Леонід УШКАЛОВ: УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЧАСІВ ШЕВЧЕНКА (II)

(закінчення)

Однією з найприкметніших рис української культури часів Шевченка є те, що на передньому плані перебувають тут поезія, музика, етнографія, історія й театр. Усе інше, зокрема природничі й точні науки, філософія, пластичні мистецтва тощо, відходить на другий план. А в осередді тодішньої української культури опиняється пісня. Зрештою, саме з видання народних пісень і розпочалося слов’янське відродження: в 1814 році у Відні виходить «Мала простонародна славяно-српска пjєснарица» Вука Караджича, у 1823 році Ян Коллар видає першу частину збірки «Písně světské lidu slovenského v Uhřích», у 1825 році Франтішек Ладіслав Челаковський видає другу частину збірки «Slovanské národní písně» (у двох останніх збірках були й українські пісні). Так чи інакше, уже Олексій Павловський у своїй граматиці називав «схильність до музики й співочий талант» прикметною рисою українського національного характеру[190], а Микола Цертелєв, публікуючи українські думи, услід за Йоганном Ґотфрідом Гердером, пробує добачати в них «поетичний геній народу, його дух»[191]. Те саме було й у Галичині. Наприклад, у календарі «Pielgrzym Lwowski – Der Pilger» на 1823 рік Денис Зубрицький закликав галичан наслідувати приклад Гердера, Йоганна Йозефа Ґерреса, Вука Караджича та інших і збирати народні пісні.

Михайло Максимович

Але дійсно етапною подією у справі національного самоусвідомлення української інтелігенції стала збірка Михайла Максимовича «Малороссийские песни» (1827). У передмові до неї Максимович стверджував, що українські народні пісні «посідають між піснями слов’янських племен одне з перших місць» і, «будучи проявом боротьби духу з долею, відзначаються поривами пристрасті, стислою міццю й силою почуття, а водночас природністю виразу»[192]. Схожі міркування висловлювали й інші автори. Так, Йосиф Лозинський у 1849 році писав: «Єсли подумаю, як багатий наш нарід в найкраснійші пісні, як звучниї до співу єго груди, то скажу духом пророчим, же єслі всі словяне на дорозі просвіщенія поступати будут, єсли ся у них розвине і зацвіте іскуство драматическоє, то ми, русини, в опері всіх наших братій за собою лишимо. Русь наша станеся співнов Італієв возходной Европи!»[193]. За часів Шевченка українські народні пісні будуть збирати й публікувати Ізмаїл Срезневський (1833-1838), Вацлав Залеський (1833), Зоріан Доленґа-Ходаковський (1833), Платон Лукашевич (1836), Жеґота Паулі (1839-1840), Едвард Руліковський (1853), Амвросій Метлинський (1854), Пантелеймон Куліш (1855-1856), Антоні Марцинковський (1857), Микола Костомаров (1859) та інші. Як слушно зауважив Віктор Петров: «Починаючи від Максимовича й Гоголя і до Лесі Українки, мелодійне, пісенне сприйняття народу було улюбленою концепцією української громадської думки»[194]. Принаймні роль народної пісні в справі культурно-національного відродження України XIX століття важко переоцінити.

Дмитро Бортнянський

Народна пісня справила значний вплив і на розвиток світських жанрів української музики часів Шевченка. Коли ж ідеться про музику церковну, то тут найперше слід згадати Дмитра Бортнянського, чия творчість була дороговказом для пізнішої української духовної музики. Після смерті композитора основним осередком її розвитку стає Перемишль, де єпископ Іван Снігурський у 1829 році створив церковний хор. Спершу репертуар хору складався майже виключно із творів Бортнянського. Невдовзі церковні хори з’являються також у Львівській греко-католицькій семінарії (1832) та в Чернівцях (1833). Серед співаків перемиського хору були й два найвидатніші галицькі композитори часів Шевченка – Михайло Вербицький та Іван Лаврівський. Щоправда, вони були аматорами і в їхній музиці немає рис характерного для Дмитра Бортнянського та всієї західної церковної музики «контрапунктовно-поліфонічного стилю»[195]. Аматорською була й тогочасна українська світська музика. За стилем тут переважав бідермаєр, що знайшов свій вираз у жанрах інструментальної мініатюри, солоспіву, «співогри» (відповідник нім. Siengspiel) і квартетів на манір Leidertafel, які в Галичині набули особливої популярності в 1850-х роках, коли тут почали виникати світські співочі товариства. Спочатку вони виконували чоловічі квартети німецьких композиторів, а потім почали виконувати й хорові твори Михайла Вербицького та Івана Лаврівського.

