До 100-х роковин Гната Михайличенка

Трагічна і загадкова постать у нашій літературі. Трагічна, бо загинув не повних двадцяти семи років, знищений денікінцями у Києві 1919 року. Трагічна, бо був викреслений з історії літератури та з пам’яті декількох поколінь і став просто невідомим, для неширокого ж кола фахівців-філологів – обвішаним стереотипними ярличками: “символіст-занепадник”, “хворобливий песиміст” і т. ін. А загадкова – з багатьох поглядів. Народився у Миропіллі (нині Сумщина, тоді – Курщина) у вересні 1892 р., вчився, звичайно ж, у неукраїнських навчальних закладах, та із юних літ була в нього така висока національна свідомість, що дай Боже багатьом нашим сучасникам! І звідки у нього така багата українська мова? Отже, це перша “загадка”: у зросійщеному середовищі – таке живе, таке яскраве українство! Далі будуть загадки біографічного плану, тобто непрояснені моменти життя аж до нез’ясованих обставин загибелі. І будуть загадки художньо-мистецькі, ось хоч би “Блакитний роман”. Безнадійна справа братися доконечно розгадувати таємниці таланту і цього небуденного, дивовижного життя, але погляньмо і подивуймося, який щедрий на оригінальних митців український народ. І задумаймося над тим, що народ наш таки незнищенний, як Фенікс.

Отож, із Миропілля (38 км. від Сум), із Слобожанщини, з козацького колись села. Із сім’ї заможного селянина Василя Гнатовича Михайличенка (похований у Миропіллі; а Гнатом назвав свого середнього сина на честь діда). Сім’я була багатодітна, як згадують нащадки (письмові спогади одної з дочок, Єфросинії Василівни, в оригіналі – в архіві у її дочки, Канти Миколаївни Михайличенко в Харкові). З молодших дітей – Іван, Марина, Гнат, Михайло, Єфросинія. Мати, Іуліанія Іванівна, уроджена Гончаренко, була неписьменною, але дітям Михайличенки намагалися дати освіту, принаймні трьом молодшим (Михайло, наприклад, став педагогом, знав сім іноземних мов). Є й тепер у Миропіллі більш як сторічний будинок із червоної цегли, з трьома досить великими кімнатами й кухнею – оселя Михайличенків. І вуличка, на якій стоїть будинок, донедавна (а ще від 20-х років) звалася провулком Гната Михайличенка. У будинку ніхто не живе, але він дбайливо доглянутий племінницею Гната Михайличенка, дочкою його брата, лікарем Вірою Михайлівною Михайличенко.

Родинні зв’язки Михайличенків цікаві й заслуговують на окрему розмову. Тут зазначимо лише, що й через цю родину пройшла кривава історія, у ній були репресовані вже в 30-ті роки. Хай не прямі родичі чи нащадки, але члени сімей. Наприклад, другий чоловік Єфросинії І. Підгаєць – у 1938 році, а першого, М. Литвиненка, що був наркомом фінансів України в 1919 р., розстріляли у 1922 р. під Вінницею; багато страждала наймолодша з Михайличенків, переживши сталінщину, відмовившись поновлюватись у партії після XX з’їзду – “ні, з мене вже досить”, маючи пенсію 28 крб. Можна згадати ще й родичку по материнській лінії Д. Гончаренко, дружину наркома О. Шумського, теж трагічної долі. Можна згадати й те, з якими перешкодами доводилося діставати вищу освіту дітям “ворогів народу” – і Канті Михайличенко, і Лідії Гетьман, дочці сестри Гната, Марини. Не випадково Лідія Григорівна говорила авторові цих рядків про пригніченість морального стану, що залишилася на все життя. Нащадки Михайличенкового роду мешкають у Львові і в Харкові, в Миропіллі і в Сумах. І багато хто з них залишив собі, всупереч усім лихим обставинам та терору, прізвище Михайличенко.

