…
Пело темны ночи…

Се знов-таки більше б личило Державіну, ніж сучасному поетові. Наша думка така: не пиши в віршах нічого того, чого б ти не зважився повторити прозою. Але хто ж з прозаїків московських напише такі речі, як «Мати Украина», «А куда вас дети?» (себто подіти, по-московськи «девать») і тому подібне, що знаходимо у Ольхіна? Ніхто прозою того не скаже, значить, не слід би говорити і в віршах.

Леонід Трефолев

Кінець кінцем мусимо згадати про розкішний переклад Шевченкової «Чуми», вистачений Л. Трефолевим, а поміщений в його віршованій збірці. Се справді дуже гарний переклад, що не робить, як інші, зневаги імені нашого генія, а сміливо може бути зачислений до взірцевих. Значить: можливі добрі переклади творів Шевченкових на мову московську? Можливі, наскільки силу та красу вкраїнської вдачі можна виспівати в неприродних звуках чужомовного складу. На жаль, тільки такі дотепні перекладачі, як Трефолев і Бальмонт, зовсім чомусь не звертають уваги на поезію українську. Чи немає в тім вини і з боку самих українців?

Квітень, 1897

(закінчення буде)

Текст подається за виданням:
Грабовський П.А. Вибрані твори: В 2-х т. Т. 2. – К.: Дніпро, 1985. (с.с. 127-135)

***

Вперше на web-ресурсах Краснопільщини розміщено 13.12.2012 на сайті “Краснопілля Край Слобожанський” (тоді – krasnews.at.ua)

(Сканування, перевірка та форматування тексту – krasnews)