Леонід Ушкалов. Чарівність енергії: Михайло Драгоманов

Осінь щороку тішить книжковими новинками. Цікавість бібліофілів до того, що ось-ось має з’явитися на розкладках і полицях, підігріває і Львівський форум видавців. Зізнаюся – у мене в ці дні з’являється азарт: хочеться побільше побачити, погортати, прочитати… А потім і поділитися першими враженнями з іншими, що я зараз, власне, й спробую зробити.

Леонід Ушкалов. Чарівність енергії: Михайло Драгоманов. – Київ: Дух і Літера, 2019

Професор Леонід Ушкалов устиг написати книжку «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» («Дух і літера», 2019); я ось щойно її прочитав – і щиро порадів, що така праця в нас нарешті з’явилася. Адже перед Драгомановим ми досі у великому, величезному боргу: спадщину цього видатного мислителя не зібрано й не видано; хіба що завдяки зусиллям Володимира Погребенника маємо останніми роками кілька томів його наукових праць і публіцистики. І це при тому, що, на думку Михайла Павлика, чи не найближчого соратника Драгоманова, більш-менш повний його доробок, можливо, умістився б у 60 (!) томів. А якщо ще зважити, що доробок той – різномовний!? І розкиданий у супер-раритетних виданнях кількох країн?

Проблема ще й у тому, що на особистість та ідеї МД у нас часто дивляться крізь призму Дмитра Донцова й вісниківців: мовляв, то Павлик вважав, що «драгоманізм – могуча культурна сила», а насправді (!) «драгоманівщина» з її соціалізмом стала серйозною причиною поразок під час національно-визвольних змагань 1917–1921 років… Ушкалов на цій темі майже не акцентує, проте один штрих таки подає, і то вельми важливий. Наприклад, він цитує Олександра Шульгина, який писав не лише від себе, а й від імені численних своїх ровесників: «самостійниками бути навчив нас якраз Драгоманов, а не Міхновський». Красномовне свідчення, хіба не так?

Отож, кажу, подивуймося науковій відвазі покійного Леоніда Ушкалова. Не знаю навіть, чи знайшовся б інший автор, який узявся б за подібне самозавдання – писати біографію Драгоманова. Ушкалов узявся – і результат вийшов блискучим.

Ранній – гадяцько-полтавсько-київський – період життя Драгоманова досить повно відбитий у спогадах його сестри Ольги (Олени Пчілки) та інших мемуаристів, у листах самого Михайла Петровича і його автобіографіях, – але річ у тім, що Ушкалов із його прагненням показати в книжці не чорно-біле, а барвисте життя свого героя, не обмежився суто біографічним мереживом. Раз у раз він робить «зупинки», щоб розібратися у принципових питаннях. Наприклад, яким було ставлення МД до Гоголя? І виходить, що МД був переконаний, що Гоголь завжди «сприймав світ як українська людина». Ця думка в Ушкалова не декларується, а обґрунтовується.

Або таке прецікаве питання, як ставлення Драгоманова до народу. Для багатьох його сучасників категорія народу була чимось сакральним. А МД повторював (це засвідчувала, зокрема, його донька Лідія): «Я демократ, але я не хочу знижуватися до рівня мого народу. Навпаки, я зі всіх сил буду працювати, щоб той народ підняти до себе»; «народи на ділі ще дуже дурні, дуже даються водити себе за ніс»… Ці останні його слова – хай навіть вони видадуться комусь надто самовпевненими – неможливо зараз читати без гіркої посмішки. Бо ж хіба не натворив із виборами наш «добрячий та плохий» народ ось уже зовсім нещодавно такого, що поставило під загрозу саму українську державність?! Така ми дивна нація: легковажна, безтурботна, «кривобока» (Захід – Схід – Південь), залюблена в ілюзії, казки, у свою «хату скраю»…

Серед інших «зупинок», що їх робить Ушкалов, – суперечлива особистість історика Строніна, полтавського гімназійного викладача МД. Біограф наголошує передусім на ідеях прогресу й свободи, що їх засвоював від Строніна МД, а водночас не пропускає і того факту, що в національному питанні цей неординарний учитель і вчений був російським централістом, та й годі…

Безліч важливих біографічних сюжетів стосуються 1860-х років, перебування МД у науковому відрядженні за кордоном (у 1870–1873 рр.). До Києва МД повертався з ідеєю європеїзму на грунті українському, – це й справді було архіважливим завданням для цілого покоління («я пристав до українства від європеїзму», – писав згодом МД). А в науковому сенсі для нього дуже суттєвим стало відкриття порівняльного методу, звідси – захоплення фольклористичними студіями, що вбирали в себе «безмежнеє поле» матеріалу з культур мало не всього світу.