У Миропіллі Гнат Михайличенко закінчив у 1906 р. двокласне училище. Мав там, за спогадами молодшої сестри, вчителя, котрий побував у Сибіру, а потім організував нелегальний гурток, де читали заборонену літературу (Гнат переховував її у себе під стріхою). Можна припускати, що тут були витоки українства майбутнього митця, тут формувалася його послідовна, цілісна натура. А потім, після спроби стати фельдшером (не витримав анатомічних вправ), було “Харьковское земледельческое училище“, навчався у ньому в 1908-1912 рр. Це в с. Лозовеньки під Деркачами коло Харкова. Цікаво, що та школа агрономів дала не одного художника слова – О. Олеся (він і земляк Михайличенка, вчився у тій школі декількома роками раніше, а перша збірка О. Олеся “З журбою радість обнялась” вийшла 1907 р., за рік до вступу Гната у названу школу), О. Слісаренка. Мав би пишатися тим нинішній Зооветеринарний інститут, міг би спромогтися якщо не на музей, то хоч на літературний куточок. У 20-ті роки, до речі, цей заклад, що був тоді зоотехнікумом, носив ім’я Гната Михайличенка. А в Києві у 20-ті рр. був театр ім. Г. Михайличенка. “Михайличенківці” – колишня “Центростудія”, очолена в 1920 р. Марком Терещенком.

Ще в часи навчання Гнат Михайличенко зв’язався з партією соціалістів-революціонерів, що була найбільшою в Україні не лише в ті роки, а й у 1917 році. Потрапив під нагляд як неблагонадійний, мав би бути виключеним, але, на прохання рідні, його перевели до Московської сільськогосподарської школи. Там він став, студентом народного університету Шанявського, а по суті – професіональним революціонером і, можливо, саме за завданням своєї організації пішов до армії, хоч як студент мав право на відстрочку. Навчання Гната Михайличенка на цьому завершується, самоосвіта ж триватиме до кінця життя. Але виникає питання – як виробився такий літературний хист, такий смак, такий стиль у людини, яка не мала гуманітарної, філологічної освіти, не мала доброго україномовного оточення, не мала часу на читання, не мала найелементарніших умов для творчості…

Відомо, що Гнат Михайличенко у війську був на Заході – Замостя, Холмщина. Відомо навіть, у яких саме піхотних полках – документи розшукав ще в 20-х роках ретельний дослідник і поет В. Гадзінський, подав відомості у своєму нарисі, вміщеному у виданні творів Г. Михайличенка 1929 року, томі 1-му [4]. Але загадкою знову ж залишаються обставини дезертирства Михайличенка й особливо місце його перебування навесні 1914 р. в Австрії. Львів, Краків, Відень? Чи якісь інші міста? Натяки на переходи кордонів, нелегальне становище, постійний ризик (а особливо з початком першої світової війни) – все це знаходимо в автобіографічній повісті “Історія одного замаху”, але достовірних даних немає.

А далі – знову Харків. На початку січня 1915 р. на підпільній квартирі і під чужим прізвищем – як про це свідчать документи Харківського обласного архіву [8] – Г. Михайличенко друкував листівки та відозви до 10-ї річниці “кривавої неділі” 1905 р. Його заарештували, кинули до харківської губерніальної в’язниці. Було тривале слідство, були одиночні камери, карцер, голодування, повне виснаження (до втрати свідомості під час одного з побачень із сестрою), в’язничний шпиталь, каторжна тюрма на Холодній горі. Але була тут і самоосвіта з вивченням англійської та польської мов, була просвітительська робота серед в’язнів уже в загальній камері, була участь у рукописному журналі “За гратами”. Його обкладинку і оформив Михайличенко, який чудово малював. До речі, серед його малярських робіт є гарно виконаний “Автопортрет” із часу навчання – в учнівській формі, але з вишитою українською краваткою). Був тюремний записник, що їздив із ним до Сибіру і повернувся. Була літературна праця – новели “Погроза невідомого” (з посвятою Андрієві Заливчому, котрий сидів тоді ж, у тій самій тюрмі), частина “Кольорових аркушиків” (“Осінніх листків з-під снігу”).