Іван Котляревський

Слід наголосити, що вирішальним чинником розвитку української світської музики часів Шевченка був театр, основу репертуару якого складали жанри, нерозривно пов’язані з музикою: «комічна опера», водевіль, оперета. Як зазначав Дмитро Антонович, «чиста драматична творчість без співу і танців» в українському театрі часів Шевченка так і не прижилася[196]. Спершу виникли кріпосні театри в маєтках поміщиків, наприклад домашній театр Дмитра Трощинського в Кибинцях, хоч, на відміну від Росії, кріпосних театрів в Україні було не дуже багато. Згодом з’являються так звані «вільні» театри. На початку XIX століття стаціонарні театри були вже в Харкові, Києві, Одесі й Полтаві. У 1820-х роках театри з’являються також у Чернігові, Бердичеві та інших містах. А часом появи нового українського театру можна вважати 1819 рік, коли в Полтаві з особистого дозволу князя Миколи Рєпніна була поставлена «Наталка Полтавка» Івана Котляревського[197]. «Наталка Полтавка» мала кілька партитур: до кінця 1850-х років це була музика Алоїза Єдлічки, потім – Опанаса Марковича та Йоганна Ляндвера і, нарешті, – Миколи Лисенка. Починаючи з 1820-х років «комічну оперу» поволі витісняє водевіль зі співом, жанр, який панував на європейській сцені в 1830-1850-х роках. Типовими творами цього жанру є «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, «Бой-жінка» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Кум-мірошник» Дмитра Дмитренка, «Бувальщина» Антона Велисовського, «Іди, жінко, в салдати!» Андрія Ващенка-Захарченка та інші. Загалом, у наддніпрянському театрі часів Шевченка превалювало комічне. Недарма найвидатнішими тогочасними українськими акторами стали комік-резонер Михайло Щепкін та комік-буф Карпо Соленик.

Михайло Щепкін

Схожий репертуар характерний і для тогочасного галицького театру. Перші спроби українських вистав у Галичині можна датувати 1837-1841 роками, коли студенти Львівської семінарії інсценізували «Рускоє весілє» Йосифа Лозинського. Але справжні театральні вистави («зрілища рускіє») з’являються тут за часів «Весни народів». У травні 1848 року Іван Озаркевич створив у Коломиї аматорський гурток, для якого переробив «Наталку Полтавку» під назвою «Дівка на відданю». Восени цього-таки року Озаркевич переносить вистави до Львова: 26 жовтня, у день закриття Собору руських учених, він ставить тут «Дівку на відданю». А в листопаді 1848 року з’являється аматорський театр у Перемишлі. У репертуарі трупи, що грала на сцені готелю «Під Провидінням», були п’єси Івана Озаркевича «Дівка на відданю» та «Жовнір-чарівник» (переробка «Москаля-чарівника»), «Верховинці Беськідів» Миколи Устияновича (переробка п’єси Юзефа Коженьовського «Karpaccy górale», написаної в Харкові 1843 року й надрукованої в російському автоперекладі на сторінках альманаху «Молодик»), «Гриць Мазниця» Івана Наумовича (переробка п’єси Мольєра «Georges Dandin»), «Козак і охотник» Івана Витошинського (переробка п’єси Августа Коцебу «Kosak und der Freywillige») та ін.[198]. Усі ці п’єси за жанром є «співогри», позначені прикметними рисами бідермаєру в його австро-німецькій версії. Музику до цих п’єс писали Михайло Вербицький, Іван Лаврівський, Сидір Воробкевич та інші.

