До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського
Павло Грабовський
МОСКОВСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ШЕВЧЕНКОВИХ (IIІ)
Огляд
(закінчення)
ІІІ
Пощастило мені роздобути ще одну книжку московських перекладів із Шевченка, — щастя, правда, неабияке, але так, бач, говориться. Се — переклади Н. Чмирьова, видані 1874 року у Москві, під заголовком «Кобзарь Т. Г. Шевченка». Містить у собі сей дивовижний «Кобзарь» шість великих поем, саме: 1) «Черниця Мар’яна»; 2) «Неофіти»; 3) «Гайдамаки»; 4) «Невольник»; 5) «Москалева криниця»; 6) «Княжна» і дев’ять коротеньких п’єсок: 1) «Доля»; 2) «Муза»; 3) «І широкую долину…»; 4) «Понад полем іде…»; 5) «Росли укупочці…»; 6) «Барвінок цвів і зеленів»; 7) «Огні горять…»; 8) «Чого мені тяжко, чого мені нудно…»; 9) «Заповіт»*. Переклади Чмирьова належать до того сміття літературного, про яке не слід би й згадувати, коли б над ним, на превеликий жаль, не стояло славнозвісне ім’я Тараса та коли б не наш замір переглянути всі московські переклади його творів. Доводиться зупинитись і над сміттям, а як праця се не дуже приємна, то ми й не будемо багацько балакати.
Чмирьов писав дещо по-московськи, але справжнім письменником не був, і тепер його ім’я відоме хіба присяглим бібліофілам, як тисячі других імен. З якої ради Чмирьов узявся перекладати Шевченка, після того як Гербель двічі видав «Кобзаря» в московській мові (60 і 69 р.) — цілком не розуміємо. Ми казали вже, чого стоють видання Гербеля; се було, якщо пам’ятають читачі, нівечіння Шевченка, недотепне блягузкання — більш нічого. Але як нам назвати переклади Чмирьова, що не здужають встояти навіть супроти збірника Гербелевого? На жарт хіба стали б ми шукати поезії в сій словесній нісенітниці, яку відважився пустити з своєї ласки між люди Чмирьов, а книгар Мамонтів — видрукувати! Поезія — скажемо — се «дар божий» (так по крайній мірі нас учили в школі), то як же ми будемо від усякої людини вимагати того надзвичайного дару? Нехай буде й так. Але ми маємо повне право вимагати від усякого, хто пише книжки, щоб він писав грамотно, говорив природною людською мовою та не губив у своїх писаннях глузду — не плів казна-чого. Переклади Чмирьова не відповідають навіть таким первісним вимогам, і з якою б легесенькою міркою не підходив до них, все не скажеш нічого доброго та путящого. Найгірше те, що Чмирьов не знає ні української, ні московської мови, бо на кожному ступні вживає такі вирази і звороти, котрим бракує не то смислу граматичного, а навіть і логічного. Дальше ми покажемо взірці такого браку. Творчості Чмирьов не виявляє у своїх перекладах ніякої, хоч і припліта з свого великого розуму чимало нісенітниць, ні душі, ні серця в працю не вкладає, а так мовби пришелепуватий канцеліст лагодив яку найнуднішу копію. Заходи Чмирьова досить прості та звичайні. Він переписував український текст московською вимовою, поки се легенько було робити, а якщо починав спотикатись, так зараз знаходив собі раду — не морочивсь довго: або лишав українські вирази зовсім без перекладу, або викидав цілі уступи та сторони, або на місце первотвору підставляв смілою рукою власні вигадки: робив — скажемо іншими словами — те саме, що робили й попередні московські перекладачі творів Шевченкових, та тільки робив ще гірше, ще недотепніше. Більша половина перекладів не має навіть форми віршованої — ні рими, ні міри, хоч і видрукована рядками, як звичайно друкуються вірші; в значній часті се — рубана, найпоганша проза, покручена та понівечена до неможливості. По-людськи виглядають тільки ті місця, які перекладачеві доводилось лишати без ніякої переробки або підправляти українську мову, пишучи, наприклад, «любил» замість «любив» — тощо. Супроти законів та форм мовних Чмирьов виступає у своїх перекладах людиною досить ліберальною, жодними установами себе не в’яже, а викручується якнайлегше.
Нащо краще, як у Шевченка:
Було б легше в домовині
Одинокій спати.
Тоді, може б, над тобою
Заплакала мати.
(З «Черн. Мар’яни»).
Чмирьов умудрився розтягти на цілих вісім стрічок з додатком разючої нісенітниці, якої ні одна людина в звичайній розмові не скаже.
Легче б было мне в могиле
Лежать одинокой.
Легче б было мне, девице,
Почивать в глубокой!
Хто ж, хоч трохи почуткий на вухо та розуміючий мову, відважиться сплести таку дику, незграбну фразу? Як її зрозуміти? Що значить «одинокой»? Мені — «одинокой» чи в могилі — «одинокой»? Святий його знає! Школярів навіть не хвалять за такі помилки, а що сказати про чоловіка, котрий узявся за перекладування Шевченка? Але подивимось дальше. «Почивать в глубокой»… Що за гаспид! В чому се — «в глубокой»? Щоб зрозуміти, треба вернутись назад та пошукати сущника; але хто ж таки так говорить та ще віршами, де все має бути зрозуміле, коротке та красне? Таких місць ми могли б набрати безліч, але книжка не варта того, щоб над нею так довго нудитись, то ми й не будемо розбирати так докладно. Такі вирази, як: «хамский сыну…», «…не по их сталось…»; «На тот свет хотели…»; «Скоротал я век ваш, дети…» — такі або ще гірші без ліку розкидані по перекладах. Не наводимо більше хоча б тому, що одна-однісінька фраза «скоротал я век ваш, дети…» являється таким красномовним свідченням про те, як Чмирьов знає московську мову, що не треба ніяких інших взірців. «Скоротать» значить «прожити», а не «вкоротити»,— непростиме незнаття та безсмисниця.
З «Гайдамаків» Чмирьов переклав, з деякими пропусками, отсі речі: 1) Інтродукція; 2) Галайда; 3) Титар; 4) Свято в Чигирині; 5) Треті півні; 6) Червоний бенкет; 7) Гупалівщина; 8) Бенкет у Лисянці; 9) Лебедин; 10) Гонта в Умані; 11) Епілог. Переклад сей — повторяємо — найпоганший з усіх московських перекладів найкращої Тарасової поеми. Щоб показати, як виглядає Шевченків текст в поетичному майстрюванні д. Чмирьова, візьмемо початок «Галайди»:
Ярема, хёрст ду, хамский сыну,
Пойди кобылу приведи,
Подай пантофли господину
Да принеси скорей воды.
Внесешь дрова и печь затопиш,
Засыпешь корму лошадям,
Коров на пастбище угонишь…
Українське «сину», як бачимо, так і осталося без зміни; «господиня» якимсь чудом перекинулася в «господина», гуси та індики попереверталися в коней, все пішло шкереберть з чародійної вдачі Чмирьова; такої плутанини у його чимало — господь з нею! «Давайте приску!» Чмирьов перекладає: «Давайте песку!», не розуміючи як слід української мови; прикладів — скільки хоч, та досить буде й того, що ми вже сказали. Лишімо д. Чмирьова з його перекладами в супокої! Але нас цікавить загальне питання: для кого і для чого друкуються такі переклади? Літературної ваги вони ніякісінької не мають, бо се навіть не література, а звичайнісінька писемна праця, та ще й недотепна. Вони не то що обтинають красу та велич первотворів, а нехтують всякі вимоги здорової думки та природності, живе людське слово засипують половою безглуздих вигадок та нісенітниць. Українець шпурне від себе таку книжку, обурившись за неславу та ганьбу, заподіяні Тарасові; москаля теж не навернеш до неї, бо з перших листків він побачить, з якими перлами спіткався, а вдруге не візьметься. Читачеві, що не розуміє української мови, а бажав би прочитати Шевченка, вони так само не пособлять, а хіба одіб’ють охоту до читання нашої поезії. Вже коли перекладчик та видавець мали на меті таку думку, так видрукували б краще Шевченка по-українському, а наприкінці додали невеличкий словничок українсько-московський, то всякий москаль міг би сміливо взятись за книжку, зрозумів би далеко більше, ніж у Чмирьова, а до того мав би правдиве поняття про першого поета України. Годі! Гарного, кажуть, потроху. А писання д. Чмирьова такі гарні, що як раз покоштуєш, то вже більше не заманеться. Цур з ними!
Якутськ, 1897
Примітки
* В «Покажчику» д. Комара ми не знайшли цієї книжки; але д.Комар указує петербурзьке видання перекладів Чмирьова, зроблене в 1878 році, се, певно, друге вже видання — поповнене, бо в йому, наприклад, значиться поема «Петрусь», котрої в нашому виданні нема. (Приміт. П. Грабовського).
…
Текст подається за виданням:
Грабовський П.А. Вибрані твори: В 2-х т. Т. 2. – К.: Дніпро, 1985. (с.с. 135-139)
***
Вперше на web-ресурсах Краснопільщини розміщено 13.12.2012 на сайті “Краснопілля Край Слобожанський” (тоді – krasnews.at.ua)
(Сканування, перевірка та форматування тексту – krasnews)