Серед групи ув’язнених есерів, яких судив військовий суд, Михайличенко був наймолодшим (23 роки) і дістав найтяжчу покару: шість років каторги і довічне поселення в Сибіру. Це був 1916 рік. Каторгу замінили засланням, і він опинився в с. Тулуп’є Іркутської губернії Нижнєудінського повіту. Повернувся звідти після Лютневої революції 1917 р. й активно включився у складне політичне життя України. В середовищі есерів у Харкові Михайличенко зіткнувся із шовіністами-українофобами, з розколом есерівської партії. Він став лідером лівого крила, з якого пізніше організувалася партія боротьбистів.

За спогадами сучасників, був він авторитетним, мислячим, мужнім, безкомпромісним, демократичним у поводженні – навіть коли став на короткий час у 1919 р. наркомом освіти у неоднопартійному, маріонетковому більшовицькому уряді України (Михайличенко представляв у ньому партію боротьбистів). Питання про політичні орієнтації Михайличенка непросте, і його належить вивчити й пояснити історикам. З періодики (зокрема, з матеріалів газети “Боротьба”, збірника “Зшитки боротьби” та ін.) довідуємося, що в соціальній програмі, особливо у земельному питанні, у питаннях урядового правління Г. Михайличенко мав деякі ілюзії щодо позицій більшовиків. Хоч загалом мав він тверезий погляд на речі, і не раз у “Боротьбі” писалося, що влада забуває селянство, що закони про землекористування запізнюються, що урізають політичні права, що базу революції звужено до “однобокої диктатури пролетаріату”. Особливо ж розходився Михайличенко з більшовиками у національному питанні.

Не раз він стикався з антиукраїнськими діями. Наприклад, під час праці у Наросвіті гостро зіткнувся з головою Літкому Рожициним, одвертим українофобом, і домігся усунення того з посади. У період Центральної Ради Г. Михайличенко мав серед її членів та міністрів близьких друзів, однодумців, колишніх співкамерників по царських в’язницях. Членом Центральної Ради був, скажімо, Богдан-Олександр Зарудний, про якого Михайличенко підготував збірник. Б.-О. Зарудний (була в Харкові цікава, високоінтелігентна родина Зарудних – у ній відомі юристи, вчені) разом із багатьма іншими став жертвою кривавого приходу Муравйова на початку 1918 р. до Києва, масового винищення всього, що було українським. Природною була різка реакція на ці події газети “Боротьба”, її головного редактора В. Еллана- Блакитного, політичного діяча й письменника Г. Михайличенка, усієї свідомої української інтелігенції. Гнів, обурення, розчарування, крах ілюзій – все сплелося у складний болючий клубок і так чи інакше відбилося як у публіцистиці, так і в художній творчості – і В. Чумака, і П. Тичини, і В. Еллана, і Г. Михайличенка, і Г. Косинки, і М. Хвильового, і десятків інших.

Життєвий шлях В. Чумака та Г. Михайличенка наближався до трагічного фіналу. Ще візьме участь Михайличенко навесні 1919 р. у тяжкому рейді в Галичину в надії підняти там антипольське повстання і повернеться пораненим. Ще активно включаться і Г. Михайличенко, і В. Чумак у справу відродження України, її культури, освіти. Г. Михайличенко разом із поетом-футуристом М. Семенком видаватиме журнал “Мистецтво” (у 1919 р. вийшло шість номерів), сприятиме виходу альманаху “Музагет” (там друкували твори П. Филиповича, О. Слісаренка, П. Тичини, Д. Загула, В. Ярошенка, М. Терещенка та ін.). Він брав участь в обговоренні питань про шляхи розвитку української культури, в т. ч. і про т. зв. “пролетарське мистецтво”, захищаючи при цьому естетичні позиції, згідно з якими мистецтво має залишатися саме мистецтвом, сприяти гармонії людських почуттів, а не бути словесним кривлянням чи додатком до “машинерії” або політичних догм. В обговорення питань українізації освіти, громадського, державного життя України включаються Г. Михайличенко, В.Чумак та ін. Нині вже опубліковані довго приховувані виступи В. Чумака “Чи не пора?”, “Українізація й настрої”. Ніби про наше сьогодення говорив він у далекому 1919 р.:

“Живемо в Українській державі. Навчаємося російської мови, російського письменства, історії, географії – все російської. Чому не німецької, французької, іспанської? Адже все одно? Ні, не все одно: “столітні” зв’язки, столітні впливи, мовляв… Нічого не маємо проти культури, чия б вона не була: німецька, французька, іспанська, російська, арабська. Але… де ж наша?“

– Буде… Чекайте, “постепенно… постепенно”.

…А час іде. На обрію встає єдина неподільна. “Тоді не треба буде ні мови, ні історії”. Будуть мова, історія – “общепонятные”, “общеполезные”… І всі мовчать… Ганебно мовчать” [9, с. 152-153].

Коментарі, гадаємо, зайві. Так міркував 19-річний В. Чумак, однопартієць і однодумець Г. Михайличенка.

Обох накрила чорна хвиля денікінщини, що накотилася на Україну, на Київ у серпні 1919 р. Багато хто з письменників, політичних діячів опинилися в підпіллі – В. Еллан-Блакитний, Л. Вовчик-Блакитна, М. Семенко, В. Чумак, Г. Михайличенко та інші. Двоє останніх зникли безслідно з 20-го на 21-ше листопада 1919 р., і тіла їхні не були знайдені. І це – остання із життєвих таємниць Г. Михайличенка, що пішла разом з ним із цього світу.

Він перебував на конспіративній квартирі, т. зв. дачі “На Кручі”, під Києвом від початку денікінщини (цю дачу використовували як конспіративне помешкання і раніше). Працював там над випусками “Боротьби”, над збірниками. Очевидно, і над якимись агітаційними матеріалами – листівками. “На Кручі” збиралися час від часу літератори, серед них і згадані вище. Обговорювали творчі питання (зокрема гострі суперечки про футуризм спалахували між Семенком та Михайличенком). Займалися, безперечно, і суто підпільно-політичними справами. Зв’язковою була Клавдія Ковальова, яка ходила до Києва. Наближався кінець денікінщини, і, здавалося, ніщо не віщувало провалу. 19-річний Чумак, що у вересні сидів у в’язниці (на три дні туди ж, у загальну камеру, кидали й Семенка, але швидко випустили), зазнав жахливих катувань, переховувався в різних місцях у Києві (зокрема й на квартирі сестри Михайличенка Єфросинії), ночував часом і “На Кручі”.

Тої фатальної ночі теж збиралися – В. Еллан, Л. Вовчик, М. Семенко, Д. Гончаренко, В. Чумак, Г. Михайличенко. Пізно розійшлися. Всі, крім Чумака й Михайличенка, пішли до Києва (Семенко – після деяких вагань), а двоє залишилося. Вдосвіта під’їхав автомобіль із денікінцями, дачний будинок оточили, довго робили обшук, забрали папери і трьох осіб – Г. Михайличенка, В. Чумака, К. Ковальову. Обставини страти залишилися невідомими, але сам факт був зафіксований у чорносотенній газеті “Киевлянин” від 21 листопада 1919 р. Повідомлялося про розстріл чотирьох (крім названих, ще і Г. Костюченка) начебто при спробі втечі. Можна припускати, що не обійшлось без провокатора. А що акція була підготована, то й газета, добре втаємничена у справи денікінської контррозвідки, оперативно зреагувала на подію.

А ми втратили двох талановитих молодих митців – 27-річного прозаїка і 19-річного поета.

Написане Г. Михайличенком мало би охопити два томи. З них перший вийшов 1929 р., і в ньому вміщені його художні твори. А другий, де мала бути надрукована його політична публіцистика (дуже цікава, судячи з публікацій у періодиці), світу не побачив. Підписував свої твори Г. Михайличенко найчастіше псевдонімами й криптонімами – Ігнатій Михайлич, Гнатко, Г. М.