Петро Сокальський

На початку 1850-х років театральна справа в Галичині занепадає на ціле десятиліття, аж до того часу, коли у Львові за ініціативою товариства «Руська бесіда» було засновано стаціонарний театр під керівництвом Омеляна Бачинського. Перша вистава театру «Руської бесіди» відбулася 29 березня 1864 року. Грали мелодраму «Маруся» (інсценізація однойменної Квітчиної повісті). У перший сезон театр двічі ставив і «Назара Стодолю» Шевченка. Загалом, репертуар цього театру був переважно «наддніпрянський»[199]. Схожий репертуар мало й засноване 1860 року Леонідом Глібовим у Чернігові аматорське театральне «Товариство кохаючих рідну мову». Воно з успіхом ставило «Наталку Полтавку» й «Москаля-чарівника» Котляревського, «Шельменка-денщика» й «Щиру любов» Квітки-Основ’яненка, «Назара Стодолю» Шевченка, «Гаркушу» Стороженка тощо. А на зламі 1850-1860-х років з’являється й українська опера. Першим українським оперним композитором можна вважати Петра Сокальського. Саме він, перебуваючи з 1857 року в Америці на посаді секретаря російського консула в Нью-Йорку, задумав три українські опери: «Марія» (за «Полтавою» Пушкіна), «Маєва ніч» і «Тарас Бульба» (за Гоголем). Останній твір, під назвою «Осада Дубно», був надрукований у Петербурзі 1864 року. Трохи раніше, 14 квітня 1863 року, тут-таки в Петербурзі, на сцені Маріїнського театру, була вперше поставлена й опера Шевченкового приятеля Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Попри свій гучний успіх, цей твір є аматорським і з погляду драматургії, і з погляду музики, в якій стиль італійської опери (Вінченцо Белліні, Гаетано Доніццеті, Джованні Баттіста Перґолезі) переплітається зі стилем української народної пісні.

Семен Гулак-Артемовський

Загалом, з 1812-го по 1881 рік у репертуарі нашого театру було понад 170 оригінальних і перекладних українських п’єс найрізноманітнішого характеру. На першому місці серед них «стоять три п’єси трьох великих українських письменників того часу»: «Наталка Полтавка» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки- Основ’яненка й «Назар Стодоля» Шевченка[200]. Слід відзначити, що творчість Шевченка відіграла значну роль у справі розвитку українського театру. Та, можливо, ще більший вплив вона справила на музику починаючи з 1860-х років. Досить пригадати «Полонез на смерть Шевченка» (1861) Василя Пащенка, хорові композиції на слова Шевченка Анатоля Вахнянина й Сидора Воробкевича, романс Діонісія Бонковського «Нащо мені чорні брови» (1875), музичну картину Петра Ніщинського «Вечорниці» (1875) до драми «Назар Стодоля», оперу Миколи Аркаса «Катерина» (1881), близько тридцяти творів на слова Шевченка Владислава Заремби тощо. А найбільший вплив поезія Шевченка справила на засновника української класичної музики Миколу Лисенка.

Микола Лисенко

За словами Миколи Грінченка: «В історії музики таке явище ми подибуємо не досить часто: геніальний національний поет викликає до життя музу славного музики, що стає підвалиною не лише до творчості цього музики, але в його особі й до творчості цілої нації, музи, що з пробудженням індивідуальної творчості композитора творить, будує національну культуру в тій її галузі, що зветься музикою»[201]. Справді, уже перший оригінальний твір Лисенка «Заповіт» (для тенора-соло й чоловічого хору) написаний на слова Шевченка. А всіх творів до Шевченкового «Кобзаря» в доробку Миколи Лисенка вісімдесят два. Найкращими серед них є елегійні «Ой, одна я, одна», «Минають дні», «Садок вишневий» та інші. Вершина творчості композитора – його кантати на слова Шевченка «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая», «На вічну пам’ять Котляревському», «Іван Підкова». «Не можна запевнити, – підсумовував Микола Грінченко, – що без Шевченкових поезій творчість Лисенкова пішла б зовсім іншими шляхами, але можливість іншого напрямку в творчості національного композитора, що не мав би перед собою співів геніального національного поета, цілком допустима»[202].

