Київ: Дух і Літера , 2019.

У своїй останній книжці Леонід Ушкалов (05.11.1956–25.02.2019), мабуть, найвиразніше продемонстрував власний дослідницький метод, який полягає у поєднанні об’єктивности у змісті із суб’єктивністю у викладі.

Для відтворення детального, замалим не щоденного життєпису свого героя Ушкалов використовує подиву гідну кількість джерел: праці Михайла Драгоманова, його сучасників та пізніших авторів, статті в тодішніх часописах, щоденники, листи, офіційні документи, спогади тощо, — в книжці обсягом 600 сторінок є понад вісім сотень самих тільки покликів на джерела.

Усе це багатство, ретельно вибудуване і прискіпливо прокоментоване, дає змогу читачеві вповні уявити і навіть відчути обставини кожного періоду життя Драгоманова, чи це буде Гадяч і Полтава (1841–1859), Київ (1859–1876), Женева (1876–1889) чи Софія (1889–1895) — саме так називаються чотири розділи книжки. А її композиційним осердям є, звісно, київський розділ — розповідь про навчання і працю Драгоманова в Київському університеті (сьогодні про це нагадує його портрет у коридорі бельетажа Червоного корпусу) та про його спільне з Володимиром Антоновичем лідерство у Старій громаді, члени якої гуртувалися довкола прилеглого до Університету Латинського (а насправді Українського) кварталу на Паньківщині.

Водночас із життєписом героя автор розбудовує його інтелектуальну біографію. Дух тієї доби відбився на світогляді Драгоманова позитивізмом, вірою в поступ та еволюцію і лібералізмом із орієнтацією на розвиток вільної особистости. Та передусім Драгоманов був українофілом, і саме за це його переслідувала російська влада, хоч ідейні опоненти закидали йому ще й нігілізм, сепаратизм, тероризм, москвофільство, радикалізм і… конституціоналізм. Щоправда, українофільство Драгоманова живилося не так національними, як соціяльними мотивами, і вже в досить зрілому віці він наголошував, що «завше був соціялістом». Подібно до народників і хлопоманів, Драгоманов прагнув тільки визволити свій «плебейський народ» від соціяльного пригнічення, а не сконструювати з нього модерну націю, як це тоді почали робити інтелектуали інших поневолених народів Центральної Европи.

Уже наприкінці життя Драгоманов називав себе «старим анархістом прудонівської школи» і раз-по-раз радив землякам «не гнатися за мріями про державну самостійність», а замолоду навіть переконував їх у «щасті переможеного народу»: «Розвиток народу дуже часто не лише не припинявся з послабленням держави, а навіть ішов успішніше. Стосовно ж розвитку ідей людськости, то вони вперше з’явилися в народів не тільки слабких, а якраз переможених» (Ушкалов називає ці думки «драгоманівськими варіяціями на вічну тему Закону й Благодаті»).

Упродовж майже двох десятиліть еміґрації (розділи «Женева» та «Софія») український рух піднісся з українофільської (академічної) стадії на політичний рівень, «Братство тарасівців» виступило з вимогою політичної автономії України, а Юліан Бачинський висловився за здобуття державної незалежности. Натомість Драгоманов залишився українофілом, федералістом і прихильником космополітизму, який для нього був синонімом европейськости, — і це тоді, коли поневолені центральноевропейські «народи-покидьки» переживали національне відродження і домагалися відновлення своєї державности.

В останньому розділі книжки Ушкалов наводить завершальні рядки праці Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», називаючи її «драгоманівським заповітом»: «Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціяльний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробитові й просвіті нашого народу, а вкупі з ним й його національности».

Віталій Пономарьов
Філософ, публіцист
Київ, Україна

Джерело:
https://krytyka.com/ua/reviews/charivnist-enerhiyi-mykhaylo-drahomanov
Леонід Ушкалов. Чарівність енергії: Михайло Драгоманов
Віталій Пономарьов
Січень 2020