Проза Г. Михайличенка різноманітна за проблематикою й формами. Є у нього мініатюри і є новелістичний, дуже короткий “Блакитний роман“, є психологічна новела (“Погроза невідомого“), пригодницька повість із життя підпільника (“Історія одного замаху“).

Цікава його мала проза, де знаходимо і фабульно розвинені оповідання й новели, і безфабульні шкіци, ескізи і медитації, й імпресіоністичні мазки – “акварельні плями”. Автор дав їм дуже влучні підзаголовки, що передають основний настрій твору: “Дівчина” (новела шукань), “Поцілунок” (блакитно-рожева новела), “Непарна рукавичка” (бульварна новела), “В тумані” (інтермеццо), “Огонь моїх очей” (білий плач розстання), “В розстанні” (осіння посвята), “Кольорові аркушики” (Осінні листки з-під снігу. 12 мініатюр). Є у Михайличенка реалістичні сюжети і є “потік емоцій”, “напливи рефлексій”. У його малій прозі багато ліризму, свіжості барв. Їхній автор постає як митець тонкої психологічної організації, митець із небуденним сприйняттям світу. Названі жанрові форми, максимум імпресії, щедре орнаментування ніби дають підстави розглядати творчість Михайличенка в руслі поширених тоді стильових течій, з відповідною увагою до літературної техніки. Творчість його, безперечно, належить своєму часу. Водночас письмо його глибоко індивідуальне, як у кожного таланту. Тож чи потрібно конче “вписувати” його у якийсь “напрямок”, “течію”, “школу”, як це в різний час намагалися робити критики? Без сумніву, традиція модерну поч. XX ст. – і національна й світова – у нього простежується, але і власне бачення, і власний почерк очевидні.

Шкіци й новели Михайличенка до певної міри циклізуються. Можна виділити, зокрема, цикл “Місто”, частина творів якого пов’язана тематично із життям міського “дна”. Ліричний герой настільки гостро реагує на біди злиденних, упосліджених, що не може бачити товсту шию ситого пана і промерзлу дівчинку, котра продає шнурки до “ботінок”, кидається на пана і потрапляє до поліції (“Дівча”). Чи мучиться від споглядання сліпої старчихи, що тихо плаче, і віддає їй та старченяті свій тижневий заробіток (“Старчиха”).

Основний композиційний прийом цих класично виписаних новел – це рефрени-деталі, що нагнітають емоційну напругу, це лейтмотивна репліка: “Чого вона плаче?” (“Старчиха”), “Купіть шнурків для ботінок!” (“Дівча”). Саме тут сконцентровано, згущено драматизм ситуації, а це є свідченням таланту новеліста.

Шкіцами-медитаціями можна назвати “Тюрму”, “Чуже свічадо”, “Місто”. Ідея проступає через образи-персоніфікації, набуває синтезувальних ознак. Виникає багатозначний, поліасоціативний символ, і тоді “тюрма” переростає конкретні змістові межі, і “свічадо” стає синонімом власного бачення світу, власної позиції митця, а “місто” конденсує згусток сум’яття, душевної розтерзаності людини на крутому зламі історичних подій.

Короткого пояснення вимагає, очевидно, шкіц “Крик”. Поштовхом до його написання стало вже згадуване вбивство матросами Муравйова близького друга Михайличенка Б.-О. Зарудного, того, хто разом із ним був у царських тюрмах і засланнях, хто найсвятішою справою свого життя вважав боротьбу за волю України. Ця загибель вразила Михайличенка, навіяла моторошні образи “кривавого снігу”, “пекучої печалі”, що “у душі скавучить”. А стиск “серця закляклого” примушує сніг сипатися “навпаки” – “знизу до неба”, де “місяць обмерзлий сизим тілом світив поблизу”, “зазирав синім соняшником”, а поруч “зірка прозоро-зелена, червоно-брудна” і “холодні дерева рожевим фарбовані зверху до корня: бо кров просочилась і у верхівлях”. Кольорова гама холодно-мертва, каскадом ідуть незвичні, умисне зміщені асоціації, і все разом передає знервованість, що межує із шоковим станом, виплеском розпачу.