Великий вплив справила творчість Шевченка і на культуру Галичини. Вона була відома тут з часу «Весни народів». Так, Маркіян Шашкевич читав твори Шевченка, надруковані в альманасі «Ластівка», Іван Вагилевич писав про поета в статті «Замітки о рускій літературі», надрукованій на шпальтах газети «Дневник рускій» 1848 року, Яків Головацький 23 жовтня 1848 року на Соборі руських учених у Львові згадував Шевченка в доповіді «Розправа о язиці южнорускім і єго нарічіях». Але по-справжньому популярною поезія Шевченка стає в Галичині на початку 1860-х років, коли вона, за словами Михайла Драгоманова, викликала тут «той ентузіазм щодо простого люду», який відповідав «часу проектів емансипації селян» у Наддніпрянській Україні[203]. Молодь читала твори Шевченка на зібраннях гуртків, що в 1862 році отримали назву «Громади». Наприклад, перемиську «Громаду», куди входило близько 30 «хлопоманів», створив Анатоль Вахнянин. Він же був автором і першої в Галичині розвідки про поезію Шевченка «Дене-що за музу Шевченкову й розбір думи предсмертної», яка вийшла в календарі-альманасі «Перемишлянин» за 1863 рік. А 10 березня 1865 року Анатоль Вахнянин організував у Перемишлі перше в Галичині прилюдне вшанування пам’яті поета[204]. Відтоді в усіх містах і містечках Галичини щороку будуть вшановувати пам’ять Шевченка. Проявами культу Шевченка є, зокрема, те, що провідні «народовські» журнали «Мета» й «Правда» виходили з епіграфом «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Ім’я Шевченка отримало й засноване 1873 року у Львові літературне товариство, невдовзі перетворене на Наукове товариство ім. Шевченка, що його по праву можна вважати першою українською Академією наук. Загалом, як слушно зауважував Василь Витвицький, Шевченко справив у Галичині «вирішальний вплив на національну духовність»[205]. Це можна бачити навіть на рівні стилістики. Якщо до 1860-х років панівним напрямком галицького мистецтва був безпосередньо зорієнтований на естетичні смаки Відня бідермаєр, який, на відміну від романтики з її індивідуалізмом, революційністю, неспокоєм, виходом за узвичаєні межі, культивував «повагу до «надіндивідуального порядку» в державі, релігії, звичаях, ухил до традиції», умиротвореність, статичність тощо[206] (у політиці йому відповідав образ українців як «Tirolen des Ostens»), то саме культ Шевченка прокладає тут дорогу пізньому романтизму й реалізму.

Тим часом в українській архітектурі та скульптурі першої половини XIX століття панує класицизм. Досить пригадати хоч би зведений у 1830-х роках будинок університету в Києві (архітектор – Вікентій Беретті), будинок Ніжинської гімназії вищих наук (архітектор – Луїджі Руска) чи пам’ятник Рішельє в Одесі, чиїм автором був учень Антоніо Канови й Бертеля Торвальдсена Іван Мартос. Однією з останніх за часом пам’яток класицизму в Україні є збудований Олександром Беретті будинок Першої київської гімназії (1850). Але поступово класицизм у всій Європі втрачає свої позиції під тиском «національних стилів». Проявом цих тенденцій у мистецтві Російської імперії був «візантинізм» та «давньоруський» стиль. Ним позначена, наприклад, зведена за проектом Олександра Тона каплиця-постамент пам’ятника князю Володимиру на Володимирській гірці в Києві (1853). Постать Володимира виконав скульптор Петро Клодт, чий портрет у техніці офорта Шевченко створив у 1861 році. Схожі тенденції характерні й для тогочасного українського малярства, чиїми найвизначнішими представниками були портретисти Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський, а також приятель Шевченка, пейзажист і жанрист Вільгельм Штернберг, який одним з перших відкрив світові красу української природи й простого українського життя.

Лев Жемчужников, «Покинута»

Під безпосереднім впливом Шевченка в 1850-1860-х роках у малярстві Російської імперії постає свого роду «українська школа», яка звертається до української історії, побуту, звичаїв та обичаїв українців тощо. На чолі цієї школи стояла трійця: Лев Жемчужников, Іван Соколов, Костянтин Трутовський. Так, поема Шевченка «Катерина» навіяла Жемчужникову картину «Кобзар на шляху» (1854) та офорт «Покинута» (ця робота дуже подобалась Шевченкові). Крім того, у 1861-1862 роках Жемчужников видавав серію офортів «Живописна Україна», що була продовженням відповідної Шевченкової серії.

Лев Жемчужников

До цієї роботи він залучив, крім Івана Соколова й Костянтина Трутовського, також Василя Верещагіна, Олександра Бейдемана, Лева Лагоріо. Зокрема, знайомий Шевченка Соколов створив для «Живописної України» 17 малюнків. Значним був вплив Шевченка й на «передвижництво», яке можна вважати реакцією на класицизм Карла Брюллова. Одним із фундаторів «передвижництва», «людиною, що затямила не тільки Шевченка-поета, але й виявила чимале споріднення з Шевченком-малярем»[207], був слобожанин Костянтин Трутовський – блискучий ілюстратор Шевченкових творів.