Камінь спотикання для дослідників – те, що Ушкалов називає драгомановськими парадоксами. Парадокс – це, як відомо, суперечність. І в МД їх не бракувало. І спробуй розгадай, що він мав на увазі, коли писав про «щастя переможених народів» чи про «плебейську націю» (українців)? Або: як дати раду з теорією чотирьох літератур? Або: Шевченко, українофіли і соціалізм – чи не забагато у відомій праці МД з такою назвою доктринерства? Не менш дискусійна річ – позиціонування МД себе як космополіта… Усі ці питання – міцний горішок і для Ушкалова. Його пошуки відповідей на них багато що прояснюють, хоча автор, зрозуміла річ, аж ніяк не претендує на істину в останній інстанції. Він просто розмірковує…

Після повернення з-за кордону – знову Київ. Історії з виданням «Історичних пісень українського народу», з ІІІ Археологічним з’їздом та Південно-Західним відділом Російського географічного товариства, з нападками «істинно руських» (Юзефович і братія!), зі звільненням МД з університету, із його закордонною місією…

Михайло Драгоманов

І ось тут починається найкарколомніший період у житті МД – женевський. Чого варта тільки заплутана історія з газетою «Вольное слово» (поч. 1880-х), яку очолив МД; із його стосунками із російськими радикалами-терористами й загалом ставленням до політичного терору як такого… Я не маю змоги писати зараз розлогу рецензію, це лише дуже побіжні нотатки, – отож настійно рекомендую: прочитайте уважно про всі ці життєві сюжети в книзі Ушкалова. Не пожалкуєте. МД відкриється перед вами багатьма новими гранями своєї унікальної особистості. І не лише, звісно, як діяч, а і як учений (див., зокрема, розповідь про його подвижницьку співпрацю з географом Реклю над грандіозним проектом, у рамках якого МД відкривав Європі й світові Україну). А також не пропустіть два висновки МД, які знадобляться і в нинішніх наших дискусіях стосовно української самоідентичності: 1. Про «Київську Русь, що потім стала Україною»; 2. Про те, що Україна аж до ХУІІІ ст. була «органічною частиною культурної Європи», тож тепер (!) потрібно в ту культурну Європу» повертатися…

Пишучи про женевські часи в житті Драгоманова, Ушкалов скористався дуже раритетним матеріалом, і не дивуймося, що він щедро цитує різні джерела, власне – вишиковує його, подає «колажі», зокрема – епістолярні. Бо ж хто б то іще, крім нього, до тих джерел докопався? Як наслідок – часто чуємо голос самого МД, його сповідь у листах до друзів, рідних…

І ця сповідь стає все драматичнішою, особливо в своїй болгарській частині. Кілька років життя МД в Болгарії – то вже і його драма, і його науковий подвиг, і сплеск сподівань, що бодай у Галичині вдасться пробудити нові сили для українського руху відродження… Чи не найгостріше відчула це Леся Українка, яка була поруч зі своїм духовним учителем до кінця…

Завершу ці свої скромні нотатки словами про те, що Леонід Ушкалов залишив нам видатну книгу. Не полінуймося прочитати її. Вона мала б заохотити до праці над спадком МД нових дослідників, змобілізувати їх, аби, зрештою, ми могли краще розібратися з власною багатющою, проте далеко не повно освоєною інтелектуальною історією.
…

Володимир Панченко

Джерело:
http://litakcent.com/2019/10/07/iz-chitatskogo-shhodennika/
Із читацького щоденника
07.10.2019