Є в Михайличенка і поезії в прозі, дуже світлі, чисті. Свідчать вони про його тонке відчуття кольору, про вміння музично побудувати фразу, про синкретизм мистецтв. Це – його композиція із дванадцяти мініатюр “Кольорові аркушики”, і “Коли квітнуть айстри” (Непроспівана пісня. Етюд кохання), і “Зацвіла моя Люба”, “Огонь моїх очей”, “В розстанні” й ін. Михайличенко не повторюється у прийомах, його прегарні речі не схожі між собою. Стільки шляхетності, стільки вишуканості у його мові, стільки лицарства у вияві інтиму! А згадаймо, за яких тяжких обставин усе це писалося – по тюрмах, на засланні, у підпіллі… Перебування “На Кручі”, втім, давало йому як художнику і враження суто естетичного плану. Дача майже “висіла” над урвищем, над плесом Дніпра, була осінь, було щось ірреальне, щось на межі галюцинацій. Небагато є таких художників. Спливають аналогії з Чурльонісом, з Метерлінком, про що писав у передмові до видання 1929 р. А. Приходько.

Тут, “На Кручі”, писався (а може, дописувався) і “Блакитний роман” – найбільша загадка Гната Михайличенка. Твір складний, “зашифрований”, як говорив М. Зеров та інші критики 20-х років. Але всі оті алегорії, умовна символіка як спосіб художнього відтворення настроїв, переживань, поведінки реальних осіб, взаємин політичних груп, пекучих розчарувань і сподівань, – це все здається виправданим, коли зважити, що писався твір під загрозою фізичного знищення. Невипадково ж друзі одразу робили копії з написаного – якби не це, твір зник би, як і його автор.

“Блакитний роман” зразу ж після першодруку в журналі “Шляхи мистецтва” за 1921 р., № 1 та окремого видання того ж року отримав полярні оцінки – від захоплення до різкого заперечення. Пробували тлумачити символи (“Яся” – революція, “Іна” – Україна, “Ти” – український народ і т. д.). Виходило прямолінійно, нищилася художня принадність твору. Висловлювалися й припущення (критиком М. Доленгом), що у “Блакитному романі” поєдналися “пародія і пафос” і що автор “постійно ніби ховається од першої в другий і навпаки” [2, с. 107]. Елемент пародії – на що? На еротичні романи? Що ж – це теж питання для роздумів. А пізніше приліпили Михайличенкові ярлики, осудили цей твір разом із його новелами прокурорським тоном “метри” літературознавства. Упродовж десятків років читач і в очі не бачив ні “Блакитного роману”, ні малої прози Михайличенка, але мусив вірити написаному, скажімо, у VI томі восьмитомної “Історії української літератури”, де автор одного з розділів Л. Новиченко не поскупився на різко негативні епітети й оцінки [3, с. 199, 204-206] чи в підручнику для вишів “Українська радянська література” 1979 р. [7, с. 147]. Особливо ж постарався в плані “розвінчування” Михайличенка М. Наєнко у своїй монографії “Жовтневі крила новелістики” 1980 року [5, с. 24, 27, 28 та ін.].

Сучасний читач, очевидно, неоднозначно сприйме “Блакитний роман” – і це закономірно. Сприйняття й має бути індивідуальним. Єдине, що треба постійно мати на увазі, це нестандартність явища. “Блакитний роман” не можна міряти за ознаками традиційних епічних форм, шукати в ньому чітко виражену фабульну нитку, сюжетну канву. Цей твір – на межі прози й поезії, твір глибоко (і складно) асоціативний. У ньому вісім частин: “Інтродукція”, “Коли пожовкне листя”, “В садку коло хати”, “Палала червона заграва”, “Аорист”, “Під місячним промінням”, “Блакитні душі”, “Посвята”. Всі сюжетні перипетії (поява на світ героїв – “Іни”, “Ти”; любовні взаємини поміж персонажами, а це окрім “Іни” та “Ти”, ще і “Чоловік”, “Яся”, “Я”, “Мавка – Мрія Іріс”, Ганка, “бувший депутат Всенародного Конвенту”; загибелі, самогубства) – всі ті перипетії є, по суті, натяками, часом туманними, а часом прозорими, на політичні ситуації, боротьбу, зміни орієнтацій і т. ін. Реалії сучасності проступають в образі Чоловіка (лідера червоних), у замальовках вуличних боїв із кулеметами на дахах, в описах “Кручі”, у згадках про “льохи”-катівні. Моторошною реальністю віє і від останньої частини – “Посвяти”, де “Я”, ліричний герой, чекає страти від рук контрреволюції.