Костянтин Трутовський

Іншим художником, на чию творчість Шевченко справив помітний вплив, став найвидатніший представник «передвижницького» руху Ілля Рєпін, автор одного з найкращих портретів Шевченка. Зрештою, можна говорити й про загальний глибинний вплив поета на творчість «передвижників». Недарма, як писав у одному з листів Ілля Рєпін, у 1893 році Микола Ґе почав свою публічну лекцію на тему «Вплив публіки на ідеали художника» зі згадки про Шевченка: «Почав зі свободи Шевченка, потім перейшов до історії передвижників…»[208]. Це засвідчують і твори на релігійну тематику самого Ґе, наприклад картини «Що є істина?», «Голгофа», «Розп’яття», написані в український період його творчості[209]. Так чи інакше, як зазначав Микола Голубець: «Дороговкази Шевченка-маляра та напівсвідомий нахил «передвижників» до українських тем зробили своє»[210]. Коли на передній край українського мистецтва вийде трійця: Сергій Васильківський, Опанас Сластьон, Порфирій Мартинович, – їхня творчість буде вже розвиватися на міцному «національно-культурницькому» ґрунті. Зокрема, Опанас Сластьон стане видатним ілюстратором творів Шевченка, а Сергій Васильківський стоятиме біля джерел «українського національного стилю», тобто необароко, що знайде свій розвиток уже в наступну добу, коли обличчя українського мистецтва буде визначати творчість трійці: Василь Кричевський, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут.

Таким чином, українська культура часів Шевченка розвивалася за умов бездержавності під впливом трьох основних ідейних чинників: 1) романтизму з його інтересом до всього національного; 2) слов’янського відродження; 3) європейського лібералізму. Своє найглибше й найдовершеніше втілення ці ідеї знайшли у творчості Шевченка, яка стала визначальною для подальшої української культурної традиції.

190 Павловский А. Грамматика малороссийского наречия. – Санкт-Петербург, 1818. – С. ІІІ.
191 Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских песней. – Санкт- Петербург, 1819. – С. 3.
192 Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. – Москва, 1827. – С. ІІІ, XIV.
193 За віру, нарід і права. Руські Ради Надсяння 1848-1850 рр. – С. 131.
194 Домонтович В. Романи Куліша // Домонтович В. Проза. Три томи. – Нью- Йорк, 1989. – Т. 2. – С. 86.
195 Рудницький А. Українська музика. Історично-критичний огляд. – Мюнхен, 1963. – С. 66.
196 Антонович Д. Триста років українського театру. 1619-1919. – Прага, 1925. – С. 69.
197 Див.: Рулін П. [Вступна стаття] // Рання українська драма. – Київ, 1927. – С. ХХХІV-ХХХVII.
198 Див.: Готель «Під Провидінням». Репертуар українського театру в Перемишлі 1848-1849 рр. – Перемишль, 2004.
199 Див.: Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. – Львів, 1934. – С. 32.
200 Антонович Д. Триста років українського театру. 1619-1919. – Прага, 1925. – С. 62-63.
201 Грінченко М. Історія української музики. – Київ, 1922. – С. 215-216.
202 Там само. – С. 219-220.
203 М. Т-ов [Драгоманов М.] Литературное движение в Галиции // Вестник Европы. – 1873. – Т. V. – Сент.-окт. – С. 698.
204 Див.: Грицак Є. Початки культу Тараса Шевченка в Перемишлі // Грицак Є. Вибрані українознавчі праці. – Перемишль, 2002. – С. 327-335.
205 Витвицький В. Старогалицька сольна пісня ХІХ століття. – Перемишль, 2004. – С. 30.
206 Див.: Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – Нью-Йорк, 1956. – С. 488.
207 Голубець М. Мистецтво // Історія української культури. – Львів, 1937. – С. 610.
208 Репин И. Е. Избранные письма: Письма 1893-1930. – Москва, 1969. – С. 12.
209 Див.: Шевельов Ю. Микола Ґе і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті // Сучасність. – 1990. – Ч. 7-8. – С. 99-127.
210 Голубець М. Мистецтво // Історія української культури. – С. 614.

Леонід УШКАЛОВ

Джерело:
Ушкалов Л. В. Сковорода, Шевченко, фемінізм…: Статті 2010–2013 років / Л. В. Ушкалов. – Харків : Майдан, 2014. – 312 с.
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЧАСІВ ШЕВЧЕНКА (сс.64-83)

Веб-джерело:
http://1576.ua/uploads/files/6785/Ushkalov_L_statti_2014.pdf

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.