Голодомор 1932–1933 років на Сумщині. Краснопільський район. Спогади

Уривок з книги “Голодомор 1932–1933 років на Сумщині” (Державний архів Сумської області, 2006 рік)

***

Краснопільський район

№172
СПОГАДИ А.Г.КОСАРЕВА, ЖИТЕЛЯ С.ВЕЛИКИЙ БОБРИК КРАСНОПІЛЬСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ
30 червня 1989 р.

Косарев Андрій Григорович, 1912 р. народження, освіта вища, член КПРС з 1941 p., інвалід Великої Вітчизняної війни, пенсіонер.

Я в той час навчався на першому курсі Сумського інституту соціального виховання. Кожного вихідного дня їздив у рідне с. Великий Бобрик. Знаю цю страшну трагедію для українського народу з особистих переживань і спостережень.

Йосип Віссаріонович Джугашвілі (партійна кличка – Сталін) не в міру економічних можливостей, поспішно-форсовно проводив не тільки індустріалізацію, а й колективізацію сільського господарства країни. Лише в 1931 p., а це був третій вирішальний рік першої п’ятирічки, було пущено 518 фабрик і заводів, організовано 1040 машинотракторних станцій. На це були потрібні величезні кошти. Наша країна в той час для індустріалізації закуповувала за кордоном за золото машини, станки і різне устаткування. Капіталісти, питаючи злобу до нашої соціалістичної вітчизни, продавали всё це втридорога. Тому того золота, що було накоплено в період непу, добувалося на золотих копальнях, що було конфісковано в церквах і монастирях – не вистачало. Сталін і його підручний Каганович Лазар Мойсейович, який був до того часу секретарем ЦК партії України, прийшли до висновку, що золота найбільше на Україні, і тому вони вирішили голодом взяти золото в українців.

В 1932 р. с.Великий Бобрик було повністю колективізоване. Колгосп ім.Ілліча, який знаходився на цій території, зібрав на той час великий урожай (14 ц з га) зернових. Увесь зібраний хліб було вивезено на державні склади, колгоспникам на трудодні нічого не дано.

Коли колгоспники у вересні 1932 р. зібрали із своїх городів картоплю, цибулю, кукурудзу, квасолю і іншу городину, при сільській раді було створено дві бригади ударників по 5 чоловік кожна. Ці бригади формувалися з бувших тюремників, ворів, тунеядців і другого нечесного люду. На ці бригади ударників було покладено завдання забрати у колгоспників з погребів картоплю, кукурудзу, квасолю і інші продукти. Ударникам також вмінялось в обов’язок у тих колгоспних сім’ях, де була корова, а дітей малих не було, забирати примусово корів в порядку заготівлі. Ударникам, очевидно, добре платили, бо вони усиленно старалися викачати з населення все, що можна їсти. Голод Сталіним і Кагановичем був чітко спланований, бо залізничні станції не продавали населенню квитків, їх продавали тільки по командировочним посвідченням.

Очевидно, було передбачено, що голодуюче, страждаюче населення нікому буде хоронити, тому на ударників була покладена ця місія.

Щоб замінити вимерше населення України, Сталін і Каганович організували і підготовили в 1934 р. планове переселення населення з російських областей на Україну.

В с.Великий Бобрик і на Україні голод почався в листопаді 1932 р. і продовжувався до серпня 1934 р. Під час голоду вимерли в першу чергу діти, старі, хворі люди, а також вимирали цілі сім’ї. А в сім’ях в першу чергу чоловіки. В цей період по дорогах України і в с. Великий Бобрик можна було бачити мертвих людей на дорогах, дворах, вулицях, а найбільше в хатах.

Ударники восени і літом на возах, а зимою на санях, об’їжджаючи вулиці села, скидали мертвих по десятках людей, з возів або з саней теліпалися руки, ноги, голови. Їх везли на кладовище, де було ударниками заготовлено великі ями, і скидали мертвих без погрібання і гробів. І так щоденно.

Коли настала пора весняних польових робіт, то була загроза запустіння полів, тому були створені Сталіним і Кагановичем політичні відділи при машинотракторних станціях. Начальник політвідділу Низівської МТС Агафонов і Краснопільської МТС Зенайлов (ім’я та по-батькові не пам’ятаю) із своїм апаратом багато зробили, щоб врятувати від голодної смерті уцілівше населення, яке ще могло виходити на польові роботи. З Харкова на ст. Сироватка і на ст. Краснопілля щоденно на вимогу Агафонова і Зенайлова приходили вагони з печеним хлібом. Цей хліб через колгоспні комори роздавався по 500 г на день тим колгоспникам, що виходили в поле на роботу, за рахунок трудоднів. В обідню пору ці колгоспники одержували миску пшоняного супу, зажареного або салом, або олією. Цим було врятовано значну масу населення від голодної смерті і забезпечено виконання плану, хоч з деяким запізненням посіву і обробки посіяних культур.

За період голоду у Великому Бобрику вимерла четверта частина населення (десь біля півтори тисячі чоловік), ця четверта частина вимерла не тільки у Великому Бобрику, а й по всій Україні, що становило 9-10 млн. чоловік.

В містах помирали з голоду старі, інваліди, хворі, ті, що не були зайняті роботою, бо працююче населення одержувало пайок. Коли розпочався голод на Україні, то в листопаді місяці у містах і районних центрах були відкриті магазини, де можна було купити різні продукти, але тільки за золото. Ці магазини називалися Торгсин – торгівля з іноземцями. Голодуюче населення Торгсин розшифровувало так – “Товарищи, оглянитесь, Россия гибнет, Сталин истребляет народ“. В кого було золото, ті за золото купували в Торгсині харчі і спасалися від голодної смерті, в кого не було золота, ті помирали.

В с.Великий Бобрик не було людоїдства, а в с.Гребениківка було, коли мати мертвих дітей рубала, варила і їла. Таке людоїдство було і в с.Олександрівка (тепер Лісне), коли громадянка Онисимова рубала мертві тіла дітей і їла. Людоїдство, очевидно, було передбачено Сталіним і Кагановичем. Згідно розпорядженню Кремля, цих людей заарештовували і відправляли у Харківське обласне управління державної безпеки, звідки вони не повертались.

Щоб змити сліди своїх страшних злодіянь, Сталін і Каганович звернули усю вину за цей страшний голод на Україні на місцевих керівників сіл, районів, областей і республіки. Незабаром, після голоду, почалися арешти. Першими були заарештовані і не повернулися усі ударники, за ударниками був заарештований голова сільради Великого Бобрика Дудик Т.І. Хто голосно заявляв, що голод організував Сталін, теж були заарештовані, це: Крамінський Дмитро Овксентійович (бувший голова Великобобрицької сільради при непі), учитель німецької мови Філіпчак Богдан Петрович (з с.Великий Бобрик) і інш.

В районі були заарештовані і не повернулися перший секретар Краснопільського райкому партії Потімков, голова райвиконкому Гелета, зав.відділом народної освіти Кислий, інспектор райвно Матюшко, вчитель школи Молодов Костянтин Іванович, директор Михайлівського заводу вогнетривів Орлов і інш.

Були заарештовані перший секретар Харківського обкому партії Микола Несторович Демченко і голова Харківського облвиконкому (прізвище не пам’ятаю), були заарештовані перший секретар ЦК партії України Станіслав Вікентійович Косіор, голова Ради Міністрів УРСР Влас Якович Чубар.

В с.Великий Бобрик після 1933 голодного року залишилася десь половина корів, і зовсім зникла свійська птиця, свині, вівці, кози. Цим самим було сильно підірвано господарство кожного колгоспника. Так Сталін, щоб в народі його називали батьком рідним, змивав чужою безвинною кров’ю свої чорні злодіяння. Сталін все життя говорив, що він бореться за справу бідних, а тут мільйони трупів бідних, а він оспівується батьком рідним, сизокрилим орлом і безліччю других похвал.

Скільки золота було зібрано Сталіним і Кагановичем, невідомо, можливо ці дані зберігаються в архівах Держбанку або в архівах партії і уряду в Москві?

Про голод тоді в пресі писати було заборонено. Вперше про голод голосно сказав на XIX партконференції голова Спілки письменників України, письменник Борис Олійник. Пізніше, в газетах і журналах появилися статті на цю тему. В одній із статей було сказано, що тодішній секретар ЦК партії України Станіслав Вікентійович Косіор тричі в письмовій формі доповідав Сталіну про страшний голод на Україні, смертність людей, і прохав його прийняти всі міри, щоб спасти людей від голоду. Сталін на ці доповідні Косіора не відповідав. Мабуть тому, щоб не залишити в архівах України жодного документа про організований їм голод.

А.Г. Косарев

Записала завідуюча
Краснопільським держрайархівом О.П.Махайова
ф.Р-7711, оп.1, спр.32. Оригінал.

№173
СПОГАДИ Д.П.ШЕПОТЬКА, ЖИТЕЛЯ СМТ КРАСНОПІЛЛЯ КРАСНОПІЛЬСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ
30 червня 1989 р.

Шепотько Данило Прокофьевич, 1913 г. рождения, образование 4 класса, награжден орденом Отечественной войны, медалями за Сталинград, за взятие Киева, Варшавы, Берлина.

В тот тяжелый, 1932 год, я был командирован в г. Харьков на строительство Госпрома. В начале 1933 г., когда заболел мой отец, меня вызвали в родную деревню Ромашев Чернетчинского сельсовета. В колхозе я стал работать конюхом вместо своего отца, который умер от голода. На то время из хозяйства у нас ничего не осталось: ударники забрали корову, на хате забрали железо, мой единственный костюм и даже швейную машинку. От голода спасались только тем, что из колхозной скирды веяли полову через сито, смешивали с водой, просушивали в печи на жаровне, толкли в ступе и ели.

Видел, когда увозили на возах мертвых людей, которых хоронили на кладбище без гробов и погребенья.

Знаю, как жителька п.Краснополье Скибиха рубала свое мертвое дитя и ела. На базаре можно было купить холодец, в котором находились детские пальчики.

В хут.Ромашев Чернетчинского сельсовета голод начался в ноябре 1932 г. и продолжался до августа 1934 г.

Д.П. Шепотько

Записала заведующая
Краснопольским госрайархивом Е.П.Махаева
ф.Р-7711, оп.1, спр.ЗЗ. Оригінал.

№174
ВІРШ Л.ДІДОРЕНКА, ЖИТЕЛЯ СМТ КРАСНОПІЛЛЯ КРАСНОПІЛЬСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

1989 р.

Стрічала мати поїзди

Їм не було податися куди.
Хоч світ, здавалось,
Був такий широкий…
А через станцію котились поїзди
Голодним тридцять третім роком.

Надворі тепла видалась пора,
І на пероні люди животіли:
Хто вже був мертвий, хто іще вмирав, –
Та не було нікому діла.

Морив страшний нещадний голод.
Кудись у безвість колії вели…
Двоє діток, – уже безсилі гратись,
Немічно на пероні прилягли, –
Над ними нахилилась бідна Мати.

Не пам’ятає, як вона змогла
Їх сторожко закутати в ряднину,
Як у вагон обох їх підняла
І як сама зайшла до середини,

Засунула записочку-листок
І охоронну пам’ятку – ікону,
Поклала двох своїх знекровлених діток
І, плачучи, покинула вагона.

Мати затим жила, як у чаду,
І мріяла, що в порятунку діти
Переживуть і голод і нужду,
Зведе їх доля з Матір’ю зустрітись.

Товкла у ступі кору, жолуді,
Довбла гнилу картоплю на городі,
Жила на кропиві, на лободі, –
На всім їстівним, що вважалося в народі.

У їжу йшла всіляка шолуха,
Все, що земля родила, різне зело…
А мор людський не меншав, не вщухав,
Косила смерть колись красиві села.

Мов ненажерливий якийсь удав,
Голодну смерть собі обравши в поміч,
Народ наш український оббирав
Восьмипудовий Лазар Каганович.

Через прокльони, море людських сліз,
Як навісних опричників загони,
Його підручні нишпорили скрізь,
Всіляко попираючи закони.

В підпілля зазирали, у льохи,
І, обіцяючи в’язницю або “вишку”,
У селах переляканих, глухих,
Шукали у колгоспників “надлишків”.

Квасолю забирали в вузолках,
Залишену на весну, на насіння,
Зерно, змітаючи по всіх кутках,
Виконували хлібозаготівлю.

Люди, осліплені надією в грудях,
Ішли на працю – гнані і голодні –
Можливо, ще тоді чекали того дня,
Що в нас розпочинається сьогодні.

Долали труднощі, бо ставилась мета –
Далека, недосяжна, вічна мрія,
І кожен у майбутньому витав,
Плекаючи казкову ту надію.

На залізничних зморених путях
До старості глибокої, до скону
Нещасна Мати все своє життя
Стрічала й проводжала ешелони.

Які в житті її тяжкими були дні!
Не знала Мати, де себе подіти,
Десь там, у голубій незнаній далині,
Можливо, що жили її щасливі діти.

І марилось, що прийде ще суддя,
Злочинців жде належна нагорода…
І проклинала Сталіна-вождя,
Гнобителя обдурених народів.

Минулого спинили ми потік,
Що про майбутнє маємо сказати.
Щоб вірилось, – і нині, і повік, –
І щоб у те повірила і Мати?

Л.Дідоренко

Перемога.- 1989.-11 лютого.

***

Джерело:
http://resource.history.org.ua/item/0008961
Покидченко Л. А. Голодомор 1932–1933 років на Сумщині / Державний архів Сумської області; Сумська обласна державна адміністрація; Сумська обласна рада. – 1 вид. – Суми: Вид-во “Ярославна”, 2006. С.196-199.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.