Химерно сплелися у “Блакитному романі” жорстока сучасність та ремінісценції прадавніх легенд. Можливо, як припускає Ю. Бурляй, у творі є відгомін поетичної філософії Рабіндраната Тагора [1, с. 148-149]. Можливо. Але зважмо й на таке. На перший погляд, виклад у “Блакитному романі” здається дуже нервовим, аж хаотичним, уривчастим. Але хіба такий спосіб письма не відтворює – і дуже точно – сум’яття передсмертного стану, передчуття кінця? І ще одне. Твір цей, як уже говорилося, згущено-асоціативний, тому й сприйматися має дуже індивідуально, саме асоціативним шляхом. Хтось відчує музику слова, часто ритмізованого, когось уразить кольористика – а вона багата, суголосна психічним станам героїв. Кожен розділ має “свій” панівний колір. І це не лише жовтий (“Коли пожовкне листя”), чи червоний (“Палала червона заграва”), чи “індиго”, “кобальт”, “фіолет”, “чорний” (“Аорист”), це і колір “місячного розірваного вітром проміння” над Дніпром, коли в його хвилях “відбиваються сни минулих віків (“Під місячним промінням”), це безліч відтінків білого, що наче змагається протягом усього твору з блакитним, є смертоносним для нього. А “блакить”, винесена у заголовок, є домінантою, уособленням шляхетності, високих духових устремлінь, є, зрештою, часткою національної кольорової гами. Блакитні, жовті кольори не є, звичайно, випадковими у палітрі цього твору та мистецьки виконаних мініатюр, писаних рукою багатообдарованого художника з тонкою натурою. Художника, що залишив нам простір для роздумів, працю для уяви. Загадав нам загадок і своїм життям, і своєю творчістю, та й пішов молодим, поповнивши мартиролог тих, що не дожили до тридцяти.

Закінчується “Посвята“, восьма частина “Блакитного роману”, так: “Останній свій погляд Тобі я присвячую. Присвячую ці слова, що разком нанизав між рядками свого смертного присуду, написав власною кров’ю… Ти єдиний, що для мене в цей час є утіхою. Коли нічого більше не лишилось… На страті Тебе я пригадаю. Останній свій погляд Тобі я присвячую“. Щирість цих слів підтверджена авторовим життям.

Література
1. Бурляй Ю. Спалах. – К., 1969.
2. Жовтневий збірник. – Харків, 1924.
3. Історія української літератури: У 8-ми т. – Т. 6. – К., 1970.
4. Михайличенко Г. Твори. – Т. 1. – Харків, 1929.
5. Наєнко М. Жовтневі крила новелістики. – К., 1980.
6. Приходько І. Слово з-між рядків смертного присуду // Березіль. – 1992. – № 9-10. – С. 117-125.
7. Українська радянська література. – К., 1979.
8. Харківський обласний архів. – Ф. 3. – Оп. 287. – Спр. 5022.
9. Чумак В. Червоний заспів. – К., 1991.

Приходько Інна

Джерело:
Приходько Інна. Гнат Михайличенко: таємниці яскравого й трагічного таланту // Педагогічна думка, 2010 / № 1. Львів. — С. 47–52.

Веб-джерело:
http://loippo.lviv.ua/files/2016/Vudanja/2010-1.pdf
Сайт Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти