До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського

На якісь кволі та м’якотілі сучасність перетворила деякі слова.

Ось, наприклад, що ви уявляєте, коли чуєте словосполучення “український інтелігент”? Якийсь огрядний дядько у вишиванці, який сходами на другий поверх зійти не може без спітнілого чола та підступної задишки? Чи: самодостатня підтоптана молодичка в етнічному одязі від дизайнерки Любки Чернікової або Олександри Цимбали, котра розпатякує про ген культури? Або: на блошиному базарі короткозорий президент із числа колишніх, хто за інерцією підторговує раритетами та іншою нашою культурною спадщиною?

Виявляється, були інші… Повірте, були.

Є нагода сьогодні уповісти про самобутнього представника української інтелігенції – Павла Грабовського, хто за жахливих умов самодержавної Російської імперії вів особисту боротьбу за національне визволення України. Ні більше, ні менше. За соціальне роз’ярмлення свого народу він поклав життя, а нам, більшості з нас, здається: лише створив милий образ ліричного героя – борця за утвердження справедливого ладу.

Пам’ятаєте, завчені на пам’ять, з дитинства рядки, його “Швачки”:

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти.
Кров висисає оте остогиджене,
Прокляте нишком шиття,
Що паненя, вередливе, зманіжене,
Вишвирне геть на сміття.
Де воно знатиме, що то за доленька
Відшук черствого шматка,
Як за роботою вільна неволенька
Груди ураз дотика.

Нащо? Заради чого? Хто тобі лікар?

***

Як і кожного із нас, мати сповила його не як героя, а як лагідне беззахисне немовля. І, співаючи сумних пісень, породілля гойдала на щастя кохану дитину, намагаючись щосили, по-материнськи відвести усілякі біди та розвіяти неґаразди.

Майбутній український поет, публіцист, перекладач Павло Арсенович Грабовський так і народився 30 серпня (11 вересня) 1864 р. у селі Пушкарному на Слобожанщині (тепер – Грабовське Краснопільського району Сумської області). Сталося це на Краснопільщині у  бідній родині. Батько-пономар єдиного на селі Храму Святих Апостолів Петра і Павла Арсеній Андрійович Грабовський помер від сухот геть рано, залишивши п’ятьох дітей на руках у згорьованої вдовиці Ксенії Грабовської.

Тож до неньки дитина горнулася, як до надійної заступниці знедолених українців Діви Марії, і годі дивуватися, що знайшовся вірш Павла Грабовського “До матері”:

Мамо-голубко! Прийди, подивися.
Сина від мук захисти!
Болі зі споду душі піднялися,
Що вже несила нести.
Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,
Стогнеш сама у журбі;
Хай я в неволі конаю та плачу, –
Важче незмірно тобі.
Бачити більше тебе я не буду;
Не дорікай, а прости;
Та від людського неправого суду
Сина свого захисти!

Якщо озирнутися довкола, що око вибере із виднокола?

Хоч їхній хутір у 1688 р. заснували працьовиті артилеристи-пушкарі сумського полковника А.Г.Кондратьєва, ясна річ, із прилиплими до них московськими боярськими дітьми, присланими за царевим указом для охорони від бусурман південних кордонів Московського царства, – давно тут усе занепало.

Від середини XVII ст. тутешній краєвид прикрашала і чисті селянські душі рятувала церква Різдва Пресвятої Богородиці, але до 1830 р. дерев’яна споруда зруйнувалася до непридатності, а 470 парафіян перейшли до молодого Петропавлівського храму. Однак, у другій половині 1860-х рр. і ту церкву не пожалів час.

Бажали селяни поставити новий, кам’яний, храм, і громадою 1872 р. нову споруду збудували та знову освятили в ім’я… Різдва Пресвятої Богородиці.

Ось і вся історія малої батьківщини Павла Грабовського, ось і всі тамтешні осередки культури.

***

І мати простелили рушник, наче долю, бо допитливий підліток міг і захиріти в глухому селі. Вибирати не доводилося. Стежка паламарчукові, сину бідного сільського титаря стелилася та, яку батько вторували.

Охтирка

Отой самобутній представник української інтелігенції рушив навчатися: спочатку – до місцевої церковнопарафіяльної школи, затим – в духовному повітовому училищі Охтирська бурса (1874-1879), а затим – у Харківській духовній семінарії (1879-1882), де швидко збайдужів до богослов’я та мертвої латини, а ґрунтовно знайомився з художньою класикою, таємно виявляв велику цікавість до політичної літератури, прагнув долучитися до обговорення актуальних суспільних проблем.

