ІВАН БАГРЯНИЙ: Думки про літературу (I)

ІВАН БАГРЯНИЙ

Думки про літературу

1.

Я зовсім далекий від наміру писати будь-яку академічну працю на літературні теми, бо не покликаний до того. Так багато на ці теми написано, що і так створилося ненормальне явище — «літератури» про літературу далеко більше, аніж самої літератури. Для прикладу можна б обчислити, як мало паперу потрачено, скажімо, Шевченком на Кобзар, або Данте на його Божественну Комедію і як багато — в тисячі разів більше потрачено його тими, хто писав про той Кобзар чи про ту Божественну Комедію, з приводу них, а відтак — про значення та призначення літератури. 3 цього можна зробити висновок, що творити мистецькі цінності тяжче, аніж теоретизувати про них. Стосується це й до української літератури. І особливо сьогоднішньої дійсности.

Не можна заперечувати потреби в літературі про літературу, бо, очевидно, лише так може рухатись нормально літературний процес і теоретична праця допомагає творити справжню літературу. Але, коли ця допоміжна галузь стає домінантою, то процес робиться ненормальним.

З цих міркувань я волів збільшувати теку літератури (принаймні прагну того), аніж теку, «з приводу літератури». Одначе, оскільки кожен письменник (особливо в наш час), що взяв перо до рук, щоб творити літературу, мусить насамперед здавати собі справу, чого він хоче, для чого він те перо бере, яку літературу він мусить продукувати і для чого (інакше він не є жаден письменник), і як він ту літературу та її ролю розуміє і які він вимоги до неї і до себе ставить, — я теж маю свій певний комплекс думок щодо літератури взагалі, а щодо української літератури зокрема, а особливо щодо призначення і завдання нашої літератури, врешті — щодо завдань українського письменника і поета, які ту літературу творять і мають творити. Ті погляди може де в чому розходяться з загально прийнятими поняттями про літературу, але я вже сказав, що це мої власні погляди, які крім мене самого більш нікого ні до чого не зобов’язують і на це не претендують. Склались вони після тривалого життєвого вишколу, ними я керувався в житті й літературній діяльності і лишаюся їм вірний, бо ніхто ще не зміг її захитати.

Ось ці мої погляди я й хочу висловити бодай частково тут.

Це, власне, тема, поставлена життям на порядок денний.

МУР написав на своїх прапорах гасло творення великої української літератури, дерзаючи стати на шлях змагання за вихід на одну лінію з найпередовішими літературами світу.

Це зухвало, але це можливо. Уже хоч би тому, що сорокап’ятимільйонова нація — нація творчої потенції — має на цьому етапі історичного розвитку всі шанси на це, не тільки увібравши в себе все, що світ досі сказав, а й маючи свою надзвичайну біографію та особливий історичний шлях, достатні сили та великі жадання і волю вийти на світову арену в усіх ділянках, а отже має багато чого сказати всьому людству. На цю лінію літературний процес на Україні став уже багато років тому, і гасло це піднесене далеко давніше.

Тепер воно, повторене з новою силою і з належною послідовністю, є цілком закономірним і винятково актуальним, попри всі іронізування кололітературних цуциків та обивателів у літературі.

Дискусії з приводу проблем, що постали в зв’язку з цією активізацією на нашому літературному фронті, започаткованою утворенням МУРу, викрили певну розмаїтість в поглядах на літературу та її ролю, часто діяметрально-протилежні погляди й вимоги, які до літератури ставляться. А іноді й взагалі брак будь-яких чітких поглядів. В зв’язку з цим у самому вже зародку в МУРі існує кілька течій.

Це добре (не те, що в МУРі існує в самому зародку вже кілька течій, бо ще питання, чи це добре, — і не те, що дискусії викрили розмаїтість поглядів) — добре, що розпочато, і то в широкому маштабі, такі дискусії. Вони є тією атмосферою, яка потрібна для прояснення і викристалізування провідної, правильної лінії, здорової лінії розвитку нашої літератури в накресленому напрямі, що було неможливе в тій атмосфері застою, яка була характеристична для нашої літературної дійсности на протязі останніх років як на сході, так і на заході.

Порядком дискусій та порядком обміну думками висловлювано погляди, характеристичні для різних течій.

Тим самим порядком хочу висловити свої думки і я тут, в оцих шкіцах.

2.

Визначаючи свої прагнення як поета, великий Шевченко сказав:

[… ] А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.

Що під тим «обухом» Шевченко зі свого погляду розумів насамперед слово — це для мене не підлягає сумніву; це він довів усім своїм життям і творчістю. В наведеній цитаті стисло викладена квінтесенція певного погляду на літературу та її призначення, як і на призначення поета — войовника слова чи з словом за певну ідею.

Цю саму думку повторив другий наш великий поет — О. Олесь в своєму:

«О, слово! Будь мечем моїм!…»

Не випадкове ототожнення слова з мечем.

Це основа підходу до літератури як до зброї, зброї в боротьбі одиниць і цілих народів за своє ствердження, за своє закріплення на цьому світі і за володіння здобутим.

Цей підхід сперто як на арґументи, на діяльність і доробок цілої низки найвидатніших поетів і письменників світу.

Ось один погляд на літературу, на призначення слова.

Другий, діяметрально протилежний, висловлений Оскаром Вайлдом у теорії про те, що мистецтво, в тому й література — це лімонада, щоб усолоджувати життя.

Третій — викладений в формулі «мистецтво для мистецтва». Мистецтво в собі. Мистецтво як ціль, а не як засіб. Мистецтво як світ краси, як сфера прекрасного, вимріяного, нереального, але єдино вартісного. Мистецтво як вимріяний світ для втечі в нього від світу реального, тяжкого, від боротьби, від життєвої трагедії і героїки, яка — героїка — хоч і зворушливо звучить у книжках, але клопітна в житті.

І нарешті ще одна теорія, — теорія про те, що мистецтво покликане об’єктивно і безсторонньо відображувати дійсність, — фіксувати життя, не ставлячи собі більше ніякої мети.

Ось стисло, ті панівні погляди на літературу, що існували і існують. Кожен з цих поглядів є по-своєму правильний і виправданий в історії розвитку суспільств, суспільних груп і одиниць, а звідси — в історії літератури, тими суспільствами, групами та одиницями твореної на відповідних етапах і в відповідних ситуаціях. Кожен з цих поглядів є закономірний і вмотивований, бо спертий на літературну практику, що народилася раніше від теорії, бо теорія прийшла пізніше і почала шукати в тих різних поглядах закономірности.

Отже кожен з тих поглядів є закономірний і правильний.

А тепер іде лише про те, який з тих поглядів є правильний з нашого погляду, — з погляду українських митців слова на даному етапі нашої української історії та стосовно до завдань і основної проблеми цілої нації.

Який з цих поглядів для нас єдиноприйнятний? Де шлях для українського письменника і для всього українського літературного руху? Чи шлях до «лімонади», чи шлях до «мистецтва для мистецтва», чи об’єктивного відображення дійсности. А чи шлях боротьби?

Кожен, хто підписався під гаслом творення великої української літератури, висуненим в конкретній українській дійсності, мусить це питання для себе конче розв’язати.

Коли переді мною постало це питання 20 років тому, я його розв’язав просто, але так, що й досі не маю підстав переглядати це розв’язання. (Прошу теоретично підкованих читачів пробачити мені подальший примітивізм у мисленні, але це було 20 років тому!).

1) Теорія «лімонади» для мене не підходить, тому що такого мистецтва вживають тоді, коли всі проблеми розв’язані, всі цілі досягнені, заходить смуга добробуту і пересичення цілої нації, нації, що дійшла кульмінаційного пункту свого розвитку. Отже, продукувати лімонаду, як і пити її, це щонайменше розкіш в нашій — українського народу — дійсності. А сама така теорія для нас чужа, перенесена з чужого ґрунту, з іншої дійсности, з інших історичних передумов і потреб виниклою. А всі апологети її в нашій дійсності — це м’яко висловлюючись, люди, що не знайшли свого призначення і мирно взялись за перо. М’яко висловлюючись. Бо коли висловитись гостріше, зате правильніше, — то апологети такої теорії і її реалізатори, а з ними ціла їхня продукція — це є явище шкідливе. Бо в такій дійсності, як українська (там і в ті роки) коли ворог із своєї літератури зробив знаряддя духово і морально підгортати нас, духово і морально скоряти нас собі, наша «лімонада» перестає бути лімонадою, набираючи іншої функції — перетворюючись на фактор деструктивний, уже хоч би тим, що «лімонадне» письменство пасивне, а тим самим воно співпрацює з ворогом, з його літературою, що хоче ствердити себе в усій нашій нації і не зустріне опору, коли ми будемо продукувати лімонаду.

Коротше — теорія «лімонади» прикладається до нашої дійсности, як горбатий до стіни (ще більшою мірою тепер).

2) Теорія «мистецтва для мистецтва» — це теорія дезертирів. Дезертирів з поля боротьби своєї нації (так я міркував тоді, так я думаю й те-пер, але тепер міг би підставити ще точніший епітет, виходячи з практики одного з найчільніших українських неоклясиків — М. Рильського, що, вірний тій неоклясичній концепції, присягався свої життя «непроданим донести», і не тільки не доніс, а й довів насамперед лицемірність і низькопробність всього цього гасла. Рильський це довів тим, що погодившися з дійсністю, став фактично прибічником теорії «мистецтво як зброя», обернувши її… проти українського народу. Хтось скаже — «з примусу!». Нічого подібного! Не дурімо себе, не дурімо молодь і не робімо тим українській справі шкоди! Отже, «мистецтво для мистецтва» — неприйнятна, бо це теорія дезертирів.

Дезертирів від нації, від усієї боротьби, утікачів від тяжкої дійсности в сферу «краси абстрактної», в сферу «світу вимріяного». Відмежування від усієї проблематики всього народу і його змагань.

Така течія не відбиває суті нації, не відбиває й епохи. А відтак не є літературою нації, літературою епохи.

Критика цієї теорії, критика всього цього світогляду, що позначився і на українському неоклясицизмі, починається там, де особа стоїть в неладах з дійсністю (або з спільнотою, ім’я якій нація) і творить свій штучний, окремий світ.

Носії цієї теорії шукають тематику поза своїм народом, в чужій давноминулій дійсності, переспівують чужі зразки, перековують давно пережоване, колишуть чужі діти.

Ні, це не шлях для українського письменника, що хоче творити українську літературу, а не літературу українською мовою.

Для мене, що прийшов у світ, між свій народ, не для того, щоб від нього утікати, — така теорія не годиться. Не годиться хоч би вже тому, що ціла нація не може утекти, — можуть утекти лише одиниці. Решта приречена лишитися, борюкатися, творити свою історію, боротися в світі і з цілим світом. Я теж лишаюсь.

3) Не годиться й теорія отого «об’єктивного» люстра, власне не вабить роля письменника-секретаря, що має безсторонньо фіксувати дійсність.

Для чого? — постає питання.

Ця теорія не дає відповіді. Бо це не теорія тих, що життя творять, не теорія активна, а теорія споглядальна. Коли ж історичний процес — не процес споглядання! Це процес творення, процес боротьби. А значить і справжня велика література, що є часткою історичного процесу, не є жадним безстороннім люстром.

Тут криється фальш цієї, так би мовити, «люстряної» теорії.

Ось так я оцінював різні підходи до мистецтва. Ще 20 років тому.

Я визначив собі шлях — як шлях українського письменника — той, що начертаний великим Шевченком. Шлях, яким ішли найбільші представники української літератури — Леся Українка, Франко, Олесь і безліч інших, до Хвильового, Антоненка-Давидовича, М. Куліша та кращих представників ваплітанської когорти включно. Шлях, над яким стоїть Олесівський Меч, як символ, — символ призначення української літератури, призначення слова на цьому відтинку нашого історичного розвитку, — символ боротьби.

І мені здається (принаймні ніхто ще мені не арґументував достатньо іншого погляду) — здається, що це шлях для всієї нашої літератури нині, якщо вона хоче вийти в ранґ великої літератури, принаймні до того моменту, аж поки, в наслідок походу нації й цілої її літератури до кульмінаційної точки розвитку, не виникне законна потреба в «лімонаді» або в об’єктивній фіксації всього пройденого переможно. Доти — лише такий шлях для української літератури є єдино доцільний і правильний — шлях боротьби за самоствердження цілого українського народу в часі і просторі. Підкреслюємо — не самоствердження літератури, а самоствердження сорокап’ятимільйонової нації, в якому література мусить мати допоміжну ролю, як засіб цього ствердження, якщо вона хоче бути великою українською літературою.

Іншими словами, в цілому комплексі засобів боротьби нації література повинна займати одну ділянку цілого наступального фронту, а український письменник повинен бути в перших його лавах.

Поза тим я собі великої української літератури не мислю, як не мислю великого українського письменника чи поета, що здобув би собі світової слави як український письменник, переспівуючи Петрарку чи Данте, а чи наслідуючи Мопасана на французькій чи інтернаціональній тематиці.

3.

Шлях боротьби — шлях кожної великої літератури. Кожної справжньої літератури. І то боротьби не одиниць, а націй, виразником яких ці одиниці є. Це можна простежити на літературі кожного народу. А звідси —
Кожна велика література — є, насамперед, національною літературою. Не клясовою, не кастовою, а національною. І вона тим велика, що не переспівує і не малпує іншу, чужу, а органічно виростає з духу нації, з цілого комплексу умов її життя і проблем її змагань, з конкретної, своєрідної дійсности, з епохи — коротше з боротьби тієї нації за пізнання життя і його перетворення, — за своє самоствердження.

Поза цим ніяка велика література немислима, немислима і література наша, українська.

Бальзак є великий тим, що він Бальзак з французького ґрунту вирослий і йому притаманний, що за сторінками його книг стоїть Франція, французький світ, а не якийсь інший. Там він для всього світу цікавий. В цьому його цінність і в цьому його сила. Те саме з Л. Толстим. Толстой великий тим, що він національний російський письменник, виразник певного національного середовища і певної епохи.

Припустім на хвилину, що цей російський письменник здумав би, сидячи в Ясній Поляні взятись за індійську тематику. І не було б з нього ані Толстого, ані Рабіндраната Таґора, а був би собі звичайний, може й читабельний і модний часово літератор, яких було і є так багато і які так безслідно щезають, не потрапляючи до великої літератури. Так само і з іншими іменами світової слави. Не були б вони виразниками своєї нації — не були б вони великими, попри всю свою геніяльність.

Скажім твір Шарл де Костера Леґенда про Тіля Уленшпіґеля нічим не майстерніше зроблений за твір, наприклад, Віноґрадова Три цвета времени (про Стендаля), але наскільки Костер більший від Віноґрадова.

Звичайно, самою національною ознакою не вичерпуються прикмети великої літератури, але це є першою передумовою.

Література має обмежене коло тем. Вічних тем. І вже на протязі довгого часу література їх переспівує. І на них створюється велика література, великі імена світової слави. Чому? Очевидно, це завдяки темі. І очевидно не завдяки формальній ориґінальності, як дехто твердить.

Ні, завдяки іншій ориґінальності, національній ориґінальності, ориґінальності середовища, ориґінальності часу і місця, епохи — цебто знову ж таки національній ориґінальности на певнім ступені історичного розвитку.

Без цього жадна література не мала б жадних перспектив розвитку. Любовна лірика кінчалася би на Соломонові, а проза так само десь там близько.

Але так не є саме з причин вже означених.

З цього погляду українська література має колосальні перспективи. Але тільки як ориґінальна українська література, така є ориґінальна, як ориґінальна є Україна, все її сьогоднішнє і майбутнє та вся її дотеперішня історія.

Запас тем, нагромаджений за століття такий великий, що на цьому може вирости український Бальзак і український Сервантес, і український Шекспір. Але не епігон Бальзака чи Шекспіра — а український Бальзак чи Шекспір.

Досі українські поети тяглись до Данте, переспівуючи його поезії про Беатріче — псуючи, власне, образ тієї Дантової Беатріче. Але ж покликання українських поетів не в тому. Воно в тому, щоб українська Беатріче, — власне, образ України, не нижчий, а може й прекрасніший і величніший від образу Італії, що був надхненником Данте — пройшов по всьому світі, як безсмертний образ краси і величі нашої нації, і лишився в віках для наслідування цілим поколінням неукраїнських поетів.

Шлях української літератури до накресленої мети — це шлях розвитку її, як національної літератури.

Але справжній розвиток нашої літератури, крім усіх передумов, що є, потребує ще однієї — і то головної — передумови — ось такої самої, яка потрібна для того, щоб могли з’явитись українські Колюмби — фльоти! Власної фльоти! Такою фльотою для нації є держава. Доки цієї передумови не буде, годі сподіватися справжнього розквіту.

Боротьба за створення цієї передумови — це може й є головне завдання сучасної української літератури. А може й єдине завдання. Бо тільки тоді її службове завдання створить передумови для того, щоб могли потім прийти українські Мопасани й Стендалі, що вивершуватимуть започатковане нами змагання за велику українську літературу.

Одначе і в цьому процесі, який припадає на нашу долю, є для українського письменника всі можливості набути ім’я світової слави. Принаймні в майбутньому.

Іван Багряний

(закінчення буде)

Електронна адреса:
http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/15323/file.pdf
Лідія Стефановська
MISSION IMPOSSIBLE
МУР i відродження українського літературного життя у таборах для біженців на території Німеччини 1945-1948, частина II
АНТОЛОГІЯ першоджерел
Варшава 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.