Великий вплив на формування громадської свідомості літератора справили поезії Тараса Шевченка та роман “Що робити?” (1863) Миколи Чернишевського.

Тоді діялося не так, як сьогодні: почвалав до бібліотеки чи наґуґлив та й читаєш…

Скажу одне: примірники демократичного часопису “Современник” за 1863 р., які містили текст прозового “Що робити?”, з обігу царська цензура вилучила. Упродовж більш як сорока років той роман ходив з-поміж розумного читача або у нелегальних рукописних зшитках, або у п’ятьох іноземних перевиданнях (1867-1898).

Хтось із богобоязних бурсаків нашептав поліції, мовляв, Павло Грабовський знається з харківським осередком народників-терористів із організації “Чорний переділ” та поширює заборонену літературу у студентському колі. Для царської Росії зв’язок із народниками дорівнював одному із найбільших смертельних гріхів.

Бо 1 березня 1881 керовані революціонеркою-народницею Софією Перовською (1853-1881) терористи вбили Олександра II. На жаль, очікуваного революційного вибуху в країні не сталося. За вироком особливої наради Сенату 3 (15) квітня 1881 р. її разом з іншими організаторами страти царя: Андрієм Желябовим, Тимофієм Михайловим, Миколою Кибальчичем і Миколою Рисаковим – у м.Санкт-Петербурзі на ешафоті під барабанний дріб скарали на карк.

***

Під час трусу в келіях Харківської духовної семінарії в 1882 р. у третьокурсника Павла Грабовського виявили заборонену літературу та лотерейні квитки, що розповсюджувалися задля збирання коштів на користь… політичних в’язнів.

То були другий і третій смертельні гріхи – і кари єгипетські від місцевих держиморд не забарилися. Хоча подібні речі випливали із самої природи українства, Як пізніше в автобіографії пригадував літератор:

– Трохи не кожен бурсак двох останніх класів мав собі товсті зшитки, куди заносив – відки лиш траплялось – усякі українські твори: пісні, байки, вірші сатиричні тощо. Були, крім того, в бурсі деякі дуже дотепні оповідачі, що навезли до нас із сіл у пам’ятку багато усного українського матеріалу. Наш бурсацький хор співав переважно українські пісні і співав їх чимало…

Не все було так етнографічно, траплялася й революційна література. Після того, як Павло Грабовський відмовився давати будь-які пояснення, юнака виключили з бурси та помістили під варту. Пізніше саможертовний поет зізнавався:

– Мені хотілось піти на муки за народ. І те бажання цілком опанувало мною. Се була якась невідхильна потреба серця.

Серед революційно налаштованої молоді другий рік ходила пророча оповідка, що довельми надихала. Начебто, коли наступного за стратою квітневого дня 1881 р., о дев’ятій годині ранку, покійних революціонерів на дровнях у супроводі пристава Агафонова привезли на Преображенське православне кладовище, що на станції Обухове, сталася знакова пригода. Ледь-но трунарі узялися грубі ящики з тілами страчених народників спускати у землю, як одна, нашвидкуруч змайстрована і поквецана в чорну фарбу труна на очах розчеріпилася, а біла стружка в головах і тирса просипалися на землю. Із домовини ледь не вислизнуло тіло Софії Перовської, вбраної в ту саму тікову сукню та ватяну кофту, в тій страдницю повісили.

Ідею змінити у тюрмі народів життя на краще царатові вбити було не сила. Здавалося, навіть після смерті Софія Перовська боротьби не припиняє, а залучає нових і нових послідовників. Це так було на неї схоже, це так надихало.

Навіть у день страти другої після декабристів великої п’ятірки звільнення Росії від царату погода видалася лелітня: небо чисте, сонце сліпуче, весна щедра, а вулицями Північної Пальміри блукала повна ростепіль.

І нехай життя відміряло останні хвилини, а 27-річну революціонерку везли до шибениці, своєю презирливою посмішкою вона виказувати повну зневагу до катів. В останню хвилину в народниці заговорив інстинкт самозбереження, і Софія Перовська демонструвала повну… любов до життя. Коли на шию жінці накинули зашморг, а залучені до виконання страти арештанти взялися висмикувати з-під страдниці східці, вона настільки сильно вчепилася ногами за бильця сходів, що два дужих чолов’яги насилу її відірвали .

Деякий час, наче величезний маятник, померла революціонерка гойдалася на тонкій мотузці над ешафотом, відміряючи час близької помсти. З-під накинутого на неї лантуха-балахона раз-ураз миготіли стрункі жіночі ноги. Той жах тривав доти, поки хтось із богобоязних арештантів не здогадався зупинити тіло та припинив моторошне хитання.

***

Перебуваючи під гласним наглядом поліції, до квітня 1885 р. Павло Грабовський мешкав у рідному селі Пушкарному, безнадійно намагаючись знайти роботу приватного вчителя на Краснопільщині чи навіть на всій Слобожанщині.

Коли жандармський нагляд нарешті зняли, а нишпорок з-під вікон прибрали, 22-річний літератор перебрався до Харкова, де від 1885 р. працював коректором місцевої газети “Южный край”. Наче лантух порвало, і він багато писав: вірші, прозу, публіцистику, яку подавав до губернських видань.

Вже тоді у перших віршованих творах російською мовою, у першій поемі українською мовою “Вчителька” Павло Грабовський змалював безпросвітній морок, що вкрив українські села, мракобісся попів, тяжке життя сільської вчительки. Тавруючи зло й насильство, він ставав на захист знедолених і скривджених.

Перед очима з боку на бік хиталася нездоланна Софія Перовська.

Природно, що у губернському місті Харкові революційна діяльність посилилася, а невдовзі юнак перетворився на одного з керівників місцевого осередку “Група революційних народників”.

Що справді важливо знати… На Слобожанщині то був не один-єдиний підпільний осередок. Бо у 1885 р. серед української інтеліґенції м. Херсона також оформився гурток ліберальних народників на чолі з киянином, українським етнографом, фольклористом і громадським діячем Олександром Русовим (1847-1914). Активною учасницею тієї демократичної ланки була відома українська письменниця Дніпрова Чайка (власне: Людмила Василевська; 1861-1927).

Отже, від 1885 р. Павло Грабовський не був ліриком, замкненим у башті зі слонячої кістки, а відлагоджував і відлагоджував такі потрібні новій українській інтеліґенції зв’язки. І лише деякі з них були революційно-демократичними, бо інші мали виразні ознаки культурно-освітніх, спрямованих на широких українських загал.

***

Починаючи від років навчання на старших курсах харківської духовної семінарії, молодий літератор вперто займався самоосвітою, вправлявся в краснім письменстві, відшліфовував власний творчий почерк. І в тому була не самоціль, не навчання заради навчання, не мета заради мети, в чітко поставлені перед собою цілі. У поезії “До Русі-України” автор писав про сокровенне:

Бaжaв би я, мій рідний крaю,
Щоб ти нa волю здобувaвсь,
Дaвно сподівaного рaю
Від себе влaсне сподівaвсь.
Щоб велич простого нaродa
Зaпaнувaлa нa Русі,
Щоб чaрівнa селянськa вродa
Рослa в кохaнні тa крaсі.
Щоб Русь порізненa устaлa
З-під віковічного ярмa
І квітом повним розцвітaлa
У згоді з ближніми всімa!

Вірю, не лише я, а багацько українців керується давнім народним прислів’ям:

– Тоді Бог дасть, як сам зробиш.

Попри зняття гласного нагляду поліції, “всевидяче око” жандармського управління пильності не втрачало, а коректора із поля зору не губило. Аби не мати в Харкові неблагодійних елементів, 25 листопада 1885 р. Павла Грабовського загребли до війська та одягли у форму солдата.

Однак, місце дислокації піхотного батальйону – м.Валки, за 40 верст від Харкова – дозволяло підтримувати зв’язки із… підпільною народницькою організацією.

Довго терпіти офіцерське свавілля та ганебну муштру він не зміг. 1886 р. трапився інцидент, коли підлеглому урвався терпець і український інтелігент виговорив усе, що він думає про командира. То сприйняли як образу офіцера. І за порушення військового статуту із ґауптвахти відправили світ за очі – до Туркестанського військового округу, утвореного лише 11 років тому.

Відтоді за політичним неслухом пильнували повсякчас, до самої смерті. Засланий на край землі, він більше ніколи не побачив матері, навіть не зміг прибути на її похорон. У хвилини розпуки зі самого сердечного споду повставали глибокі проникливі вірші:

Плаче небо, вкрите хмарами,
Що над нами восени
Без кінця пливуть отарами
Із сумної сторони.
Темний гай додолу хилиться,
Буйне листя опада;
Різва пташка не осмілиться
В поле вилетіть з гнізда.
Тільки галич перелякана
Скиглить, зграями шуга;
З жалібного її каркання
На душі росте нудьга.
Сльози осені журливої,
Що минули ясні дні,
Се – плач долі нещасливої,
Що судилася мені.

***

Хвилі звичайної людської слабості швидко минали, а непоступливість у досягненні поставленої меті лише міцніла. Годі й дивуватися, що дорогою в м. Оренбург жандармерія розкрила участь П. А. Грабовського у поширенні політичної літератури, зокрема – в розповсюдженні гнівних відозв народників. Ні, його не вигартували з криці. Як і будь який інший справжній заступник народу, свідомий українофіл, усе життя Павло Грабовський носив у собі сумніви і то була доля типового українського інтеліґента. Ніяких суперечностей у тому нема:

– Симпатії та ідеї тягли мене на село, а натура пхала в город з його здобутками цивілізаційними.

По прибутті до Туркестанського військового округу пропагандиста з України заарештували, повернули до… Харкова для дізнання, де на початку 1888 р. засудили до п’яти років поселень у Сибіру та етапували до Московської пересильної в’язниці – Бутирки. То було знакове місце для політичних в’язнів Російської імперії, звідки починалася дорога в небуття.

Надія Сигида

Перебуваючи у буцегарні на Новослобідській вулиці, Павло Грабовський познайомився з російською революціонеркою-народницею Надією Костянтинівною Сигидою (Малоксіяно; 1862-1889), котра в його житті й літературній творчості стала яскравим світанком. На жаль, бути разом їм судилося швидкоплинних чотири місяці. Старшу на два роки товаришку, грекиню за походженням, відправили до жіночої в’язниці на Кару. То було пекло на землі, облаштоване жінкам російськими жандармами. Після чергового тілесного покарання ув’язненої, української народоволки Єлизавети Ковальської Надія Сигида заступилася за посестру. Тоді фізично покарали і її, що у буцегарні спричинило справжній бунт, відомий як Карійська трагедія у Забайкаллі.

Протестуючи проти адміністративного свавілля, Надія, росіянка з Дону, разом із трьома революціонерками-українками, а саме: Марія Калюжна з м.Лебедина Харківської губернії, Марія Ковалевська із м.Катеринослава, і Надія Смирницька з Київської губернії, – трагічно загинули 8 листопада 1889 р., свідомо прийнявши смертельну дозу морфію.

Назавжди у власній пам’яті Павло Грабовський зберіг образ своєї музи, посестри по свободі, колишньої вчительки з м.Таганрогу.

У вигляді прекрасної жінки, мужньої революціонерки, вірного товариша, вона надихала його все подальше життя. Їй, молодій одруженій жінці, чоловіка якої, Якима Сигиду 1885 р. заслали на довічну каторгу на о.Сахалін, – було присвячено 18 яскравих мініатюр. Зокрема, у вірші “До Н.К.С.” автор щиро зізнавався:

Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої,
Вже більше, мабуть, не знайти.
Таку не часто скинеш оком,
Такою тільки що марить…
А раз зустрінеш ненароком –
Навіки долю озарить!

У вірші “До Н.К.С. 2” йшлося про поневіряння згубленого щастя:

Зранку в холодну могилу
Ти жертвою часу лягла;
Без жалю загублено силу…
А в мене пак гадка жила:
Що повівом навіть не скине
На тебе пануюче зло,
Що смерть над тобою залине
Отрутою повне жало!

Мав час, як-то кажуть, каратися, мучитися, але не каятися.

Отож, у той період постали поезії, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли до першої збірки. Була також за ґратами написана і поема “Текінка”. У цей час 24-річний поет створив низку віршів російською мовою, як-то: “Друзьям” (серед політичних засланців поширювався у списках), “Из путевых заметок”, поему “По Сибири. Из живых впечатлений” (1888, не завершена).

***

(закінчення буде)

Джерело:
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2526662-grabovskij-iz-benketu-ludozernosti.html
Грабовський. Із бенкету людожерності
31.08.2018 17:00
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”